— Я тебе з болота витягую, а ти знову туди лізеш! Все, я втомилась!
Світлана розплющила очі. Шоста ранку. Будильник ще не дзвонив, але її внутрішній, безвідмовний механізм уже спрацював. За вікном ще сутінки, і лише поодинокі ліхтарі кидали тьмяне світло на мокрий асфальт.
Поряд тихенько сопів Ігор. Він завжди спав безтурботно, як немовля. А Світлана була на сторожі, як натягнута струна, тому вона прокидалася раніше будильника. Обережно, щоб не розбудити чоловіка, жінка злізла з ліжка. Спершу — у ванну. Холодна вода на обличчя, зубна щітка, кілька хвилин у тиші, вдивляючись у своє відображення. Сиве волосся, що зовсім недавно почало пробиватися біля скронь, тяглося тонкими нитками. Зморшки біля очей стали глибшими. «Тридцять п’ять, — подумала вона, — а відчуття, наче вже всі п’ятдесят».
На кухні було холодно. Світлана поставила чайник. Потім дістала з холодильника вчорашні млинці й банку сметани. Сніданок для дітей і для себе. Для Ігоря вона зранку вже не готувала — він вставав пізно, коли вона вже була на роботі.
Поки закипав чайник, жінка відкрила ноутбук. Рахунки, платежі, список продуктів на тиждень, розклад гуртків для старшої доньки, оплата дитячого садка для молодшого сина. Цифри, цифри, цифри. Її зарплати не вистачало на все. Іноді доводилося позичати у батьків або сестри. Коли вона починала розмову про гроші, Ігор тільки відмахувався:
— Та що ти знову ниєш, Свєта? Якось викрутимося!
— Викрутимося, Ігор? А викручуватись знову кому? Мені? А ти?
— Ну, Свєта, я ж шукаю! Шукаю! Просто не можу знайти нічого, що підходило б мені.
Його виправдання давно вже набридли. Світлана ж працювала. І всі її знайомі працювали. А Ігор майже рік сидів удома. Цілий рік! Спершу звільнився, бо «втомився, що його не цінують». Потім нібито шукав роботу — абияк. А згодом і зовсім перестав. Лежав на дивані, дивився телевізор, грав у телефонні ігри й без кінця нарікав на несправедливість у світі.
Закипів чайник. Світлана зробила собі міцного чаю. Дістала хліб, сир. Швидкий сніданок. Потім треба буде розбудити дітей.
— Лізо, Єгор, прокидайтесь! — лагідно покликала вона, заходячи до дитячої.
Ліза, старша, дванадцятирічна, відразу підвелася й потерла очі. Єгор, п’ятирічний, лише щось пробурмотів крізь сон і повернувся на інший бік.
— Єгор, синочку, вставай. Садочок чекає.
— Мамо, ще п’ять хвилиночок, — занив він, ховаючись під ковдру.
— Ніяких «п’ять хвилиночок». Лізо, допоможи брату одягтися, будь ласка. А я тим часом накрию на стіл.
До сьомої ранку всі вже сиділи за столом. Ліза їла млинці, а Єгор копирсався у тарілці.
— Мамо, а що сьогодні на вечерю? — запитала Ліза.
— Ще не знаю, доню. Щось швидке. Може, макарони з сосисками.
— Знову? — фиркнув Єгор.
— Єгорчику, не вередуй, — суворо сказала Світлана. — Їж.
У цей час Ігор повільно вийшов зі спальні — у старих спортивках і розтягнутій футболці.
— Доброго ранку, мої любі, — хрипко мовив він, заходячи на кухню.
Діти мляво відповіли. Світлана мовчала.
— Що, Свєтік, сніданок готовий? — Ігор підійшов до неї ззаду й спробував обійняти.
Жінка трохи відсторонилась.
— Я дітей збираю.
— Ну так, ну так… А я щось ніяк не висплюся.
Світлана не сказала ні слова.
— Ти знаєш, Свєта, мені вчора Олег дзвонив. Каже, у них там у фірмі проблеми. Скорочення почались. Я ж думав, може, він щось запропонує. А тут таке…
Жінка долила собі ще чаю. Вона вже й так запізнювалась.
— Я ж тобі казав — з цього нічого не буде. І ось, бачиш, я мав рацію. Навколо обман і несправедливість.
Ігор підійшов до холодильника, відкрив — закрив. Знову відкрив.
— Є що поїсти?
— Млинці на столі, — коротко сказала Світлана.
— Млинці? Знову? Свєта, ну скільки можна цих млинців?
— Я не встигла приготувати щось інше, — спокійно відповіла вона. — Сніданок для дітей і для себе. А ти встав пізно.
— Ну звісно, — пробурмотів Ігор. — Завжди я винен. Завжди.
Він узяв один млинець, намазав сметаною. З відразою відкусив шматок.
— І взагалі, чому ти мене весь час пиляєш? Я що, сам не знаю, що треба роботу шукати? Я шукаю! Дзвоню! Але ніхто не бере! Думаєш, мені легко? Сидіти вдома, коли дружина працює? Та я себе останнім ніяково почуваю!
Говорив він це так, ніби Світлана мала його пожаліти. Але слів у неї вже не залишилось. Лише втома.
— Мамо, мені пора, — сказала Ліза, беручи рюкзак.
— І мені, — додав Єгор.
Світлана поцілувала обох.
— Успіхів, мої хороші. Лізо, приглянь за Єгорчиком, будь ласка.
— Звісно, мамо, — усміхнулась Ліза.
Діти пішли. Дитячий садок розташовувався навпроти будинку, де жила сім’я, тому Ліза дорогою до школи заводила брата. На кухні залишились тільки Світлана й Ігор. І тиша, наповнена невимовною напругою.
Ігор сидів за столом і колупав млинець.
— А знаєш, Свєта, що найприкріше? Що я стараюсь, стараюсь, а все одно нічого не виходить. А ти мене не розумієш. Думаєш, я тільки й роблю, що лежу на дивані? Та я цілими днями думаю, як нам з цієї халепи вибратись!
— А може, ти просто не хочеш вибиратись? — голос Світлани був спокійний, але в ньому звучала стримана сила.
Ігор підвів на неї очі. В його погляді майнула розгубленість.
— Що ти таке кажеш, Свєта? Як це — «не хочу»?
— А отак. Ти вже рік сидиш удома. Рік! Я працюю на двох роботах, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями. Діти ростуть, їм треба їсти, одягатися, вчитися. А ти? Ти тільки й робиш, що скаржишся. На світ, на людей, на мене. Ти звинувачуєш усіх, крім себе.
— Я звинувачую себе! Щодня! Думаєш, мені приємно бути тягарем?
— Ти не тягар, Ігор. Ти — мій чоловік. Батько моїх дітей. Але я втомилась. Втомилась усе тягнути сама. Втомилась слухати твої безкінечні скарги. Втомилась від того, що ти не хочеш брати відповідальність.
— Та я беру! Я ж шукаю роботу!
— Шукаєш? А як? Лежачи на дивані з телефоном у руках? Ти хоч раз за останній місяць був на співбесіді? Хоч раз надіслав резюме кудись, крім тих п’яти фірм, куди вже сто разів його відправляв?
Ігор замовк. Його обличчя зблідло.
— Ти… ти мене ображаєш, Свєта.
— Я тебе витягую з болота, а ти туди знову лізеш! — голос Світлани затремтів. — Все. Я втомилась. Я більше не можу.
Вона глибоко вдихнула. Відчувала, як тремтять руки. Це був той самий момент, якого вона ніяк не чекала. Мить, коли її терпіння остаточно закінчилось.
Минуло ще кілька тижнів. І хоча життя не змінилося кардинально — грошей усе ще не вистачало, робота Ігоря була далека від мрії, а втома у Світлани нікуди не зникла, — між ними з’явилося щось нове. А точніше — давно забуте. Взаємна повага. І довіра.
Світлана помічала, як Ігор щодня ставав трішки іншим. Він перестав шукати винних. Перестав роздмухувати драми на рівному місці. Вперше за довгий час вона не почувалася самотньою у своїх зусиллях.
Якось увечері вони втрьох з дітьми грали в настільну гру. Ліза сміялась, Єгор голосно обурювався, що програв, а Ігор, уперше за довгий час, щиро сміявся разом з ними. Після того вечора Світлана вийшла на балкон, сіла в старе крісло і загорнулася у плед. Ігор підійшов за кілька хвилин, приніс два кухлі чаю.
— А пам’ятаєш, — тихо сказав він, — як ми тільки-но переїхали у цю квартиру? Без меблів, з матрацом на підлозі і чайником, що ледве кипів?
Світлана усміхнулась.
— Пам’ятаю. І пам’ятаю, що ти тоді обіцяв, що зробиш усе, щоб ми жили краще.
— Я забув про це. Загубився. Зламався.
— А потім зібрав себе докупи, — сказала Світлана, дивлячись на нього. — І я це бачу, Ігоре. Я правда бачу.
Він нахилився і тихо торкнувся її чола губами.
— Я не обіцяю, що все буде ідеально. Але я поруч. І хочу бути тим, хто не сидить у повозці. Хочу її тягнути разом з тобою.
Світлана заплющила очі й видихнула. Легко. Без напруги. Вперше за довгий час. Можливо, попереду ще буде важко. Можливо, ще не раз захочеться опустити руки. Але тепер вона знала, що поруч — людина, яка теж тримає цю повозку. І цього вже було достатньо, щоб іти далі.
Звісно, життя не стало ідеальним. Гроші й досі доводилося рахувати, діти інколи вередували, а побутові сварки траплялися. Але тепер Світлана відчувала: вона більше не сама. У неї був партнер. І це було найважливіше.
Одного ранку Світлана прокинулася від аромату свіжозвареної кави. Вона повільно розплющила очі, потягнулась і пішла на кухню. Ігор вже метушився біля плити.
— Добрий ранок, моя совонько! — весело сказав він, побачивши її. — Кава готова, сніданок на столі.
Світлана усміхнулася.
— Добрий ранок.
Вона сіла за стіл. Ігор поставив перед нею чашку з духмяною кавою і тарілку з яєчнею.
— Знаєш, Свєта, — сказав він, дивлячись їй у вічі, — я одну річ усвідомив. Ти мала рацію. Я справді загруз у болоті. А ти мене витягла. А я… я весь цей час пручався.
Світлана взяла його за руку.
— Головне, що ти сам це зрозумів. І сам захотів змінитися.
Ігор кивнув.
— Так. Захотів. Для нас. Для дітей. І для себе.
Він усміхнувся. І в цій усмішці було щось нове. Те, чого Світлана не бачила в ньому вже дуже давно. Світло. Надія. І любов.
Вони мовчали, просто тримаючись за руки. За вікном світало. Попереду був новий день — зі своїми турботами, радощами й викликами. Але тепер вони були разом. І це змінювало все.
Ввечері Ігор повідомив, що знайшов роботу. Нехай не ту, на яку розраховував, але у сфері, у якій добре розбирався. Нехай зарплата була середня, але він відчував себе значимим та потрібним сім’ї, тим, на кого може спертися його дружина.
Світлана усвідомила, що у кожній сім’ї можуть бути важкі моменти, але не варто відразу збирати валізі і з’їджджати до батьків чи подавати на розлучення. Важливо переконати, підтримати і дати зрозуміти, що тебе не влаштовує, і як це виправити. Поки ще не пізно, і є що відправляти. І якщо обидва хочуть зберегти сім’ю й врятувати стосунки.
