— Я не можу працювати в таких умовах. Перестав ліжечко сина у вітальню, — заявив чоловік.
— Віолетто, коли ти вже перестанеш його заколисувати? Дитина повинна засинати сама, — Артем скривився, дивлячись на дружину, яка в соте проходила повз його робочий стіл із немовлям на руках.
— Так? А ти спробуй укласти його сам хоч раз, — вона зупинилася, похитуючи схлипуючого Тимофія. — Може, у тебе вийде краще.
Артем демонстративно відвернувся до ноутбука.
— У мене нарада за п’ятнадцять хвилин. І взагалі, я працюю.
Віолетта зітхнула і продовжила міряти кроками кімнату. Малюк нарешті почав затихати, його дихання стало рівним. Вона обережно поклала його в ліжечко, намагаючись не розбудити. Три… два… один…
Тимофій розплющив очі й заплакав.
— Та що ж таке! — Артем закрив кришку ноутбука. — Я не можу працювати в таких умовах. Перестав ліжечко сина у вітальню.
— Але…
— Жодних «але»! Мені завтра презентацію вести перед клієнтами. Я маю виспатися.
Віолетта прикусила губу. Сперечатися було безглуздо — вона вже вивчила цю його інтонацію. Коли Артем говорив таким тоном, рішення було остаточним.
Вона взяла сина на руки й вийшла зі спальні. У вітальні було прохолодно — батареї тут гріли гірше. Тимофій знову розплакався, і вона прийнялася заколисувати його, наспівуючи колискову.
Минув місяць. Віолетта звикла спати на дивані поруч із дитячим ліжечком. Звикла прокидатися кожні дві години. Звикла до того, що чоловік зачиняє двері спальні, щоб не чути плачу.
У суботу вранці пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Валентина Павлівна — свекруха.
— Вирішила провідати онука, — вона протиснулася в передпокій, навіть не дочекавшись запрошення. — Артемонько каже, зовсім змучився, не висипається.
Віолетта промовчала, хоча всередині все кипіло. Звичайно, він жалівся матері. А як же інакше?
— Знаєш що, — Валентина Павлівна оглянула вітальню, де стояло дитяче ліжечко. — Може, вам із малюком до мене переїхати? У мене місця багато, трикімнатна квартира все-таки. А Артему треба працювати, він зараз на гарному рахунку в компанії.
— Дякую, але ми справляємося, — Віолетта намагалася говорити спокійно.
— Та яке там справляєтеся! — свекруха сплеснула руками. — Подивися на себе — кола під очима, бліда. І Артем каже…
— Що каже Артем?
— Ну… що ти дратівлива стала. Нервова. А йому зараз важливий проєкт довірили, розумієш?
Віолетта розуміла. Розуміла так добре, що руки починали тремтіти.
Дні потягнулися одноманітною чергою. Тимофій ріс, почав перевертатися, гулити. Віолетта навчилася справлятися сама. Артем дедалі частіше затримувався в офісі, а коли приходив додому, одразу зачинявся в спальні.
Валентина Павлівна зазирала майже щовихідних. Приносила пюре та суміші для онука, які Віолетта не просила. Розповідала, як правильно виховувати дітей. І щоразу натякала на переїзд.
— Ти ж бачиш, як важко Артемонькові. Він у мене з дитинства погано спить, чутливий дуже…
Віолетта кивала й усміхалася. А що ще лишалося? Не пояснювати ж свекрусі, що квартира належить їй — дісталася від бабусі. Не скаржитися, що чоловік пальцем об палець не вдарив, щоб допомогти з дитиною.
Того дня вона просто вийшла в магазин за підгузками. Але знепритомніла. Схаменулася Віолетта вже в лікарні. Крізь туман у голові почула слова виснаження і ще про якусь хворобу. І майже одразу — несамовитий крик Тимофія десь поруч.
— Ну що ти, маленький, що ти? — голос Артема звучав розгублено. — Тато тут, тато тримає…
Свідомість знову почала спливати, але Віолетта встигла подумати — здається, вперше чує, як чоловік розмовляє з сином.
Перша ніч без Віолетти видалася важкою. Артем метався по квартирі з ревучим Тимофієм на руках, намагаючись зрозуміти, чого той хоче.
— Їсти? Спати? — він у розпачі дивився на сина. — Ну скажи хоч щось!
Четверта ранку. П’ята. Шоста… Артем уже не пам’ятав, коли востаннє спав. Під очима залягли тіні, руки тремтіли від утоми. Він пробував усе — годував сумішшю, качав, носив на руках. Нічого не допомагало.
Телефон розривався від дзвінків матері, але він не брав слухавку. Знав — варто подзвонити, і вона примчиться «допомагати». А йому треба було впоратися самому.
Надвечір другого дня він зрозумів, що божеволіє. Тимофій відмовлявся від суміші, хоча мав би зголодніти. При спробі покласти в ліжечко починав кричати так, що дзвеніло у вухах.
— Ну пробач мені, — шепотів Артем, притискаючи до себе сина. — Пробач, що був таким сліпим.
На роботі довелося взяти відпустку за власний рахунок. Яка робота, коли дитина не спить, не їсть, не усміхається? Коли від її крику закладає вуха, а на душі шкребуть кішки. Жінка ще перебувала у лікарні.
— Артемонько, я зараз приїду! — голос матері в телефоні звучав схвильовано. — Ти ж зовсім змучився, я ж чую!
— Не треба, мамо.
— Як це не треба? А хто тобі допоможе?
— Я сам.
— Але…
— Мамо, — він уперше в житті перебив її. — Я маю навчитися бути батьком. Сам.
У трубці повисла тиша.
Наприкінці тижня вони з Тимофієм намацали якийсь ритм. Артем навчився розрізняти відтінки плачу — коли син хоче їсти, коли втомився, коли просто вимагає уваги. Навчився готувати суміш однією рукою, поки другою тримає дитину. Навчився спати вривками по двадцять хвилин.
Якось уранці, міняючи підгузок, він спіймав погляд сина. Тимофій дивився серйозно, вивчаюче, ніби оцінював — чи впорається тато чи ні? І раптом усміхнувся — вперше за ці нескінченні дні.
Артем відчув, як щипає в носі. Він нахилився, цілуючи пухкі щічки:
— Ну привіт, малюк. Нарешті ми познайомилися.
Віолетту ще тримали в лікарні. Коли Артем уперше прийшов до неї з Тимофієм, вона не повірила своїм очам — чоловік упевнено тримав сина, щось тихенько йому наспівував.
— Як ви? — голос її був хрипким.
— Вчимося, — Артем присів на край ліжка. — Правда, він мене іноді екзаменує ночами. Перевіряє, чи гідний я звання тата.
Віолетта дивилася, як він обережно поправляє шкарпетку, що сповзла, на ніжці Тимофія, і не впізнавала колишнього Артема. Куди подівся той розбещений хлопчик, який вимагав абсолютної тиші для сну?
— Знаєш, — він спіймав її погляд, — я маю перед тобою вибачитися. За все.
Вона мовчки накрила його руку своєю. У коридорі почулися знайомі кроки.
— Артемонько, — Валентина Павлівна вдерлася в палату. — Я дзвонила-дзвонила… А це що таке?
Вона витріщилася на сина, який саме міняв Тимофієві підгузок прямо на лікарняній кушетці.
— Що ти робиш? Давай сюди дитину! Хіба чоловік має цим займатися?
— Має, мамо, — він навіть не обернувся, спритно застібаючи липучки. — Саме цим і має.
— Але… — вона розгублено переводила погляд із сина на невістку. — Я можу допомогти! Я ж на пенсії, у мене час є…
— Дякую, мамо. Правда, дякую. Але ми впораємося.
— Як це — впораємося? — у голосі Валентини Павлівни задзвеніли сльози.
Тимофій раптом занепокоївся, захникав. Артем тут же підхопив його на руки:
— Ну-ну, тихо. Це просто бабуся галасує. Вона не зі зла, просто дуже любить тата. Надто сильно любить.
Валентина Павлівна розкрила рота, закрила, знову розкрила. І раптом заплакала, вибігши з палати.
— Може, даремно ти так із нею? — тихо спитала Віолетта.
— Не даремно, — він похитав головою. — Їй теж час подорослішати.
Лікування трохи затяглося. Лікарі не хотіли відпускати жінку додому, щоб та добре набралося сил і відносилася. Артем привозив Тимофія щодня, і ці зустрічі додавали їй сил.
Вона помічала зміни в чоловіку. Він навчився розуміти сина без слів — по погляду, по руху, по ледь помітній зміні дихання. Між ними з’явився зв’язок, про який Віолетта раніше могла тільки мріяти.
Одного з днів, коли вона особливо втомилася після процедур, Артем дістав із сумки термос:
— Курячий бульйон. Сам варив.
— Ти?
— Уяви собі. Поки Тимофій спав, загуглив рецепт. Три рази пересолив, але четвертий вийшов цілком їстівним.
Вона відхлебнула гарячого бульйону:
— Смачно.
— Брешеш, мабуть, — він усміхнувся. — Але мені приємно.
— Я знімав на відео все, чого навчився син, — Артем тихо сказав. — Першу усмішку, перший переворот, перший зуб. Потім покажу.
— Дякую.
Він стенув плечима:
— Це найменше, що я міг зробити. Знаєш, я адже тільки зараз зрозумів, яким був… Виселив вас у вітальню, зачинився в спальні… Як ти це терпіла?
— Кохала, мабуть.
— А зараз?
Віолетта промовчала, спостерігаючи, як Тимофій усміхається. Чоловік обережно присів поруч із дружиною, притримуючи сина. Тимофій одразу потягнувся до її волосся — улюблена розвага.
— Я сумую за вами, — тихо сказала Віолетта. — За нашим домом. Навіть за нічними побудками сумую.
— Скоро випишуть. Лікар сказав, справа йде на поправку.
— А ти впораєшся? З роботою як же?
— Звільнився.
— Що?
— Звільнився, — повторив він. — Знайшов іншу, віддалену. Платять менше, зате і часу менше йде. Я ще одний підробіток знайшов, теж віддалено, але то потім, коли тебе випишуть. Директор компанії мій друг, тож чекає, коли я йому допоможу. Сказав, що гідно заплатить. Сидітиму з Тимофієм, поки ти не відновишся повністю.
Вона довго дивилася на нього, намагаючись усвідомити почуте. Той Артем, якого вона знала раніше, ніколи б не…
— Мама досі не розмовляє зі мною, — він невесело всміхнувся. — Каже, занапастив кар’єру. А я дивлюся на Тимофія і думаю — яка кар’єра? У мене син росте. Я стільки вже пропустив.
До виписки Віолетти квартира преобразилася. Артем навчився не лише готувати й прибирати — він перетворив їхній дім на затишне гніздечко. У спальні з’явилося широке двоспальне ліжко — щоб усім трьом уміщатися.
Валентина Павлівна приходила ще кілька разів — мовчки залишала пакети з їжею й йшла. Потім перестала.
— Може, подзвониш їй? — спитала якось Віолетта.
— Подзвоню. Коли буде готова прийняти, що я виріс.
Минув рік. Тимофій уже щодуху бігав по квартирі, щось перекидаючи. Віолетта потроху почала виходити на роботу. А Артем… Артем навчився бути не лише батьком, а й чоловіком.
