Марина стояла біля вікна і дивилася, як у дворі діти ганяють м’яч. Вона тримала в руках телефон, який щойно замовк. Дзвінок був несподіваний, і саме тому вона ще кілька хвилин не могла отямитись.
Останні пів року в їхній родині минули дуже важко. Марину звільнили зі старої роботи без попередження, просто викликали до кабінету і поклали на стіл папери.
Нову посаду вона шукала майже чотири місяці, а коли знайшла, виявилося, що перший місяць це стажування без оплати. Андрій працював на виробництві, але зарплату там затримували, а те, що все ж платили, ледве покривало комунальні послуги.
Донькам, дев’ятирічній Софійці та тринадцятирічній Дарині, потрібні були зошити, взуття на весну і нова куртка, бо стара вже не сходилася на плечах.
Тому вони відмовляли собі майже в усьому. М’ясо купували раз на тиждень, фрукти рахували поштучно, а про пасхальний кошик Марина навіть не заводила мови.
Андрій зайшов на кухню, коли вона вже поклала телефон на стіл.
– Хто дзвонив, – спитав він.
– Твоя мама. Кличе нас на Великдень.
– Ну от і добре. Відпочинемо, дівчатка свіжим повітрям подихають.
– Я так і подумала. Сказала, що приїдемо.
– Чого ж ти така насуплена.
– Бо дивно це, Андрію. Галина Петрівна ніколи нічого не робить просто так.
– Знову ти починаєш.
– Я не починаю. Я пам’ятаю, як вона на минулий Великдень нас не кликала, а на день народження до свого сусіда ходила з подарунком.
– Це сусід. Він їй дрова допомагав різати.
– От я й кажу, що вона вміє рахувати.
Андрій махнув рукою і пішов до кімнати. Марина ще довго мила чашки, хоча вони були чисті.
За три дні телефон озвався знову. Свекруха говорила бадьоро, навіть весело.
– Мариночко, візьми аркуш і ручку, я продиктую, що треба привезти.
– Яку ручку, Галино Петрівно.
– Ну папір візьми, запиши. Значить так, ковбаса копчена, дві палиці, і не найдешевша, бо в мене від дешевої живіт болить. Сир твердий, півкіло. Шинка. Масло вершкове, три пачки. Горішки для паски, родзинки, цукати, ваніль. Печінковий паштет, шпроти, майонез, оливки. І ще сік яблучний, великий, і вишневий компот у банках, якщо знайдете.
– Галино Петрівно, а це все на скількох людей.
– На всіх. Приїде ще Ліда з чоловіком, мабуть. Не певна, але може.
– Тобто ви хочете, щоб ми привезли продукти на всіх.
– А що тут такого. Ви ж молоді, працюєте.
– Я поки що без зарплати, ви ж знаєте.
– Ну, чоловік у тебе працює. Все, записала. Чекаю у суботу ввечері.
Свекруха поклала слухавку раніше, ніж Марина встигла відповісти. Вона ще хвилину слухала короткі гудки, потім порахувала в голові. Вийшло майже шість тисяч гривень. Для іншої родини це була б звичайна закупівля, але для них це був тижневий бюджет, а може, й більше.
Увечері вона поклала аркуш перед чоловіком.
– Читай.
Андрій читав довго, шепотів щось собі під ніс, чухав потилицю.
– Ну, багато, – нарешті сказав він.
– Багато. Тут шість тисяч, Андрію. У нас на картці менше.
– Щось придумаємо.
– Що саме ми придумаємо.
– Я візьму з кредитки.
– З кредитки.
– А що такого. Потім віддамо.
– Ми ще за зиму не віддали. Ти розумієш, що кожна гривня з тієї картки потім повертається з відсотками.
– Марино, це моя мама.
– Я знаю, що це твоя мама. Саме тому мені й болить.
– Що болить.
– Те, що вона знає, як ми живемо, і все одно диктує такий список. Ніби ми їй винні.
– Вона стара людина.
– Їй шістдесят вісім. Вона цілком бадьора, вона по саду бігає швидше за мене.
– Не говори так про неї.
– Я говорю так, як є.
Андрій різко відсунув стілець.
– Я не збираюся відмовлятися від поїздки. Вона запросила нас, і ми поїдемо.
– Нас не запросили. Нас використали.
– Що значить використали.
– Те й значить. Вона знала, що в нас немає грошей на свято, тому й покликала. Підманила приємними словами, а потім видала рахунок.
– Ти вигадуєш.
– Я не вигадую. Якби вона просто хотіла нас побачити, вона б сказала, привозьте щось до столу, що зможете. А вона продиктувала список, як у магазині.
– Може, їй самій нічого купити.
– Тоді нехай скаже прямо, мені потрібна допомога. Я б зрозуміла. Ми б щось придумали. Але не так.
– А як, по-твоєму, треба було. Щоб ми приїхали на все готове.
– Я такого не казала.
– Але ти це маєш на думці.
– Ні. Я мала на думці, що ми купимо щось просте. Сир, трохи ковбаси, борошно для паски, я сама спечу. Але не оливки, Андрію, не шпроти.
– Шпроти вона любить.
– А наші діти що люблять, ти знаєш.
Андрій змовк. З кімнати долинув дитячий сміх, і вони обоє на мить прислухалися.
– Мама на пенсії, – тихо сказав він.
– Я розумію.
– Їй важко.
– Нам теж.
– Але вона мама.
– А я кого, Андрію. Я твоя дружина, мати твоїх дітей. Я теж маю право сказати, що так не можна.
– Скасовувати вже пізно, – втомлено мовив він. – Я їй пообіцяв.
– Ти пообіцяв, не питаючи мене.
– Бо знав, що ти скажеш.
– І що ж я сказала б.
– Що не треба їхати.
– А хіба це неправда.
Він не відповів. Марина забрала зі столу аркуш, склала його навпіл і сховала в кишеню халата.
Наступного ранку вона зважилася на розмову, яку відкладала. Вона вийшла на сходовий майданчик, щоб діти не чули, і набрала свекруху.
– Галино Петрівно, добрий день. Це Марина.
– Ага, чую. Що ти хотіла.
– Я хотіла поговорити про список. Розумієте, у нас зараз дуже складно з грошима. Я ще не отримую зарплати, а Андрій отримує зовсім небагато. Ми не можемо купити стільки продуктів.
– Ну то купіть, скільки зможете.
– Проблема в тому, що Андрій вирішив узяти гроші з кредитної картки.
Пауза затягнулася.
– І що, – нарешті сказала свекруха.
– Як що. Він візьме в борг, щоб накрити стіл на Великдень. Це неправильно.
– А що неправильного. Син хоче допомогти матері.
– Допомога це одне. А це ніби обов’язок, який нас розорює.
– Слухай, Марино, я тебе не розумію. В мене пенсія чотири тисячі. Чотири, ти чуєш. З них комуналка, ліки, дрова. На що мені святкувати.
– Я вас чую. Але ви ж запросили нас у гості.
– Запросила. А ви що хотіли, їсти з порожніх тарілок.
– Ні, не з порожніх. Але я думала, що ви скажете, давайте разом складемося, а не диктувати.
– Я нікому нічого не диктую. Я просто сказала, що потрібно.
– Потрібно для чого. Для кого. Для Ліди з чоловіком, які ще й не певні, що приїдуть.
– Не чіпай Ліду.
– Я не чіпаю. Я питаю, чому ми маємо годувати людей, яких навіть не знаємо, чи побачимо.
– Вона моя племінниця.
– А ми ваша родина.
– От саме. Родина мусить допомагати. Ви мали б мені допомагати, а не рахувати кожну ковбасу.
– Ми допомагаємо, Галино Петрівно. Андрій щомісяця привозить вам гроші.
– Сто гривень. Та це смішно.
– Для нас це не смішно.
– Для мене теж.
– Тоді що ви від нас хочете.
– Нічого не хочу. Хочу, щоб ви приїхали. А як не приїдете, то так і скажіть, я не ображуся.
– Але ж ображаєтесь уже.
– Не ображаюся.
– По голосу чути.
– Мариночко, у мене голос такий, бо мені самотньо. Ти цього не зрозумієш, у тебе чоловік поруч, діти.
– Мені не легше від того, що поруч чоловік, коли ми не знаємо, чим розплатитися за світло.
– Ну то й живіть, як хочете.
Свекруха відключилась. Марина ще довго стояла на сходах і дивилася на облуплену стіну. Їй хотілося і плакати, і сміятися, і одночасно зателефонувати назад та вибачитися. Вона не зробила нічого з цього.
Андрій дізнався про розмову ввечері. Свекруха встигла зателефонувати синові першою.
– Ти що їй наговорила, – запитав він із порога, не знявши куртки.
– Правду.
– Мама плаче.
– Мама вміє плакати вчасно.
– Марино.
– Що Марино. Я сказала їй, що ми не маємо грошей. Це що, злочин.
– Ти сказала, що я збираюся брати кредит.
– Бо ти збираєшся.
– Це моє діло.
– Ні, це наше діло. Ми разом платимо за цю картку.
– Я її сам оформляв.
– Але повертатимемо разом, з моєї майбутньої зарплати, якщо вона колись настане.
– Тобто ти мені дорікаєш.
– Я дорікаю тільки тому, що ти мене не слухаєш.
– А ти мене чуєш.
– Чую. Ти хочеш бути хорошим сином. Я цього не заперечую. Але чому за мій рахунок, за рахунок наших доньок.
– Дівчатка тут до чого.
– До того, що їм потрібна куртка. А ми купуємо шпроти.
– Не перебільшуй.
– Я не перебільшую. Дарина вчора питала, чи можна їй нові кросівки на літо. Я відповіла, що подивимося. А сама думала, що ніколи.
Андрій сів на табурет і сперся ліктями на коліна. Він раптом виглядав дуже стомленим і набагато старшим за свої сорок.
– Ти думаєш, мені легко, – тихо сказав він.
– Ні.
– Я на заводі стою по дванадцять годин. Прихожу, а там розмова про те, що грошей немає. Мама телефонує, каже, допоможіть. Ти кажеш, не можна. Я між вами, як між двох вогнів.
– Я не хочу, щоб ти був між вогнів.
– Але так і є.
– Тоді давай вирішимо щось разом. Не ти сам, не я сама.
– І що ти пропонуєш.
– Купимо найнеобхідніше. Борошно, яйця, трохи сиру, може, м’яса на запікання. Я спечу паску, приготую щось просте. Привеземо матері і скажемо, що це все, що ми можемо.
– Вона образиться.
– Можливо.
– І тоді що.
– А тоді вона образиться, але ніхто не залишиться з боргами.
– Ти так спокійно про це говориш.
– Я не спокійна. Я просто втомилась боятися.
Він довго мовчав. Потім повільно кивнув.
– Гаразд. Але я сам їй зателефоную.
– Добре.
– І не вигадуй, що я погодився тільки через тебе.
– Я нічого не вигадуватиму.
Наступного дня Андрій вийшов на балкон з телефоном. Марина чула уривки розмови крізь прочинені двері, хоч і намагалася не слухати.
– Мамо, це я. Слухай, ми приїдемо, але з іншим списком.
– Яким це іншим.
– Ми купимо те, що можемо. Без ковбаси за триста гривень.
– Тобто Марина тобі мізки запудрила.
– Ніхто мені нічого не запудрював. Я сам так вирішив.
– Не вірю.
– Мамо, послухай. У нас дійсно зараз важко. Я не хотів тобі говорити, але вона працює без оплати, мені затримують гроші. Я візьму з кредитки, і потім ми роками це віддаватимемо.
– А що ж ти раніше мовчав.
– Бо соромився.
– Соромився. Мене. Рідну матір.
– Не тебе. Себе.
На балконі стало тихо. Марина затамувала подих.
– Ти мені ніколи про це не казав, – нарешті озвалася Галина Петрівна, і голос її вже не був ні бадьорим, ні сердитим.
– Бо ти ніколи не питала.
– Я думала, у вас усе добре. Ти ж одягнений, діти нормальні.
– Мамо, одяг це не гроші.
– Господи, Андрійку.
– Тож приїдемо з тим, що зможемо. Якщо тебе це влаштовує.
– Влаштовує, – сказала вона після довгої паузи. – Звісно, влаштовує. Ви тільки самі приїжджайте. Дівчаток привезіть. Я до них скучила.
– Привеземо.
– А Ліді я скажу, що не треба приїздити.
– Не треба так робити.
– Ні, треба. Я ж бачу, що перестаралась. Мені просто хотілося, щоб стіл був як колись.
– Я розумію, мамо.
– Ти Марині там скажи, що я не зла на неї.
– Скажу.
Андрій повернувся в кімнату і зупинився навпроти дружини. Вона сиділа з чашкою чаю, яка давно охолола.
– Ти все чула, – спитав він.
– Частину.
– Вона сказала, що не зла на тебе.
– Я чула.
– І ще сказала, що не знала.
– Бо ти їй не казав.
– Не казав.
– Тепер вона знає.
– Так.
Марина відставила чашку і підвелася.
– Дякую, – сказала вона.
– За що.
– За те, що ти їй зізнався. Це було найважче.
– А ти мене підштовхнула.
– Я тебе дуже сердила, пам’ятаю.
– Сердила, – погодився він і вперше за багато днів ледь усміхнувся. – Але, мабуть, мала рацію.
– Мабуть, – відповіла Марина. – Тільки не кажи цього надто голосно, а то я загордуюсь.
У суботу вони поїхали у село вчотирьох. У сумці лежали дві домашні паски, баночка фарбованих яєць, трохи сиру і курка, яку Марина купила на розпродажі. Свекруха зустріла їх біля хвіртки, у новій хустині, з очима, що трохи почервоніли. Вона обійняла внучок, потім сина, а потім, трохи завагавшись, і невістку.
– Вибач, Мариночко, – прошепотіла вона на вухо. – Я дурна стара.
– Не кажіть так, Галино Петрівно.
– Кажу, бо правда. Заходьте, я борщу наварила. Просто з буряка і капусти, більше нічого не було.
– Борщ це чудово.
– Та вже чудово, – махнула рукою свекруха, і на її обличчі вперше за ці дні з’явилася справжня усмішка.
За столом було небагато, але тепло. Софійка розповідала бабусі про школу, Дарина мовчки допомагала розставляти тарілки, а Андрій вперше за довгий час їв повільно, нікуди не поспішаючи.
Марина дивилася на них і думала, що жодна ковбаса, жоден сир і жодні шпроти не варті того, щоб за них платити спокоєм.
Коли дівчатка вибігли у двір, Галина Петрівна підсунулася ближче до невістки.
– Знаєш, що я тобі скажу, – тихо промовила вона.
– Що.
– Я ж злякалась тоді, коли ти подзвонила. Думала, що ви взагалі не приїдете. Залишусь сама з тими своїми горішками.
– Могли б просто сказати, що вам самотньо.
– Не вмію я так. Усе життя звикла командувати, а не просити.
– Можна навчитися.
– У моєму віці.
– Чому б і ні.
Свекруха помовчала, потім усміхнулась ще ширше.
– Я спробую, – сказала вона. – Але ти мене теж підтримуй, добре.
– Добре, – відповіла Марина.
Вони сиділи поруч, дивилися, як у дворі дівчатка ганяють курей, і обидві розуміли, що вдруге такого списку не буде.
Тетяна Макаренко
