— Я розлучена жінка з кар’єрою, мамо! Мене не потрібно “сватати” сина твоєї подруги тільки тому, що він “не п’є і має гараж”!
Олена стояла на порозі квартири, яку залишила дванадцять років тому з великою валізою та ще більшими амбіціями. Тоді їй здавалося, що вона підкорила світ: престижний університет, кар’єра в міжнародній компанії, весілля в стилі «мінімалізм», яке мама так і не пробачила (бо «що це за весілля без баяна і шістдесяти родичів з Полтави?»).
Але сьогодні в її руках була та сама валіза, а всередині — лише розчарування та свідоцтво про розлучення, яке ще пахло типографською фарбою і крахом надій.
— Оленочко, ну нарешті! — Галина Іванівна вилетіла з коридору, розливаючи навколо себе запах смаженої цибулі та кави. — Заходь, дитинко. Ну що ти така бліда? Виснажили тебе там твої офіси. Нічого, вдома і стіни лікують.
Олена зайшла у свою стару дитячу кімнату. Тут нічого не змінилося. На стінах — плакати гуртів, які вже давно розпалися, на полиці — м’який ведмідь із відірваним оком, а на ліжку — те саме пікейне покривало.
— Мамо, я тут лише на місяць. Поки знайду нове житло і закрию питання з переведенням у київський офіс, — Олена намагалася говорити впевнено, але її голос тремтів.
— Так-так, звісно, — Галина Іванівна вже почала розкладати речі доньки у шафу, де ще висіли старі шкільні спідниці. — Місяць, два, рік — яка різниця? Мама завжди чекає. Ой, а це що за сукня? Занадто коротка, Олено. У нас у під’їзді такі не носять, а то сусіди подумають, що в тебе в Києві зовсім сорому не лишилося.
Олена сіла на ліжко. Їй було тридцять два. Вона керувала відділом із сорока людей, приймала рішення на мільйони гривень, але зараз, під поглядом матері, вона знову стала маленькою дівчинкою, яка «неправильно склала шкарпетки».
Перший тиждень був схожий на повільне занурення в болото. Олена намагалася працювати віддалено, але Галина Іванівна вважала, що «сидіння за комп’ютером» — це не робота, а привід поговорити.
— Олю, я тобі сирнички зробила. Гарячі! Відклади свої таблиці, охолоне ж!
— Мамо, у мене конференц-дзвінок з Лондоном. Я не можу зараз їсти сирники.
— Ой, Лондон на них почекає, а шлунок у тебе один. Ти ж зовсім виснажилася. Мабуть, той твій Артур тебе голодом морив, тому й розійшлися. Я ж казала: не треба було за міського виходити, вони всі там на кефірі та смузі повернуті.
Олена закрила ноутбук. Сперечатися було дорожче для нервової системи. Кожен її крок контролювався. Куди пішла? Чому без шапки? О шостій вечора — вечеря, і не дай Боже запізнитися на п’ять хвилин.
— Ти куди це зібралася в таку холоднечу? — Галина Іванівна перегородила двері, коли Олена вдягла пальто, щоб вийти на вечірню прогулянку.
— Просто прогулятися, мамо. Голова болить від цифр.
— Без шапки? На вулиці плюс тринадцять! Ти хочеш мені мені менінгіт принести? На, вдягни мою, в’язану.
— Мамо, мені тридцять два роки! Я сама вирішую, коли мені мерзнути!
— Для матері ти завжди дитина. Вдягни шапку, або нікуди не підеш.
Олена вдягла безглузду рожеву шапку з помпоном і вийшла. Вона йшла по знайомих вулицях рідного містечка і відчувала, як її доросле, успішне життя розчиняється в цьому вакуумі материнської «любові», яка більше нагадувала домашній арешт.
Кульмінація почалася в суботу. Галина Іванівна зранку була підозріло піднесеною. Вона витягла з антресолей кращий сервіз і почала пекти фірмовий медовик.
— Мамо, до нас хтось прийде? — запитала Олена, передчуваючи біду.
— Так, Люся зайде, подруга моя з хлібозаводу. І сина свого візьме, Ігоря. Пам’ятаєш Ігорка? Ви в садочок разом ходили, він тебе ще лопаткою по голові бив.
— Мамо, тільки не це. Будь ласка, скажи, що це не сватання.
— Яке сватання, Олю! Просто чаю поп’ємо. Хлопець золотий! Не п’є, працює на СТО, має свій гараж і підвал з консервацією. Надійний чоловік, не те що твій «маркетолог», який тільки й знав, що борідку рівняти.
Олена хотіла втекти, але Галина Іванівна заздалегідь сховала ключі від квартири (нібито «випадково загубила»). О шостій вечора на порозі з’явився Ігор. Він був у костюмі, який був йому замалий у плечах, і з букетом гвоздик, загорнутих у целофан.
Вечеря була тортурами. Галина Іванівна та Люся з ентузіазмом обговорювали переваги життя в їхньому містечку, а Ігор мовчки поглинав медовик, зрідка поглядаючи на Олену з сумішшю остраху та цікавості.
— А Оленочка у нас великий начальник у Києві! — гордо рекламувала мати. — Але ж жінці що треба? Щоб хата була повна, щоб чоловік під боком. Правда, Ігорю? У тебе ж там у гаражі якраз місце є для другої машини, якщо Оля свою прижене.
Коли гості нарешті пішли, Олена відчула, що її терпець урвався.
— Мамо, це було жахливо. Ти навіщо мене ганьбиш?
— Чим я тебе ганьблю? Тим, що хочу тобі добра?
— Я розлучена жінка з кар’єрою, мамо! Мені не потрібно “сватати” сина твоєї подруги тільки тому, що він “не п’є і має гараж”! Мені не потрібен гараж! Мені потрібен простір для життя, де мене не будуть перевіряти на наявність шапки і не будуть пропонувати чоловіків за ознакою відсутності алкоголізму!
— Ти невдячна! — Галина Іванівна сплеснула руками. — Я для неї все: і борщі, і сирники, і кофтинку випрала… А вона мені про «простір»! Яка ти стала холодна в тому Києві. Серце в тебе як камінь. Артур твій тебе зіпсував!
Олена зайшла в кімнату і почала збирати речі назад у валізу.
— Ти куди? Ніч на дворі! — кричала мати з кухні.
— До готелю, мамо. А завтра — в Київ. Краще я буду жити в орендованій квартирі з порожнім холодильником, ніж у «золотій клітці» з сирниками та Ігорем з СТО.
…Олена сиділа на жорсткому ліжку в єдиному в місті готелі «Полісся». Тут пахло пилом і старими килимами, але для неї це був запах свободи. Вона дивилася на екран ноутбука,, проте цифри пливли перед очима. У голові все ще лунав голос матері, сповнений образи й нерозуміння.
Раптом у двері постукали. Не просто постукали, а вдарили так, ніби за ними стояв загін спецназу. Олена здригнулася. Вона знала цей ритм.
— Олю! Відчиняй! Я знаю, що ти там! — голос Галини Іванівни пробивався крізь двері з силою ієрихонської труби.
Олена зітхнула й повернула ключ. На порозі стояла мати. В одній руці вона стискала картату сумку, з якої стирчало горлечко термоса, в іншій — пакунок із пиріжками, дбайливо загорнутий у газету.
— Мамо, ну навіщо? Я ж сказала, що мені треба побути самій, — Олена відступила, пропускаючи матір у номер.
— Побути самій? У цьому клоповнику? — Галина Іванівна зневажливо оглянула кімнату. — Тут же протяги! І подушки, мабуть, не чищені з часів перебудови. На, їж. Я з капустою зробила, твої улюблені. І чай з шипшиною, для імунітету. Ти ж у Києві своє здоров’я зовсім розгубила.
Олена сіла за стіл, відчуваючи, як гнів знову закипає десь глибоко в грудях.
— Мамо, справа не в пиріжках. І не в готелі. Справа в тому, що ти не бачиш у мені людину. Ти бачиш проект, який треба добудувати, або дитину, яку треба врятувати від уявних монстрів. Мені тридцять два! Я пройшла через складне розлучення, я витримала скорочення в компанії, я навчилася жити сама. Чому ти думаєш, що я не впораюся з вибором шапки?
Галина Іванівна раптом замовкла. Вона повільно присіла на краєчок ліжка, і Олена вперше помітила, якою маленькою й тендітною стала її мати. Її руки, які все життя щось мили, пекли чи прали, тепер дрібно тремтіли.
— А ти знаєш, як це — коли в хаті тиша? — тихо запитала Галина Іванівна, дивлячись у вікно на порожню вулицю. — Коли батька не стало, я перші півроку навіть телевізор не вмикала. Мені здавалося, що якщо я почую чийсь голос, то зрозумію, що його — вже ніколи не почую. Ти була в Києві, у тебе було своє життя, і я пишалася. Чесно, Олю, я кожному сусідові вуха протуркала, яка в мене донька розумна. Але коли ти подзвонила й сказала, що повертаєшся… я злякалася.
— Злякалася чого? — Олена підійшла ближче.
— Злякалася, що ти знову поїдеш. Я почала ці борщі варити, сватати тебе за того Ігоря… не тому, що він тобі пара. А тому, що я хотіла, щоб ти пустила тут коріння. Щоб мені не було так страшно засинати в тій тиші. Я ж бачу, що ти нещасна. Думала, якщо завалю тебе турботою, то ти забудеш про свій біль. А вийшло, що я тебе просто задушила.
У номері запала тиша. Цього разу вона не була напруженою. Це була тиша порозуміння. Олена зрозуміла, що гіперопіка матері — це не форма контролю, а форма відчаю. Вона намагалася «загодувати» свою самотність і страх за майбутнє доньки.
— Мамо, — Олена сіла поруч і взяла її за руку. — Я не можу залишитися тут назавжди. Моє життя — у русі, у великих містах, у викликах. Але я не хочу від тебе тікати. Давай домовимося.
Галина Іванівна підняла очі, у яких блищали сльози.
— Про що?
— Про кордони. Я повертаюся додому на цей місяць, але на моїх умовах. По-перше, жодних сватань. Ніколи. По-друге, мій робочий день — це святе. Якщо в мене зачинені двері, це означає, що мене немає. Навіть якщо на кухні печеться медовик. І по-третє… я сама вирішую, що мені одягати. Навіть якщо на вулиці мороз.
— Але ж… — почала було Галина Іванівна про шапку, але Олена зупинила її поглядом.
— Мамо, це ціна нашого спілкування. Я хочу бути твоєю подругою, а не твоїм немовлям. Допоможи мені відчути себе дорослою у власному домі. І тоді я буду приїжджати до тебе не з обов’язку, а з радості.
— Добре, — важко зітхнула мати. — Без сватань. І без шапки… якщо вже так хочеш вуха застудити. Але пиріжки ти все одно з’їж. Вони ж з капустою!
Наступні два тижні стали експериментом для обох. Олена вчилася не реагувати на критичні зауваження, а Галина Іванівна — тримати себе в руках, коли бачила, що донька снідає лише кавою.
Якось увечері Олена запросила матір у кіно. Не в місцевий старий клуб, а в новий кінотеатр, що відкрився в сусідньому райцентрі. Вони дивилися сучасну комедію, їли попкорн, і Галина Іванівна вперше за довгий час сміялася так щиро, що на неї почали озиратися інші глядачі.
Потім була вечеря в невеликому кафе. Олена замовила вино й сирну тарілку.
— Знаєш, мамо, — сказала вона, розглядаючи келих. — Я розлучилася не тому, що Артур мене не годував. Ми просто перестали чути один одного. Він хотів, щоб я була зручною декорацією до його життя, а я хотіла бути співавтором. Ми з ним так і не змогли домовитися про кордони, як ми з тобою зараз.
— То він теж тебе перевиховував? — примружилася Галина Іванівна.
— Своєрідно. Тільки замість шапки він вимагав від мене ідеального соціального іміджу.
— Бач як воно… — мати замислилася. — А я думала, що в місті всі вільні. Виходить, люди скрізь однаково намагаються один одного під себе підім’яти. Навіть від великої любові.
Через місяць Олена знову стояла на порозі з валізою. Але цього разу на її обличчі була не поразка, а спокій. Вона знайшла квартиру в Києві, домовилася про нову посаду й була готова починати все спочатку.
— Ось, — Галина Іванівна простягнула їй невеликий пакунок. — Це тобі в дорогу.
Олена розгорнула папір. Всередині лежала стильна, дорога кашемірова шапка темно-синього кольору — саме така, яку Олена колись показувала на фото в журналі.
— Це не в’язана з помпоном, — ніяково посміхнулася мати. — Але вона тепла. Я в інтернеті замовила. Люся навчила, як там купувати.
Олена обняла матір. У цьому жесті вже не було бажання відштовхнути чи захиститися. Було лише тепло.
— Дякую, мамо. Вона ідеальна.
Коли потяг рушив, Олена вдягла нову шапку й відкрила ноутбук. У неї було багато планів. Але тепер вона знала: десь там, у маленькій квартирі, де пахне смаженою цибулею та медовиком, є місце, куди можна повернутися. Не для того, щоб знову стати дитиною, а для того, щоб нагадати собі: любов — це не контроль. Любов — це коли тобі дають право на власний вибір, навіть якщо цей вибір — мерзнути без шапки.
Повернення додому закінчилося. Почалося повернення до себе.
