Я прийшов навідати друга в лікарні й випадково став слухачем чужої сповіді. Сусід по палаті, самотній чоловік у візку, розповів, як колись викреслив з життя дружину, а згодом побачив її у дворі лікарні усміхненою й потрібною іншим.
Ох, як же я не люблю лікарні. Є люди, які майже з задоволенням сидять у чергах до поліклініки чи лежать у стаціонарі, але я не з таких. Приходжу в лікувальні заклади тільки як відвідувач, коли там опиняється хтось з друзів. Ось і цього разу я пішов навідати Гриця, і саме ця поїздка дала мені історію, яку досі не можу викинути з голови.
Добре, що в нашій міській лікарні години відвідування не надто суворі. Я думав, що почую від Гриця кумедну розповідь, як він туди потрапив. Знав лише, що він невдало впорався на дачі з якоюсь роботою й опинився під наглядом лікарів (слава Богу, нічого серйозного). Але історія чекала мене від зовсім іншої людини.
Гриць лежить у двомісній палаті. Коли я прийшов з традиційним набором, бананами, яблуками й апельсиновим соком, він був сам: сусід, мабуть, ще на процедурах. Ми не встигли й слова мовити, як до палати заглянула медсестра середніх років і напівсуворо наказала Грицеві йти на процедури. Він зітхнув, але, дізнавшись, що я нікуди не поспішаю й почекаю його, одразу повеселішав і бадьоро пішов за нею.
Я вже дістав телефон, щоб якось згаяти час, і навіть не вирішив, що краще: новини чи стрічка. Двері палати розчинилися, і молоденька медсестра вкотила крісло колісне. У ньому сидів похмурий сухорлявий чоловік приблизно мого віку. Він і медсестра коротко привіталися зі мною.
– Леоніде Мартиновичу, допомогти вам лягти? – спитала медсестра.
– Дякую, я ще посиджу. Підвезіть мене до вікна.
Дівчина підкотила візок до вікна й швидко пішла. Я знову потягнувся до телефона, але тут чоловік заговорив сам.
– Гриця чекаєте? – не обертаючись і дивлячись у вікно, спитав він рівним тоном.
– Так, його на процедури забрали, от і чекаю.
– Це майже на годину.
– Ну, година не вічність. Чи я вам заважаю? Якщо так, скажіть, я почекаю в коридорі, – обережно сказав я, бо відповіді були якісь монотонні й невдоволені.
– Близький родич, чи що?
– Ні, друг.
– А я б нізащо не став чекати годину, поки друг повернеться з процедур, – сказав він і повільно звівся з крісла колісного. Зробив кілька кроків до ліжка й майже гепнувся на нього. – Та не безпорадний я, не дивуйтеся. Поки що. І ключове тут слово «поки».
– Сучасна медицина багато чого вміє, тож, може…
– Не вміє, – різко урвав він. – Не в моєму випадку. До речі, Леонід я. Леонід Мартинович, але можна просто Льоня.
Він простягнув руку, не підводячись з ліжка. Я встав, відрекомендувався Орестом і потиснув її.
Коли я знову сів на стілець, запала пауза. Я навіть не знав, чи треба щось казати. У палаті було гнітюче, але я списав це на те, що люди в лікарні завжди трохи напружені. Мовчання перервав мій новий знайомий, якому, мабуть, дуже кортіло виговоритися, а може, просто було нудно.
– Знаєте, Оресте, якщо хтось скаже вам, що «життя покарало» – це вигадка, не вірте. Карма, бумеранг, називайте як хочете, але це про мене. Не знаю, добре, що я це нарешті зрозумів, чи краще було б не розуміти. Мені трохи за шістдесят, а що в мене є? Навіть такого друга, який чекав би мене з процедур, немає. Родина… Мою біографію можна друкувати в підручнику, у розділі «Як не слід чинити і чому».
Вирішив, що почну спочатку. Мабуть, сьогодні мені це особливо муляє, чи то совість, чи то жалість до себе. Одружився я пізно, тобто відносно пізно, мені було трохи за тридцять. Дев’яності. Дехто згадує ті часи як важкі, а я ні. Вони дали мені піднятися, не питайте як. Майже без зусиль і вкладень гроші самі йшли в руки. А потім я зустрів її, Оксану. Скромна дівчина з передмістя, гарна й перша, хто не кинувся мені на шию. Усі дами з мого кола мріяли вийти за мене, а Оксана…
Така чесна, правильна, домашня. Коли зрозумів, що я їй хоч трохи подобаюсь, а відштовхує її лише моя діяльність, то трохи натиснув, і ми зіграли весілля. Вона була на десять років молодша. Майже за два роки з’явився син Тарас. Будинок повна чаша, дружина красуня, спадкоємець. Про що ще мріяти чоловікові? Мені подобалося, що вдома на мене чекали вечеря й чиста оселя. Оксана ніколи не нервувала мене, мовчки зносила всі проблеми дружини такого, як я. Так тривало ще років п’ять. А потім… мабуть, треба було вже тоді обирати: родина чи моя справа. Коротше, я вскочив у неприємну історію, і через неї Тараса не стало, а Оксана потрапила до лікарні.
Грошей на лікування мені не бракувало, і перші пів року я справді намагався її рятувати. Думав: зросте, видужає, заживемо як раніше, ще й спадкоємці будуть. А потім лікарі сказали: шанс повернутися до повноцінного життя зовсім невеликий. Напевне, лежати буде. І що мені було робити? Я хотів дітей, спадкоємців, щоб дружина ввечері підносила капці до порога. А виносити за нею судна мені хотілося найменше. Я вже набачився хворих: спершу бабуся, потім мати. Щойно мені виповнилося вісімнадцять, я втік із дому, щоб не дихати ліками. І тут доля знову підкидає мені оце!
Коли я сказав Оксані про розлучення, вона навіть не сперечалася. Не плакала, не благала. Вона побивалася за сином, і їй було байдуже, одружені ми чи ні. Розлучили нас швидко, я відвіз її до матері в передмістя. Грошей дав чимало, хоч мати й відмовлялася. А сам почав шукати нову: щоб і красива, і домашня, і слухняна. Але, скажу вам, Оресте, мабуть, двічі в житті однакові жінки не трапляються. Мені вже було за сорок, час було щось вирішувати. До того ж бізнес я вів уже легальний, без жодного ризику для родини.
Знайшов зовсім не домашню, не господарну, але яскраву дівчину. Мені здавалося, що виліплю з неї, що треба. Каріна щойно закінчила інститут і прийшла до мене на співбесіду, тут я й поплив. Роман розвивався стрімко: вона була щаслива, що в мить отримала все, про що мріє молода дівчина, а я був задоволений молодицею поруч. Менше ніж за рік ми розписалися. Я хотів дітей якнайшвидше, але Каріна не поспішала, і я піддався її вмовлянням пожити для себе.
Перший син з’явився аж через п’ять років, знову хлопчик. Моїй радості не було меж. Нікіта буквально вдихнув у мене нове життя. Так ми прожили шість років, а потім я потрапив в історію. Мені було за п’ятдесят, лікарі взагалі говорили невтішні слова. А я впорався. Рік пролежав по лікарнях, потім повернувся додому, ще лежачим. І тут Каріна приходить з розмовою про розлучення. Каже: я жінка молода, мені трохи за тридцять, у самому соку, хочу ЖИТИ, а не виносити судна за дідуганом. Мовляв, пожили разом, і досить.
Я тоді лютував. Згадував, як підібрав її нікому не потрібною, як усе їй дав, і кричав, що в мене вистачить зв’язків, щоб залишити сина собі. А знаєте, що почув у відповідь? Каріна спокійно подякувала за роки разом, а тоді огорошила: Нікіта не мій, і саме до його батька вона тепер іде. Розлучилися швидко. Я розлучення давати не хотів, але вона сказала, що все одно не житиме зі мною, хоч зі штампом у паспорті, і пішла. Бізнесом я займатися вже не міг, тож продав його й вклав гроші в комерційну нерухомість. Здаю в оренду придбані метри й живу з цього. Точніше, існую.
Рік я пролежав вдома під наглядом доглядальниць. Усе життя перебрав. Головне зрозумів, що в мене нікого нема. Сестри відмовилися навіть приїхати, хоч я пропонував гроші. Сказали, що пробачити не можуть, як я в вісімнадцять утік і відтоді ні вісточки, ні дзвінка. Виявилося, що й друзів у мене нема. Та що вже себе обманювати: зовсім нема! За рік я поступово став підводитися, але повноцінно ходити так і не зміг. Ось уже десять років щороку по вісім-дев’ять місяців лежу по лікарнях. І тут, і за кордоном. Підтримую своє жалюгідне існування.
Аж тижня два тому везе мене медсестра візком коридором, у лікарні душно, частину дверей до палат розчинено. Дивлюся: ВОНА! Оксана! Сидить на одному з ліжок! Я її одразу впізнав. Час її змінив, але не настільки. Така сама мила й скромна. Думаю: теж, як і я, після своїх проблем по лікарнях тулиться. Тоді я лише мигцем її побачив і все не наважувався підійти, що сказати. Навіть подумав: якщо ми обоє тепер у такому стані, то, може, хоч доживемо вік разом. Хоч полежимо поруч.
А сьогодні… Відвезла мене медсестра на вулицю подихати повітрям. Я остаточно вирішив, що на зворотному шляху попрошу закотити мене до палати Оксани. Мені здається, я навіть усміхався. І раптом бачу: у ворота лікарні заходить Оксана з якимось молодим хлопцем! Накульгує, з паличкою, але ЙДЕ! Як так?! Лікарі казали, що вона не встане! Я буквально вчепився в неї поглядом, і коли вона майже порівнялася з моїм візком, сказав: «Привіт, Оксано!». Вона здригнулася, почувши своє ім’я, і уважно на мене подивилася. Було видно, що не впізнала. Не дивно, роки своє беруть.
– Синку, іди, я тебе скоро наздожену, – сказала Оксана своєму супутникові й, коли хлопець відійшов метрів на десять, повернулася до мене. – Ну, здрастуй, Льоню.
– Впізнала! – із задоволеною усмішкою мовив я.
– Не одразу, але впізнала, – голос її був без жодних емоцій.
– Поговоримо? Чи пізніше до тебе в палату заглянути? – вирішив я ловити момент.
– До мене? У палату? – Оксана то здивувалась, то посміхнулась. – Взагалі-то я тут із візитом.
Усе ж вона приділила мені трохи часу. Не знаю, може, просто пожаліла: мабуть, вигляд у мене став не дуже. Підкотила мене до лавки, сіла й на мої запитання розповіла про себе. Виявляється, коли я «повернув» її батькам у село, вона ледве не втратила волю до життя. А потім у її долі з’явився ВІН. Тепер його звуть Мирон. Далекий родич сусідів, який переїхав у те саме село. Лежача дівчина його зацікавила. Став заходити, повертати її до життя. А коли дізнався, що Оксана втратила віру й відмовляється від лікарів, майже силоміць почав возити її по всіх фахівцях. До церкви її возив, коли вона вже з лежачої стала бодай сидячою.
Одним словом, Оксана стала на ноги, хоч і лишилася кульгавою й без палички їй важко. Але заміж за Мирона вийшла й сина у світ привела. А тепер Мирон сам потрапив до лікарні. Нічого серйозного там не було. От вони з сином і відвідують Мирона.
Розповівши про себе, Оксана стала вибачатися й казати, що їй час. Мовляв, ще побачимось, розкажеш, як у тебе. Вона віддалялася, а я проводжав її сумним поглядом. А потім медсестра везла мене назад і я знову мигцем побачив те ліжко, де сиділа Оксана. Вона сиділа й дбайливо обіймала, мабуть, Мирона, а поруч на стільці сидів гарний молодий хлопець. Їхній син. А я ось тут сам. І вдома сам. І по життю…
У палату бадьоро влетів Гриць з новиною, що процедури закінчено. Тим самим друг звільнив мене від потреби якось коментувати історію Леоніда. Гриць запропонував вийти на повітря й побалакати там. Я швидко попрощався, потиснув руку Леонідові й пішов за Грицем.
Знаєте, мене досі розривають суперечливі почуття. З тієї миті, як я почув цю історію, і не просто історію, а те, ЯК її розповіли. Мені здалося, що Леонід так і не зрозумів нічого. А може, це я щось не так зрозумів. Підсумок один: я ще раз переконався в тому, що кажу змолоду. Чиніть завжди по совісті, і ніколи ні про що не доведеться шкодувати.
