Якось мене запитала сестра, як я живу зі своїм цим чоловіком та терплю його витівки. Я знизала плечима, адже не розуміла як пояснити, тільки вдалось вичавити з себе:
— Спочатку я не помічала його контролю, думала, це нормально, ну, ревнує, значить любить. А тепер мені інколи здається, що наступним етапом буде те, що я взагалі перестану бачити своїх рідних і подруг. Він же не просто просить, а забороняє, це такий тиск. Мовляв, у короткій спідниці ти виглядаєш “як жіночка непристойної поведінки”, макіяж “занадто яскравий”. Боюся, що я перетворюся скоро на затуркану, пригнічену жінку, яка боїться навіть слово сказати.
— Ого, – тільки й сказала Оля.
— Ні, загалом він дбає про мене. Готує сніданок, допомагає з прибиранням, дбає про нашу доньку. Він справжній домашній чоловік, адже сім’я для нього понад усе. Але цей контроль, просто нестерпний! У перші роки наших стосунків було ще важче. Він постійно запитував з ким я спілкуюсь, куди йду, чому хтось привітався зі мною. Якщо поруч був чоловік, я мала триматися від нього на три метри.
Оля скривилася.
— Так це вже не турбота, це ревнощі. І ти це терпиш уже стільки років?
— П’ятнадцять років, – гірко посміхнулась я. – Але найстрашніше не це. Найгірше, що він тепер контролює й нашу доньку. Ліза вже підліток, а він не дає їй зробити й кроку самостійно. За останні кілька років він може трохи вгамувався зі мною, але все своє бажання контролювати перекинув на неї.
Оля поглянула на мене зі співчуттям.
— Це важко. І що ти плануєш робити?
— Я не знаю, – відповіла я, ковтаючи сльози. – Кожен раз, коли бачу, як він свариться з нею через якусь дурницю, мені хочеться кричати. Я бачу, як вона починає боятися його, так само як я колись.
— Може, час щось змінювати? – запитала Оля обережно.
— Час, – повторила я тихо, опустивши погляд. – Тільки от я не впевнена, чи є у мене сили на це.
Того вечора я довго лежала в ліжку, перевертаючись з боку на бік, не в змозі заснути. Кожен момент нашого життя разом, кожна його сцена ревнощів, кожен випадок контролю прокручувався у моїй голові. Я не могла витримувати це далі. Але найважче було те, що тепер у цьому полоні опинилася і наша донька.
Ранок настав і за сніданком ми з чоловіком сиділи мовчки, як завжди. Він сьогодні збирався провести цілий день удома, а Ліза мала піти на зустріч з однокласниками.
— Ти не підеш нікуди, – сказав він, не підводячи очей від чашки чаю.
— Чому? – здивовано запитала Ліза.
— Тому, що я так сказав, – відповів він.
У ту мить я відчула, як у мені щось луснуло. Я більше не могла мовчати.
— Ти не маєш права вирішувати за неї, – сказала я тихо, але твердо. – Вона має право на власне життя.
— Що ти сказала? – підвів він очі на мене.
— Ти мене почув. – відповіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Це Оля до тебе вчора приходила? – запитав чоловік.
Проте я мовчала. Після довгої паузи він продовжив:
— Хто тобі дав право обговорювати наше сімейне життя з рідними? Ти порушила устав сім’ї й за це будеш покарана. Будеш бачитися з сестрою тільки раз на два місяці й не розмовлятимеш з нею телефоном.
— Як ти так можеш? – я ледь стрималась, щоб не заплакати. Оля єдина хто у мене є.
— А хто тобі сказав, що вона кудись подінеться? – запитав чоловік.
— Ти будеш з нею бачитися, але менше.
Розмова про доньку плавно перейшла на моє виховання. Коли чоловік пішов на роботу й ми з донькою залишилися вдвох, вона запитала:
— Мамо, як ти можеш терпіти витівки тата?
— А що я можу зробити? – виправдовувалася я. – Вперше я подумала про розлучення, коли носила тебе під серцем, але твій тато все так хитро провернув, що я не можу від нього так просто піти.
— Чому? – спокійно запитала донька та взяла мене за руку.
— Мені немає куди йти. До Олі не можна, вона сама з чоловіком в однокімнатній квартирі живе, а свою частину спадку, яка дісталася мені від батьків, я вклала у цей будинок. Думала, що у нас буде щасливе сімейне життя.
— Мамо, якщо твоя частина спадку тут є, то можеш подати на розподіл майна? – запитала дочка, а потім додала, – я тебе підтримаю.
— Не все так просто, доню. Оля на себе оформила спадщину батьківського будинку. Потім вона продала будинок. Собі купила однокімнатну квартиру, а мені гроші дала. Цей будинок юридично оформлений на твого тата й купувався ще за місяць до нашого з ним весілля. Я не можу нічого довести. До того ж ти знаєш, що твій тато нас забезпечує, а у разі розлучення, я не можу тебе залишити з ним, адже він не віддасть тебе.
— Мамо є щось, що я не знаю? – запитала донька.
— Так, є. Ти вже доросла й скоро станеш повнолітньою. Я так довго цього чекала, щоб піти від твого тата, але він все прорахував. Я при надії й через пів року у тебе з’явиться братик чи сестричка.
— Як? Мамо, ти чим думала? Чому раніше мені не сказала? – обурилася донька.
— Не могла. Він все зробив, щоб у нас з’явилася ще одна дитина, – пояснила я без подробиць.
— Як так? Як ти могла це допустити? – не вгамовувалася дочка.
— Він навмисно відправив тебе з Олею та її чоловіком на море. Оплатив всі витрати, щоб тебе тут не було. У мене ж забрав всі пігулки, а потім возив мене кілька разів до лікаря. Я не знаю, що робити далі. Жодного дня я не працювала на роботі й нічого не вмію робити. Тільки тепер я зрозуміла, що твій тато зробив все, щоб я від нього залежала.
— Тримайся, мамо, я буду з тобою поруч, – сказала донька.
— Скільки будеш поруч? Ще кілька років і у тебе буде своя сім’я, тільки прошу, не повторюй моїх помилок.
