-Я кохаю тебе! Дозволь поїхати з тобою, я буду найщасливіший у світі. А через місяць її чекав неочікуваний сюрприз

«Я решти не беру». Дівчино, візьміть решту, це ваше, — і повновида червонощока продавчиня підсунула купку копійок до Зіни. Та, кивнувши червоно-вогняною гривкою, відмахнулася рукою і гордовито мовила:

— Ні, ні! Я решти ніколи не беру. Закон такий маю. Автор: Раїса ОБШАРСЬКА. м. Чортків. Фото з вільних джерел

Читайте: Сестра – це більше, ніж просто подруга, вона – частинка нашого серця

— О, то з вами можна дружити! — пожартував вусатий чоловік із черги.

— Один уже дружив — додружився, — блиснула Зіна чорнющими, як ніч, очима на незнайомця і швидко вийшла з душного магазину.

Своє вісімнадцятиліття вона вирішила відсвяткувати в місті. Їхала з рідного села напередодні першого вересня, набравши дві повні сумки смаколиків на квартиру. Своїм подругам-однокурсницям ще в червні, після останнього іспиту в педагогічному училищі, наказала: «Усіх чекатиму тут двадцять дев’ятого серпня, приїжджайте».

Тепер Зіна думала-гадала, чи не забули часом дівчата, адже вона їм не нагадувала про зустріч. Може, й самій доведеться їсти і голубці, і м’ясний салат, і начинену гуску. «А може, й приїхали…» — сама собі всміхалася, сідаючи на автостанції вже в міський автобус.

Із важкими сумками Зіна зайшла до продуктового магазину, щоб купити хліб. Поставила їх біля ніг, дістала гроші. Дрібних не було, тому подала продавцю велику купюру. Взяла хліб і вже на вулиці отямилася: «Я ж решти не взяла!»

Розізлившись на себе, швидко повернулася і запитала про решту в продавчині.

— Та ось же лежить, дівчино, уважною треба бути з грішми, — суворо сказала жінка за прилавком.

— А вона, напевно, закохалася, — зауважив чоловік, що саме розраховувався.

— Ні, ні, закохані решти не беруть, — заперечив йому юнак.

Зіна так спантеличилася, що аж почервоніла. Вона прожогом вискочила з магазину, а незнайомий юнак виріс біля неї, наче гриб після дощу.

— Євген, — відрекомендувався і став доскіпуватися: — А як вас звати? І ви закохані чи ні? Палаю бажанням знати.

— Я — Зіна і ні в кого не закохана, відчепіться! — відрізала дівчина.

— То закохайтеся в мене, закохайтеся! — став просити направду чи жартома.

— Я ж сказала вам – відстаньте!

Ой, не просіть! Не хочете закохуватися, то давайте дружити.

Так і почалася їхня дружба. Усі подруги заздрили Зіні. Особливо, коли на день народження прийшов Євген із величезним букетом білих троянд. Високий, чорнявий, симпатичний і неперевершений жартівник, він підкорив усі дівочі серця. Тільки Зіна була незворушною. Наче гралася з хлопцем. Чим більше він закохувався в тонкостанну красуню з бровами, наче ластівчині крила, тим холоднішою вона ставала. Євген працював у радіотехніці. Вечорами допомагав Зіні розв’язувати завдання, писав за неї реферати, був паличкою-виручалочкою у всіх життєвих питаннях.

Зіна закінчила четвертий курс. Після випускного вони гуляли тихим сквером. Євген розумів, що незабаром вона поїде на роботу за скеруванням на схід України. Він став на коліно, обхопив Зіну двома руками:

Я кохаю тебе! Дозволь поїхати з тобою. Я буду найщасливіший у світі й тобі прихилю це зоряне небо. Зроблю все, щоб і ти стала щасливою.

— Встань! Давай нормально попрощаємося. Про те, що ти говориш, і мови не може бути. А, в принципі, мене вже чекають.

Вона розвернулася і пішла, не озираючись, залишивши Євгена одного під розколеним небом. Через місяць він одружився із її подругою.

…А в Зіни наче світ перевернувся, наче очі відкрилися і серце відтануло. Тепер і злість, і заздрість, і біль втрати роз’їдали його. Вона зрозуміла, що безмежно кохає Євгена, та так, що жити без нього не може. Та вже нічого не можна було змінити. Зіна поїхала на роботу, там вийшла заміж за вчителя. Але життя не складалося. Вони розлучилися. Зіна п’ятнадцять років відпрацювала на сході й повернулася додому. Увесь цей час вона не цікавилася долею Євгена, просто тихо страждала.

А Євген… теж не зміг жити з нелюбою. Він спився, постарів, втратив сенс життя. Якось Зіна зустріла його дружину, свою колишню подругу.

— Візьми собі мого чоловіка, він усе життя тебе любить, — сказала та в’їдливо.

— А я решти не беру, — відповіла Зіна і відчула, як великий тягар упав з її душі, серця, всього тіла. Вона глянула на високе літнє сонце і, напившись очима проміння, впевнено й весело покрокувала у нове життя…

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram