— Знаєш, Віро, сьогодні я зрозумів, що продавав своє життя погодинно. Буквально. Вісім годин на день, п’ять днів на тиждень. Я віддавав їм шматки своєї душі, а вони натомість кидали мені на картку трохи грошей, аби я міг сплатити за цю коробку і купити їжі. І все. Це не життя.
Вадим стояв посеред їхньої маленької орендованої кухні, усе ще в офісному костюмі, але з розстібнутим коміром сорочки, і дивився кудись крізь стіну. На його обличчі блукала дивна, відсторонена усмішка людини, якій щойно відкрили головну таємницю всесвіту. Віра, стоячи біля плити й помішуючи на сковорідці засмажку для супу, повільно обернулася до нього. Запах смаженої цибулі та моркви густо висів у повітрі, змішуючись з його раптовою, недоречною філософією.
— Важкий день? — спокійно, трохи втомленим голосом запитала вона. Віра звикла до його періодичних сплесків емоцій, які зазвичай траплялися у вівторок і лікувалися ситною вечерею та серіалом.
— Це не день важкий, Віро. Це все життя важке, коли воно чуже. Коли ходиш по колу й удаєш, що тобі це подобається. А всередині все кричить. Я більше так не можу. Не хочу через тридцять років отямитися сивим дідом, який усе життя витратив на складання квартальних звітів.
Він говорив це з такими емоціями, що Віра відклала лопатку й вимкнула конфорку. У його тоні прозвучало щось нове, чого дружина не помічала раніше. Вона сперлася об стільницю, схрестивши руки.
— І що ти пропонуєш?
Він зробив крок до неї й заявив:
— Я звільнився.
Повітря на кухні наче загусло. Шум вулиці за вікном, гудіння холодильника — усе на мить стихло. Віра дивилася на нього, намагаючись збагнути, жартує він чи ні. Але емоції не сходили з його обличчя. Він не жартував.
— Добре. Звільнився. Припустимо. І на що ми будемо жити? Через два тижні платити за квартиру.
Чоловік усміхнувся, наче жінка запитала про щось дріб’язкове й неважливе.
— Ось у цьому вся проблема! Ти одразу думаєш про матеріальне, а я говорю про свободу! Про пошук себе! Я хочу писати, можливо, малювати. Я мушу знайти своє покликання! А щодо грошей, Віро, я все продумав. Ми не пропадемо.
Він зробив широкий, майже театральний жест, обвівши ним їхню крихітну кухню.
— Ми з’їдемо звідси. Навіщо платити гроші за ці стіни? Ми переїдемо до моєї мами. У неї велика трикімнатна квартира, вона живе сама. Усім вистачить місця. У мене буде час на пошуки, на творчість, а ти будеш поруч. Ми зможемо заощадити, я розкручуся, і тоді…
Він не встиг договорити, бо побачив її обличчя. Воно застигло, перетворившись на безбарвну маску. Ім’я «мама» й слово «переїдемо» зіштовхнулися в її свідомості та залишили після себе порожнечу. Антоніна Павлівна, жінка, яка при кожній зустрічі оцінювала її поглядом, робила зауваження щодо «нездорового кольору обличчя» й голосно зітхала, що її синочок «міг би знайти й кращу».
— Вадиме, — промовила вона тихо, ретельно добираючи слова. — Це неможливо.
— Що неможливо? — щиро здивувався він. — Віро, це ж ідеальний варіант! Не будемо витрачати гроші на оренду, на комуналку. Мама буде тільки рада.
— Твоя мама, — Віра глибоко вдихнула, намагаючись, аби голос не здригнувся, — вона мене не сприймає. Ми не зможемо прожити під одним дахом і тижня. Ти ж пам’ятаєш, чим закінчився її останній візит?
Він роздратовано махнув рукою.
— Ой, ну досить тобі. Це все дрібниці, жіночі примхи. Ти просто ніколи не намагалася її зрозуміти. Мама — людина пряма, але добра. Ти ж просто не хочеш мене підтримати у найважливіший момент мого життя! Для тебе важливіший твій комфорт, аніж моє щастя! А все інше, то дрібниці.
— Дрібниці? — перепитала Віра, і в її голосі пролунав металевий відтінок.
Вона відступила від чоловіка і сперлася на холодну плитку стіни. Усмішка на його обличчі трохи здригнулася, натрапивши на цю несподівану холодність.
— Вадиме, давай я нагадаю тобі ці «дрібниці», — почала згадувати жінка. — Пам’ятаєш, рік тому я купила синю сукню на нашу річницю? Вийшла до гостей, а твоя мама подивилася на мене й сказала, що такий виріз «занадто відвертий для заміжньої жінки». І сказала це при всіх твоїх друзях. А ти тоді удав, що не почув.
Він насупився, напружуючи пам’ять. Чи, може, тільки удавав.
— Ну, щось таке було… Ти, мабуть, неправильно зрозуміла її тон. Вона ж хвилюється за тебе, за нашу сім’ю. У неї таке виховання. Вона не хотіла тебе образити.
— Не хотіла мене образити? — Віра посміхнулася, але в цій посмішці не було й тіні радості. — Добре. Інший приклад. Твій день народження. Я пів дня простояла на кухні, пекла твій улюблений яблучний пиріг — той самий, за рецептом моєї бабусі. Антоніна Павлівна взяла шматок, понюхала його й поклала назад на тарілку зі словами: «Сподіваюся, ти використала домашні яблука, а не цю хімію з магазину». А потім увесь вечір розповідала, які пироги пекла вона, коли ти був маленький. Це теж «у неї таке виховання»? Вона ж просто хоче зробити з мене копію себе!
— Віро, ну ти ж знаєш, мама прихильниця всього екологічного. Вона просто хотіла дати корисну пораду. Чому ти в кожному її слові бачиш підступ? Ти від самого початку налаштована проти неї, от і бачиш усе в чорному світлі.
— Я бачу те, що відбувається, Вадиме! — її голос злегка підвищився, але вона відразу взяла себе в руки. — А що з моїм фікусом? Тим великим, що стояв у кутку вітальні? Я його два роки доглядала, привезла ще маленьким. Ми поїхали на вихідні, а коли повернулися — його не було. Твоя мама, яка приходила поливати квіти, сказала, що він «зібрав пил», і винесла його на смітник. Вона викинула мою рослину з мого дому! І навіть не запитала!
Цей аргумент, здавалося, мав бути беззаперечним. Але Вадим лише скривився.
— Віро, ти досі пам’ятаєш про ту рослину? Та це ж був засохлий кущик, він майже не подавав ознак життя! Вона зробила тобі послугу, викинувши непотрібну рослину. Ти завжди перебільшуєш. Це ж просто речі. А я говорю про долю, про майбутнє!
І в ту мить Віра все зрозуміла. Вона дивилася на нього, на свого чоловіка, і бачила перед собою зовсім чужу людину. Він не просто захищав матір. Він методично ображав її почуття, стирав її спогади, називав її реакцію неадекватною. У його картині світу не було місця для її образи, для її правди. Була тільки його «просвітлена» мета та його ідеальна мама. А вона була лише прикрою перепоною на цьому шляху, жінкою, яка чіпляється за засохлі квіти.
Жінка мовчала. Вадим почув, як гучно рухалися стрілки годинника, як за стіною хтось увімкнув воду, як у вікно просочився віддалений шум вулиці. А вона мовчала.
Віра повільно зняла з руки обручку, покрутила її між пальцями, наче востаннє придивлялася, чи справді ця тонка смужка металу колись щось для неї означала. Потім поклала на стіл.
— Живи, як вважаєш за потрібне, — сказала вона тихо. — Шукай себе, свободу, материнську підтримку. Але без мене.
Вона пройшла повз чоловіка. А Вадим так і лишився стояти посеред кухні з відчуттям, що разом із її мовчанням обвалився весь світ, у якому він досі вірив, що завжди буде мати рацію. Трохи подумавши, чоловік пішов до дружини
— Ти це сказала, — нарешті видав він, і голос його був хрипким. — Ти в усьому винна. Ти не хочеш переїжджати до моєї матері, не хочеш поступатися, а я маю забезпечувати тебе й сплачувати за квартиру?
Віра мовчала. Вона повільно обвела поглядом їхню квартиру: дешевий гарнітур з облупленою фарбою, холодильник, який вони купили з рук, календар на стіні з фотографією кота. Усе їхнє життя, вміщене у тридцяти квадратних метрах орендованого житла.
— Я ніколи в житті не житиму в одній квартирі з твоєю матір’ю! Вона мене не сприймає, а ти хочеш, щоб ми до неї переїхали? А ти думаєш тільки про свій комфорт, як би не платити за квартиру.
Після довгої паузи чоловік сказав:
— Ти не розумієш, що накоїла. Ти все зруйнувала! Наші стосунки, нашу сім’ю! І все через твій егоїзм! Я хотів як краще для нас, а ти…
— Для нас? — перебила його жінка, й у її голосі пролунала гірка усмішка. — Не обманюй себе, Вадиме. Ти хотів як краще для себе. Ти шукав тепле, затишне місце, де можна віддаватися своїм великим «пошукам», не думаючи, хто за це заплатить. А я у твоєму плані була просто меблями, які можна перевезти з однієї квартири в іншу. Байдуже, що мені буде незручно, головне, що вони є.
Він дивився на неї, і до нього повільно почало доходити: відбувається щось незворотне. Він більше не бачив перед собою свою дружину, яку він знав. Він бачив чужу людину, яка хоче від нього піти. Поки він говорив про душу й покликання, вона думала. І її думки виявилися гучніше за його слова. Він спробував зробити останній, хід.
— То що ти вирішила? — спитав він, і в його голосі прозвучала невпевненість. — Ти поїдеш зі мною до мами?
Віра дивилася йому у вічі, і зрозуміла, що більше не любить цього чоловіка. Може, й ніколи по-справжньому не любила.
— Знаєш що? Переїжджай. Шукай себе, медитуй, пиши вірші. Але сам. А я залишуся тут. І житиму своїм життям.
Вона розвернулася й пішла у ванну. Не грюкнувши дверима, не кинувши нічого на підлогу. Просто пішла. Чоловік раптом зрозумів, що його «пошуки» закінчилися, так і не розпочавшись. Він знайшов те, чого прагнув: повну свободу від відповідальності. Тільки тепер ця свобода виявилася схожою на самотність.
Врешті-решт вони розійшлися. Вадим, не знайшовши іншого виходу, переїхав до матері — у її квартиру. Він вважав, що там легше почати все «з чистого аркуша». А Віра залишилася у тій самій квартирі. Сплачувала оренду, працювала, вчилася тримати рівновагу без його різких рішень й нескінченної філософії. Життя текло далі: звичайне, тихе, з турботами й маленькими радощами, але принаймні — її власне.
