За два дні до весілля свекруха відкрила Ілоні очі на те, які таємниці приховує її обранець. І тоді дівчина зрозуміла — іноді правда болючіша за будь-яку брехню, але тільки вона може звільнити.
Ілона стояла перед дзеркалом у примірочній своєї тітки й не могла відвести погляд від відбиття. Білосніжна сукня, пошита за її фігурою, здавалася втіленням усіх дитячих мрій про принцесу з казки. Мережива на декольте переливалися в промінні сонця, що струменіло через вікно, а шовкова тканина м’яко обтягувала талію, роблячи силует витонченим і жіночним.
— Ти прекрасна, — прошепотіла тітка Світлана, поправляючи складки подолу. — Данилко не зможе відірвати від тебе очей.
Ілона усміхнулася, але в глибині душі щось тривожно йокнуло. Данилко, Данило, її наречений, її кохання, її майбутнє, чоловік, заради якого вона була готова на все. Високий, з пронизливими сірими очима і усмішкою, від якої замирало серце. Він умів розповідати анекдоти так, що навіть її мама, жінка серйозна, принципова, яка все життя пропрацювала головним бухгалтером в обласній адміністрації, сміялася до сліз. А ж мама ніколи не сміялася, тільки посміхалася ввічливо куточками губ, кивала з гідністю і вимовляла чергові фрази на кшталт «дуже мило» чи «вельми цікаво». Її світ складався з цифр, звітів і суворого розпорядку дня. Кожного ранку той самий сніданок, та сама зачіска, той самий діловий костюм. Навіть вдома вона виглядала так, ніби в будь-яку хвилину могла вирушити на важливу нараду.
Але з Данилом мама перевтілилася. Ілона досі пам’ятала той вечір, коли вперше привела його додому. Він розповідав про те, як намагався полагодити кран у своїй квартирі й влаштував справжню повінь. І мама реготала так заразливо, що сусіди знизу постукали в батарею. А потім, коли Данило пішов, мама сказала: «Ну що ж, здається, ти обрала непоганого хлопця. Він уміє не тільки заробляти, але й радість приносити в дім». Це було найвищою оцінкою від жінки, яка звикла все аналізувати й перепровіряти двічі.
Весілля мало відбутися через два дні. Ілона мріяла про цей день з самого дитинства. Вона навіть малювала в альбомчику свою майбутню сукню, коли їй було років сім. Білосніжна, пишна, з довгим шлейфом і фатою до підлоги. У її дитячих мріях завжди був присутній загадковий принц, обличчя якого залишалося розмитим, але тепер у нього з’явилися риси Данила. Усе було готово. Ресторан заброньований, торт замовлений, букет нареченої чекав своєї години у холодильнику квіткового магазину. Данило наполіг на тому, щоб весілля було пишним. — Раз у житті женишся, — говорив він, цілуючи її у маківку. Правда, цей довід завжди здавався Ілоні трохи дивним, ніби він планував розлучитися і одружитися наново. Але вона відганяла ці думки. Данило любив її. Вона у цьому не сумнівалася.
Він дарував квіти без приводу, купував її улюблені тістечка, коли у неї був поганий настрій, і міг годинами слухати її оповідання про роботу в дитячому садку, де вона викладала. Малюки обожнювали Ілону за її терпіння й доброту, а вона їх — за щирість і здатність радіти дрібницям.
— Я буду найкрасивішою нареченою у світі, — пожартувала Ілона, милуючись своїм відбиттям.
— Звичайно, будеш, — погодилася тітка Світлана. — Тільки ось що я хотіла тобі сказати. Ти впевнена в Данилі? Не поспішаєш? — Ілона здивовано подивилася на неї. Тітка Світлана рідко втручалася в чужі справи, віддаючи перевагу спостерігати збоку.
— А що ти маєш на увазі?
— Та так, — тітка пом’ялася. — Просто він мені здається занадто поспішним, ніби від чогось тікає.
Ілона хотіла заперечити, але в цю мить задзвонив телефон. Дзвонила мама.
— Сонце, як справи з сукнею? — Голос матері звучав як завжди, діловито, але з теплом. — Я тут подумала, може, варто ще раз усе перепровірити. Квіти точно привезуть вчасно. А музиканти пам’ятають, що починаємо о четвертій.
— Мамо, все під контролем, — запевнила Ілона. — Не хвилюйся, будь ласка.
— Добре. До речі, мати Данила вчора дзвонила, щось хотіла обговорити щодо посадки гостей. Я сказала, що це твоя справа.
Олена Віталіївна, мама Данила, була повною протилежністю Ілониної матері. Де мама була стриманою, та була емоційною. Де мама віддавала перевагу мовчати, Олена Віталіївна була готова говорити годинами. Вона постійно втручалася в підготовку до весілля, пропонуючи свої варіанти меню, декору, навіть музичного супроводу. Ілона терпляче вислуховувала всі її поради, але в глибині душі дратувалася. Хотілося крикнути: «Це моє весілля!» Але виховання не дозволяло.
У четвер, коли до святкування залишалося всього два дні, Ілона возилася на кухні прикрашаючи капкейки для дівич-вечора. Агата, її молодша сестра, організувала скромну вечірку. Просто щирі розмови з подругами під келих шампанського.
Роздався дзвінок у двері, Ілона вся в борошні й кремі пішла відчиняти, очікуючи побачити кур’єра чи сусідку. Але на порозі стояла Олена Віталіївна.
— Здрастуй, дорога. Можна увійти? Нам потрібно поговорити.
Ілона запросила її до вітальні, запропонувала чай, але та відмовилась. Сіла на краєчку дивана й довго мовчала, дивлячись у підлогу.
— Щось трапилося? — зтривожилася Ілона.
— Я не знаю, чи варто говорити тобі це напередодні весілля, але якщо промовчу, то потім все життя себе буду звинувачувати. — Ілона відчула, як холод поповз спиною. — Данило, він не розповів тобі про Христину.
— Про кого? — Ілона ніколи не чула цього імені.
— Христина була його нареченою два роки тому. Вони мали одружитися, але за місяць до весілля все розпалося. Вона виявилася вагітна, а Данило запевняв, що це не від нього. — Ілона опустилася в крісло. Серце шалено калатало. — Він казав, що вона зраджувала йому з колегою, і він не міг бути батьком дитини. Вони розійшлися скандально. А минулого тижня… — Олена Віталіївна зробила паузу. — Минулого тижня Христина написала йому в соцмережі, надіслала результати генетичного аналізу. Хлопчик — це його син. Його звати Артем. Йому скоро два роки.
Світ навколо Ілони почав руйнуватися по шматочках. Вона почувалася як у поганому сні, з якого ніяк не могла прокинутися.
— Данило знає, — прошепотіла вона.
— Знає й дуже переживає. Каже, що хоче брати участь у житті хлопчика, але боїться, що ти не зрозумієш, тому вирішив поки помовчати — аж після весілля.
Ілона заплющила очі. Значить, він планував одружитися на ній, приховавши таку важливу річ. Планував сказати потім, коли буде пізно щось міняти.
Ввечері Данило прийшов додому, як зазвичай, з букетом ромашок і усмішкою. Але Ілона зустріла його мовчанням.
— Що трапилося, сонце? — Він спробував обняти її, але вона відсторонилася.
— Розкажи мені про Христину.
Данило застиг. Усмішка з його обличчя зійшла миттєво.
— Мама сказала, — прошепотів він.
— Чому не ти? Чому я дізналася це від твоєї матері за два дні до нашого весілля?
— Тому що боявся тебе втратити. — Він опустився на диван, закрив обличчя руками. — Ілоно, я справді думав, що це не моя дитина. Христина тоді була дивною, потайливою, часто затримувалася на роботі, а колеги розповідали, що бачили її з якимось хлопцем із сусіднього відділу.
— І ти повірив пліткам, не перевіривши правду?
— Я був молодий і дурний, — вигукнув він. — Але зараз все по-іншому. Я хочу бути батьком Артема, але я також хочу бути з тобою. Ми зможемо все влаштувати. Я знаю.
— Влаштувати? — Ілона подивилася на нього з болем. — Ти збирався одружитися зімною, не сказавши, що в тебе є син, і думаєш, що це можна просто влаштувати?
— Я не знав, як тобі сказати.
— А як щодо правди? — Її голос тремтів. — Як щодо чесності, яка має бути основою родини?
Данило мовчав, а Ілона раптом зрозуміла: навіть якби вона змогла пробачити йому цю таємницю, змогла б полюбити його дитину як рідну, вона ніколи не змогла б забути, що їхня родина почалася з брехні.
— Весілля не буде, — сказала вона тихо.
— Ілоно, прошу тебе…
— Іди.
Він пішов, а вона не плакала. Сліз не було, тільки порожнеча й дивне полегшення.
У суботу, в день, коли мало відбутися весілля, Ілона вдягла свою білосніжну сукню й пішла гуляти в парк. Люди оберталися, усміхалися, хтось навіть вітав її. Вона йшла і вперше за довгий час відчувала себе собою — не частиною пари, не майбутньою дружиною, а просто Ілоною, тією самою дівчинкою, яка колись мріяла писати книжки і мандрувати світом, яка забула про свої мрії, розчинившись у любові до людини, яка виявилася не тим, за кого себе видавав.
Наступного дня вона купила квиток до Праги. Туди, куди завжди хотіла потрапити. У літаку дістала блокнот, почала писати історію про те, як іноді найбільша втрата обертається найважливішим набуттям — поверненням до себе справжньої. І вперше за довгий час Ілона була по-справжньому щаслива.
