У маленькому містечку на околиці Карпат, де тумани зранку обіймають старі хати, а вітер шепоче таємниці в кронах смерек, жила старенька жінка на ім’я Марія.
Їй було за шістдесят, і роки наклали на її обличчя глибокі зморшки, наче борозни на землі після плуга. Марія мешкала в старій дерев’яній хатині, яку побудував її покійний чоловік ще за давніх часів.
Стіни були поцятковані фотографіями: ось вона молода, з рум’яними щоками, ось її син Петро в шкільній формі, а ось родина за столом на Різдво. Але тепер хата здавалася порожньою, наче душа вивітрилася з неї разом із теплом печі.
Петро, її єдиний син, давно покинув дім. Він поїхав до великого міста, Києва, шукати кращої долі.
“Мамо, я повернуся багатим, – казав він, обіймаючи її на прощання. – Куплю тобі нову хату, з газом і теплою водою. Не сумуватимеш за мною довго”.
Марія вірила йому, бо любила сина понад усе. Вона відкладала кожну копійку зі своєї мізерної пенсії, продавала яйця від курей і молоко від корови, щоб надіслати йому гроші на “розкрутку”.
“Синку, тримайся, – писала вона в листах. – Мама завжди з тобою”.
Але роки минали, а Петро не повертався. Листи ставали рідшими, дзвінки – коротшими.
“Мамо, бізнес йде важко, – виправдовувався він по телефону. – Ще трохи, і все налагодиться”.
Марія не скаржилася. Вона молилася щовечора перед іконою, просила Бога, щоб син знайшов щастя. Та одного дня, коли вона пішла до банку зняти свої заощадження – гроші, які збирала на “чорний день”, – виявилося, що рахунок порожній.
Хтось зняв усе до копійки. Серце Марії стислося від жаху. Вона знала, хто це зробив. Петро мав доступ до її картки, “про всяк випадок”.
І ось тепер, у холодній кімнаті, освітленій лише тьмяним світлом лампи, Марія сиділа за столом, тримаючи в руках стару фотографію сина.
Двері скрипнули, і на порозі з’явився Петро. Він виглядав стомленим, у дорогому костюмі, який не пасував до цієї хатини. Очі уникали погляду матері.
– Синьку, де твоє сумління та де мої гроші? – тремтячим голосом запитала старенька матір, її очі наповнилися сльозами.
Петро завмер на порозі, ніби вдарив грім. Він не очікував такого прямого питання. Завжди мама була м’якою, пробачливою. Він ступив крок уперед, намагаючись усміхнутися.
– Мамо, що ти таке кажеш? Які гроші? Я приїхав провідати тебе, – відповів він, сідаючи за стіл. Руки тремтіли, коли він потягнувся за склянкою води.
Марія подивилася на нього пронизливо, наче бачила наскрізь.
– Не бреши мені, Петре. Я знаю, що ти зняв усе з мого рахунку. Ті гроші – це все, що в мене було. На ліки, на хліб, на зиму. Як ти міг? Ти ж мій син!
Петро опустив голову, граючись пальцями.
– Мамо, це тимчасово. Я… я вклав їх у справу. Велику справу! Розумієш? У Києві є можливість відкрити свій бізнес – кафе з кавою і тістечками. Інвестори обіцяли золоті гори. Але потрібен був стартовий капітал. Твої гроші… вони допоможуть нам усім. Я поверну тобі вдвічі більше!
– Вдвічі більше? – Марія гірко засміялася, її голос тремтів. – А що, як не повернеш? Що, як це чергова твоя авантюра?
Пам’ятаєш, як ти обіцяв купити мені телевізор п’ять років тому? Або як казав, що приїдеш на Великдень? Де твоє сумління, синку?
Воно ж було в тобі, коли ти був малим. Ти ж допомагав мені в городі, носив воду з криниці. Куди воно поділося?
Петро відчув себе не дуже. Він згадав дитинство: теплі вечори, коли мама розповідала казки, а батько курив люльку біля печі.
Тоді життя було простим. Але місто змінило його. Київ з його блискучими вітринами, швидкими машинами і красивими жінками. Він хотів усього й одразу.
– Мамо, життя в місті – це не село. Там треба крутитися, ризикувати. Якщо не я, то хтось інший візьме шанс. Я не хотів тебе образити. Просто… я думав, ти зрозумієш.
– Зрозуміти? – Марія підвелася, її худа постать здалася вищою. – Я розуміла, коли ти пішов. Розуміла, коли надсилала тобі останні копійки. Але красти в матері? Це не ризик, це гріх! “Не вкради”, – каже Біблія. Де твоє сумління, Петре? Воно ж не гроші, його не позичиш.
Петро мовчав, дивлячись у підлогу. Він знав, що мама має рацію. Гроші пішли не на бізнес. Частина – на борги за азартні ігри, частина – на подарунки для коханки, Оксани, яка працювала в барі.
Вона була молодою, привабливою, і обіцяла йому рай. “Петрику, ти ж чоловік, – шепотіла вона. – Візьми, що твоє. Мама не помітить”.
Але тепер, дивлячись на зморщене обличчя матері, він відчував сором.
– Добре, мамо. Я розповім тобі правду. Сідай, будь ласка.
Марія сіла, склавши руки.
– Кажи. Я слухаю.
Петро глибоко зітхнув.
– Усе почалося два роки тому. Я працював менеджером у фірмі, але зарплати не вистачало. Тоді я познайомився з Оксаною.
Вона сказала: “Петре, ти заслуговуєш на більше. Давай відкриємо свій бар”. Ми позичили гроші в банку, але бізнес не пішов.
Клієнти не приходили, конкуренція душить. Тоді я… я почав грати в карти. Думав, відіграюся. Але програв усе. Боржники тиснули: “Плати, або ми прийдемо до тебе додому”. Я злякався, мамо. Згадав про твою картку. “Тільки раз, – подумав я. – Поверну швидко”.
Марія закрила очі, сльози котилися по щоках.
– О Боже… Синьку, чому ти не сказав? Я б продала корову, позичила в сусідів. Але красти? І хто ця Оксана? Ти ж казав, що самотній.
– Вона… вона моя подруга. Красива, розумна. Обіцяє, що все буде добре. “Петре, ми разом подолаємо”, – каже вона.
– Подруга? – Марія скривилася. – А чи знає вона про мене? Про те, як ти обікрав стару матір?
Петро похитав головою.
– Ні. Я не казав. Боявся, що покине.
– То ти боїшся її втратити, а мене не боїшся? – голос Марії тремтів сильніше. – Де твоє сумління, синку? Воно ж не в тій Оксані. Воно в тобі, глибоко всередині. Згадай, як батько вчив тебе: “Чесність – це основа всього”. Він працював на заводі, ніколи не брав чужого. А ти…
Петро підвівся, ходячи по кімнаті.
– Мамо, вибач. Я поверну гроші. Обіцяю. Знайду роботу, продам машину. Тільки не плач.
Але Марія не вірила. Вона бачила в очах сина брехню. Треба було щось робити. “Може, розказати сусідам? Або поліції?” – подумала вона. Але серце не дозволяло. Він же її син.
Наступного дня Петро поїхав назад до Києва, обіцяючи дзвонити щодня. Марія лишилася сама, з порожнім рахунком і болем у серці. Вона пішла до церкви, помолилася.
“Господи, поверни йому сумління”, – шепотіла.
Минув місяць. Петро не дзвонив. Марія вирішила поїхати до нього сама. Зібрала валізу, взяла останні гроші від продажу яєць і сіла на автобус. Дорога була довгою, повз поля і ліси.
У Києві вона вийшла на вокзалі, загублена серед натовпу. “Де ж він живе?” – думала вона. Згадала адресу з листа: вулиця Хрещатик, квартира в старому будинку.
Коли вона постукала в двері, відчинила молода жінка – Оксана. Вона була в короткій сукні, з яскравим макіяжем.
– Добрий день. Ви хто? – запитала Оксана, оглядаючи Марію з голови до ніг.
– Я мати Петра. А ви… Оксана?
– Так, я. Проходьте. Петро на роботі, але скоро повернеться.
Марія увійшла в квартиру. Вона була сучасною, з плазмовим телевізором і шкіряним диваном. “На мої гроші?” – подумала вона.
– Сідайте, чаю? – запропонувала Оксана.
– Ні, дякую. Я приїхала поговорити з сином. Про гроші.
Оксана здивувалася.
– Які гроші? Петро казав, що ви дали йому на бізнес.
– Дали? Він вкрав! – Марія підняла голос. – Де моє сумління в ньому? Де гроші?
Оксана засміялася.
– Бабусю, заспокойтеся. Петро – дорослий чоловік. Він знає, що робить. “Гроші – це інструмент”, – каже він завжди.
– Інструмент для чого? Для обману? – Марія тремтіла. – Ви знаєте, що він грав у карти? Що борги?
Оксана похитала головою.
– Ні, не знаю. Але якщо так, то це його справа. Я люблю його таким, який є.
Двері відчинилися, і увійшов Петро. Він побачив матір і завмер.
– Мамо? Що ти тут робиш?
– Приїхала шукати своє сумління в тобі, синку. І гроші.
Петро глянув на Оксану.
– Оксано, вийди, будь ласка. Це сімейна справа.
Оксана знизала плечима і вийшла.
– Мамо, чому ти не подзвонила? Я б зустрів.
– Бо ти не дзвониш! – Марія встала. – Де гроші, Петре? Ти обіцяв повернути.
Петро сів, ховаючи обличчя в руках.
– Я… я не можу. Гроші пішли. Боржники забрали.
– Забрали? А сумління? Воно теж пішло?
– Мамо, припиніть! Я намагаюся! – Петро крикнув. – Місто – це джунглі. Треба бути сильним. “Виживає найсильніший”, – сказав мій друг Вітька.
– Вітька? Хто це?
– Друг з бару. Він позичив мені ще грошей. Але тепер тисне: “Повертай, або проблеми”.
Марія сіла поруч.
– Синьку, послухай мене. Повертаймося додому. Продамо цю квартиру, якщо вона твоя. Почнемо з нуля. Сумління повернеться, якщо ти залишиш це місто.
Петро засміявся гірко.
– Додому? До курей і корів? Ні, мамо. Я не для того їхав.
Тоді пролунав дзвінок у двері. Петро пішов відчиняти. На порозі стояв Вітька – високий чоловік з татуюваннями, в шкіряній куртці.
– Петро, час платити. Де бабки? – грубо запитав він.
– Вітько, почекай. Я знайду.
– Ні, зараз! Або я розкажу твоїй кралі про твої пригоди.
Марія вийшла з кімнати.
– Хто це?
Вітька оглянув її.
– А це хто? Бабуся?
– Я мати Петра. І я кажу: йдіть геть!
Вітька засміявся.
– Бабусю, це не ваші справи. Петро винен мені 50 тисяч.
– 50 тисяч? – Марія зблідла. – Синьку, це правда?
Петро кивнув.
– Так. Але я віддам.
Вітька підійшов ближче.
– Віддаси? Чим? Своїм сумлінням? Ха!
Марія стала між ними.
– Не чіпай мого сина! Я заплачу. Маю золото – обручку покійного чоловіка. Продам.
Петро схопив матір за руку.
– Ні, мамо! Не треба.
Але Вітька усміхнувся.
– Добре, бабусю. Приносьте. Але швидко.
Марія пішла до валізи, дістала обручку.
– Ось. Варта більше.
Вітька взяв, оглянув.
– Гаразд. Але це тільки половина. Решту – за тиждень.
Він пішов, грюкнувши дверима.
Петро обійняв матір.
– Мамо, чому ти це зробила?
– Бо ти мій син. Але де твоє сумління? Воно ж має прокинутися.
Тієї ночі Марія не спала. Вона думала, як врятувати сина. На ранок вона сказала:
– Петре, їдьмо додому. Там безпечно.
Але Петро відмовився.
– Ні. Я впораюся.
Оксана повернулася, і вони посварилися.
– Петре, хто цей Вітька? Чому ти не сказав? – кричала вона.
– Бо не твоя справа! – відповів Петро.
– Моя! Я з тобою живу!
Марія втрутилася.
– Діти, заспокойтеся. Сумління – це не крик. Це тихий голос усередині.
Оксана повернулася до неї.
– Бабусю, ви добра. Але Петро – слабкий. “Чоловік має бути сильним”, – каже мій батько.
– Сильним? Красти в матері – це сила? – запитала Марія.
Оксана мовчала.
Тим часом Петро вирішив ризикнути знову. Він пішов до бару, де грав у покер. “Відіграюся”, – думав він.
У барі було повно диму і сміху. За столом сиділи гравці.
– Петро, сідай! – покликав друг, Міша.
– Добре. Роздавай.
Вони грали годину. Петро виграв спочатку, але потім програв усе – навіть гроші від продажу обручки.
– Чорт! – вигукнув він.
Міша засміявся.
– Буває. Позичиш?
– Ні. Досить.
Він повернувся додому пізно. Марія чекала.
– Де ти був?
– Грав. Програв.
– Знову? Де сумління, синку?
Петро заплакав.
– Мамо, я не знаю. Воно загубилося.
Марія обійняла його.
– Знайдемо разом.
Наступного дня Вітька повернувся.
– Де гроші?
Петро похитав головою.
– Немає.
Вітька схопив його за комір.
– Тоді проблеми!
Марія вибігла.
– Стій! Я дзвоню поліції!
Вітька відпустив.
– Гаразд. Але це не кінець.
Він пішов.
Петро сів на підлогу.
– Мамо, вибач. Я – невдаха.
– Ні, синку. Ти просто забув, хто ти.
Вони поговорили довго. Петро розповів про все: про ігри, про обман, про Оксану, яка, виявилося, мала іншого.
– Вона сказала: “Петре, ти слабий. Я йду”.
– Нехай іде. Сумління важливіше за неї.
Петро кивнув.
– Мамо, поїдемо додому?
– Так, синку.
Вони зібрали речі і поїхали. У селі Марія продала частину землі, щоб повернути борги. Петро почав працювати на фермі.
– Мамо, дякую, – сказав він одного вечора.
– Не дякуй. Просто май сумління.
Минали місяці. Петро змінився. Він допомагав сусідам, ходив до церкви.
Одного дня прийшов лист від Оксани: “Петре, вибач. Повернися”.
Але Петро відповів: “Ні. Мої гроші – в сумлінні”.
Марія посміхнулася.
– Добре, синку.
Історія тривала. Петро відкрив маленьке кафе в селі – з чесними грошима. Люди приходили, хвалили.
– Петре, смачно! – казали сусіди.
– Дякую. Це від мами.
Марія жила спокійно, знаючи, що сумління сина знайшлося.
Але одного разу Вітька приїхав до села.
– Петро, ти думав, втік?
Петро встав.
– Ні. Ось гроші. Останні.
Вітька взяв.
– Добре. Але пам’ятай: сумління – слабкість.
– Ні, – відповів Петро. – Воно – сила.
Вітька поїхав, а Петро обійняв матір.
– Дякую, мамо. За все.
– Не дякуй, синку. Просто живи з сумлінням.
І вони жили. Довго і щасливо, в маленькій хатині, де тумани обіймали гори.
Світлана Малосвітна
