Поки ми з чоловіком просто зустрічалися, все було добре: я і його батькам подобалася, і мої теж були задоволені. А ось коли одружилися, почалося. Хоча весілля дві сім’ї дружно грали, начебто і раділи.
Тепер свекрусі я нічим догодити не можу: все роблю не так, у всьому винна. Але, найголовніша моя «вина», що син їм тепер всі гроші не віддає і не слухається, як раніше. Свекруха приходить до нас додому (ми живемо окремо в моїй квартирі, яка залишилася мені після смeрті бабусі), як до себе додому, лазить по всіх шафах, бере без дозволу все, що їй заманеться. Може навіть мої речі взяти для своєї дочки.
Чоловік у відповідь на мої претензії відмовчується. А тепер я помітила, що він став туди потайки гроші давати – це плюс до того, що ми і так матеріально їм допомагаємо. Коли я обурилася, він став говорити, що це його батьки, і він повинен допомагати. А у відповідь на моє запитання, чому ми тоді не допомагаємо моїм батькам, адже їхнє матеріальне становище не краще, він пропонує і їм теж давати гроші. І ще каже, що сподівається, що його мати стихне і не буде мені нерви мотати. Чоловік – добрий за вдачею , дійсно хоче, щоб всі без конфліктів жили. Він мучиться від усіх цих сцен. Але якщо ми так будемо допомагати батькам, то нам самим доведеться допомоги просити, тому що на життя нічого не залишиться.
Читайте також: Коли кохання гріх. Не дивіться ви на мене так докірливо – я ж його з родини не кpaду!
Ви не подумайте, я не жадібна – мені грошей не шкода. Але потрібно ж логічно розсудити: і його батьки, і мої працюють. Їх доходи приблизно такі, як і наші, а витрат набагато менше, тому що їм не потрібно вже купувати купу речей, які за життя куплені, а нам практично з нуля починати.
А якщо ми наважимося на дитину, то потрібно якусь кількість грошей і відкласти, поки я працювати не зможу. Але цього ніхто розуміти не хоче. А коли я одного разу вголос сказала про дитину, тут і матуся моя, і свекруха в голос заволали, що, мовляв, які діти ?! Злидні плодити ?! А кажуть, що всі матері мріють про онуків!
Зрозуміло, що моїм батькам такий стан справ не подобається. Мама теж стала приходити до нас частіше, намагаючись, потрапити зі свекрухою в один час. І не мені допомогти, а з нею посваритися. Тепер їй мій чоловік не подобається, вона постійно мені про нього гидоти говорить, натякає, що він мені зраджує і жодної спідниці не пропускає, і що взагалі, мій шлюб – помилка, і потрібно її виправляти.
А я люблю свого чоловіка! І не збираюся виправляти «помилки». Але мати капає на вуха з одного боку, свекруха дістає з іншого, і я ловлю себе на тому, що до заміжжя мені жилося набагато краще, ніж зараз. І ще, хоча я і довіряю своєму чоловікові, але все ж щось всередині від усіх цих розмов напружується. Чоловік – дуже товариська, добра ладина у нього багато друзів, і серед них є жінки теж, ще зі студентських пір. Я колись сприймала все це спокійно, а зараз зловила себе на тому, що починаю ревнувати і придивлятися – раптом і правда ?!
Я не розумію, навіщо вони, батьки, так хочуть нас розвести? Їм що, краще буде, якщо ми по домівках розійдемося і самотніми залишимося? Зрозуміло, матеріально стане краще. Його мати так і каже, що хоче пожити, ні в чому собі не відмовляючи, і єдиний син повинен забезпечити їй таке життя. Але ж батьки повинні ж і про щастя дітей подумати теж!
Ми з чоловіком любимо один одного і одружилися по любові. Якби до нас не приставали батьки, ми б ніколи не сварилися, бо всі сварки вдома тільки через них відбуваються. Виходить, що потрібно посваритися зовсім з батьками і не спілкуватися? Але, якщо у чоловіка є ще сестра, то я у своїх батьків одна. Як можна їх зовсім залишити? А розмов і прохань не втручатися в наше життя вони не розуміють, ображаються і кажуть, що хочуть краще для мене ж. Свекруха так взагалі говорить, що вона сина для себе народжувала, щоб опора в старості була, а я його прийшла і забрала.
Ну чому батьки переконані, що знають, як краще для нас? Чому вони вважають, що мають право керувати життям дорослих дітей, давати їм вказівку і формувати навіть сімейний бюджет. І невже це нормально – вважати, що дітей для себе народжують?
Я не знаю, як вибратися з усього цього, що робити. І дуже боюся, що нас, врешті-решт, розведуть «люблячі батьки». Невже немає виходу?
Я.Ч
