«Я вам виростила онуків, а тепер інша бабуся пожинає всі радощі!» — ображається свекруха Валерії.
— Ірино Сергіївно, добрий день! Я хотіла вас попередити, що сьогодні хлопців до садка не повела, забирати їх не треба! — бадьоро сказала свекрусі Валерія телефоном.
— А що трапилося? — миттєво занепокоїлася свекруха. — Захворіли?
— Ні! У мами сьогодні вихідний, вона попросила привезти їй Сашу з Мішею. Хоче їх до парку повести на атракціони, потім нагодує в кафе.
— Зрозуміло.
Свекруха сказала це таким погаслим голосом, що в Лєри стислося серце.
— Ну, звісно. Нехай їдуть, розважаються з бабусею, — помовчавши, додала вона. — Дякую, що попередила, Лєро. Тоді до завтра.
Свекруха поклала слухавку. І ніби нічого такого поганого в цій розмові не було, але Валерія чудово знала й відчувала, що Ірина Сергіївна ображена до глибини душі.
Хоча за що? Ніхто ж не зробив нічого поганого…
…У Валерії двоє синів-погодків: Саші майже шість, Міші чотири з половиною. Зараз це веселі, самостійні хлопчаки, з якими можна сходити в кіно, на атракціони, до музею або купити морозиво й гуляти до вечора.
Але ще кілька років тому все було зовсім інакше.
Саша з’явився першим, до того ж дещо передчасно. Його довелося лікувати й виходжувати. Чоловік багато працював: іпотека, ремонт, комуналка, звичайні сімейні витрати. Він ішов уранці й повертався пізно ввечері, іноді навіть вечеряв після десятої. І Валерії було б непросто з дитиною, якби не колосальна допомога свекрухи.
Ірина Сергіївна ніколи не питала, чи потрібно допомогти і чим. Вона приходила щодня й підставляла плече. Могла вранці зателефонувати:
— Лєро, я за пів години буду. Суп зваримо сьогодні? Скажи, що купити. Морква, цибуля в тебе є?.. Добре, я зрозуміла.
І за пів години стояла на кухні з пакетом продуктів. Варила суп, потім годинами гуляла з візочком навколо будинку, даючи можливість молодій матері виспатися й прийняти душ. Пару разів Лєра лежала з малюком у лікарні, Ірина Сергіївна приходила щодня з контейнерами їжі й чистими речами.
Потім Лєра виношувала другу дитину. Свекруха тоді її підтримала: народжуй, мовляв, я допоможу. Коли з’явився Міша, свекруха перший час жила в них майже безвилазно. Займалася із Сашею, готувала, допомагала з прибиранням. Без її допомоги було б непросто.
Пару разів у Саші траплялися застуди, свекруха їздила з ним до поліклініки, лікувала вдома.
Потім почався садок, Лєра намагалася працювати, і знову Ірина Сергіївна була задіяна повною мірою: забирала внуків раніше, сиділа на лікарняних, лікувала.
Вона була поруч у найважчі роки. Валерія це пам’ятала й була їй вдячна.
З рідною мамою стосунки складалися інакше.
Мама жила за двадцять хвилин їзди, працювала й загалом не відмовлялася від спілкування, але особливого інтересу до онуків не виявляла. Телефонувала приблизно раз на тиждень:
— Ну як справи, як діти? Не хворіють?
— Ні, нормально.
— Ну й добре.
І розмова швидко переходила на її роботу, сусідку, ціни в магазині або якийсь серіал.
Валерія кілька разів намагалася сама зблизити маму з хлопцями. Надсилала фотографії, короткі відео, розповідала, як Саша розповідає віршики, як Міша навчився вдягати шкарпетки. Мама читала, дивилася, іноді ставила вподобайку, а бувало, що й ніяк не реагувала. Або писала якусь загальну фразу: «Молодці», «Як виросли», «Хороші хлопчики».
Валерія не ображалася. Мама загалом була людиною не надто емоційною. Та й, мабуть, у неї не було тієї потреби постійно бути поруч із онуками.
А потім діти підросли. І все раптом змінилося. Мама несподівано активізувалася. Спершу приїхала з подарунком.
— Це Сашкові. Подивись, нормальний конструктор?
— Мамо, слухай, це дуже хороший конструктор. Він дорогий. Давай залишимо на день народження, чи що.
— Ну от ще! На день народження потім щось інше купимо. А конструктор віддай зараз, нехай грається. Скажи, від бабусі… А Міші я ось машинку на радіокеруванні привезла.
— Мамо, ну навіщо ти так витратилася?
— Нічого. Можу собі дозволити, от і купую.
Потім зателефонувала в суботу:
— Лєро, ви сьогодні вільні? Я хотіла хлопців узяти.
— А куди?
— До батутного парку з’їздимо.
Саша з Мішею прийшли в захват.
І покотилося. Мама купила хлопцям самокати, привезла нову настільну гру, час від часу стала забирати їх на цілий день і ввечері повертати втомлених, щасливих і перемащених морозивом.
— Ми в кіно ходили! — навперебій розповідали діти. — Бабуся нам попкорн купила! І потім в ігровій кімнаті були!
Валерія раділа. Їй було приємно бачити, що мама нарешті зацікавилася хлопцями. Вона навіть відчувала деяке полегшення: у дітей з’явилася ще одна близька бабуся.
Але потім з’ясувалося, що Ірина Сергіївна сприймає це трохи образливо.
— Знову до неї?
— Ну так. Вона сама попросила.
— Зрозуміло.
— Ірино Сергіївно, а що?
— Нічого. Я думаю, чи не забагато розваг і подарунків раптом стало? Будній день, ніяке не свято. До того ж Міша недавно хворів. Йому поберегтися б. Марина Володимирівна в курсі?
Валерія одразу зрозуміла, звідки вітер віє.
— Ви образилися?
— З чого б мені ображатися?
— Я ж бачу.
Свекруха якийсь час мовчала.
— Лєро, я не розумію. Коли вони маленькі були, де твоя мама була? Коли Міша ночами плакав, а ти сама не знала, коли востаннє нормально спала, вона теж могла приїхати, хоч чимось допомогти. Коли ми з Сашею по поліклініках бігали, вона жодного разу не допомогла. Справа минула, звісно, але тим не менш. Зате тепер вона від вас не вилазить…
Валерія опустила очі.
— Ну, тоді мама працювала.
— Я теж працювала, — зітхнула Ірина Сергіївна. — Але на онуків знаходила час. Якщо було дуже треба — відпрошувалася, брала відгули, мінялася змінами… Пам’ятаєш, як вас усіх хвороба скосила пару років тому? Щось я вашої мами тут не бачила. Виходить, Лєро, найважче я з вами пройшла, а тепер інша бабуся отримує кіно, атракціони й морозиво. Я розумію, що це негарно звучить, але мені іноді від цього прикро.
Сказано це було тихо, без докору. І від цього Валерії стало ще ніяковіше. Вона не знала, що відповісти. Бо свекруха мала рацію. Коли діти стали великими й з ними справді стало легко й весело, інша бабуся раптом захотіла проводити з ними час.
Але хіба це погано зрештою?
Валерія не хотіла перетворювати стосунки хлопців із бабусями на змагання. Однак змагання, здається, вже почалося. Як тепер усе залагодити, щоб нікого не образити?
Валерія не могла сказати свекрусі: «Не ревнуйте, ви для дітей важливіші». Це було б неправдою. Хлопці любили обох бабусь, щоправда, по-різному. Може, Ірина Сергіївна справді має право трохи ревнувати. Вона віддала цим дітям стільки сил, що тепер їй образливо бачити, як інша бабуся отримує найприємніші моменти.
Не могла вона й мамі сказати: «Тепер запізно, раніше треба було». Це теж здавалося несправедливим. Людина захотіла стати ближчою до онуків — чому вона має її відштовхувати?
Головне в тому, що діти були щасливі. Для них усе легко. Дві бабусі. Дві любові. Жодних старих образ, лікарень, безсонних ночей і розмов про те, хто скільки зробив і які подарунки подарував… Діти ж не зобов’язані пам’ятати, хто сидів із ними під час колік, хто прав плямисті простирадла й хто приїздив із ліками. Вони люблять тих, хто поруч із ними зараз.
Але що тепер робити Валерії? Як би ви діяли на її місці?
