Спадщина, яка розлютила всіх родичів.
Новина про те, що подружжя Ласткіних отримало в спадщину будиночок на узбережжі Чорного моря, збурила всю їхню родину, а також друзів і знайомих.
— Отак щастя привалило, — не приховуючи заздрощів, сказала Тамара, двоюрідна тітка Інни Ласткіної, що заїхала на чай просто так. А якщо чесно — щоб в черговий раз обговорити цю подію. — То скільки, кажеш, коштує?
— А ми й не знаємо, — зі сміхом відповіла Інна. — Гена, — згадала вона свого чоловіка, — усім займається, але, мабуть, немало. Там же ще ділянка землі, і зовсім близько до пляжу.
— Та вже, — похитала головою Тамара. — Переїжджати-то наступного року плануєте?
Вона подивилася у вікно, біля якого стояв кухонний стіл, а за вікном розпускалася молода травнева зелень. — Хоча можна, в принципі, і в цьому році. У тебе освіта хороша, у чоловіка? Влаштуєтесь, без проблем нову роботу знайдете.
— Взагалі-то ми ще не загадували так далеко, — перестала сміятися й взагалі зніяковіла Інна.
А ще, по правді сказати, її трішки почало втомлювати те, що практично всі люди з їхнього з чоловіком оточення роздавали їм поради, безкінечно запитували подробиці. Здавалося, нічого більше не було важливе чи цікаве, окрім цієї от спадщини.
Воно й правді прийшло несподівано. Просто одного разу Геннадію подзвонив Микола, який представився близьким другом його нині покійного далекого родича на ім’я Федір, і сказав, що ось знайшовся заповіт, згідно з яким Геннадій отримує все.
— Не розумію взагалі, чому я, — сказав потім дружині Гена. — Ми з ним бачилися від сили двічі на рік. Я думав, усілякі там онуки набіжать його майна.
— Ти ж казав, що він бездітний був, — вигукнула Інна.
— Ага, зовсім заплутався й забув, — поморщився від образи, що й справді упустив з уваги таку важливу деталь біографії родича. — Геннадію, але ж повинні бути інші претенденти, в сенсі люди, що живуть там же, поруч.
— А пам’ятаєш, ти розповідав, що в дитинстві у Федора кожне літо проводив, — задумливо промовила Інна. — І що Федір був тобі як рідний дідусь. А скільки йому, до речі, було?
— Та за вісімдесят вже, — зітхнув Геннадій. — Подумати тільки, все життя в одному домі провів, навіть із міста нікуди не виїжджав практично.
— У кожного своя доля, — похитала головою Інна. — Так, про що я? А, — підняла вона палець. — Мені здається, Федір і бачив у тобі того сина, якого в нього ніколи не було.
— Швидше вже онука, — сказав її чоловік, — враховуючи, що мені трохи більше тридцяти. Гаразд, це все вже неважливо, і причину я ніколи не дізнаюсь. Тепер треба вирішувати, що робити з цим.
Подружжя задумалося всерйоз, бо варіантів, і правда, була маса. Найпростіше було, звичайно, продати, а виручені гроші… ну, можна було покласти під відсотки в банк, або достроково виплатити іпотеку, і ще придбати новенький автомобіль.
— Почніть бізнес, — запропонував подружжю один далекий знайомий. — Я допоможу, з мене бізнес-план, управління, а ви просто інвестуєте. Гарантую, розбагатієте.
Ну, Ласткіни ніколи не вважали себе бізнесменами, і цей варіант одразу відкинули. А ось над тим, щоб все-таки залишити будиночок на березі моря собі, призадумалися для серйозної, так би мовити, й всебічної оцінки.
— У нас буде куди кожного року у відпустку приїжджати, — сказав Гена. — На готель чи санаторій не треба витрачатися.
— Але протягом року будинок треба якось утримувати, — загинала пальці Наташа. — І я не тільки про комунальні платежі. Потрібно й ремонт робити, і за землею навколо стежити, косити траву, підрізати, може, дерева.
Ще одним варіантом, який розглядало подружжя, була здача будинку в оренду. Вони порахували й прикинули — це може стати солідною добавкою в сімейний бюджет.
І ось тут-то й чекав на них невеликий сюрприз.
— Ти уявляєш, — з круглими очима ділилася Інна з чоловіком. — Пам’ятаєш Марину, татову племінницю? Отже, вона хоче в нас кожного літа гостювати на півдні разом зі своєю сім’єю та ще з сім’єю подруги.
— Ось дивись, — потер руки Геннадій, — і перші орендарі з’явилися.
— Ти не зрозумів, — зітхнула Інна. — Марина хоче, щоб безкоштовно, і щоб ми ще готували для них і екскурсії влаштовували, раз уж самі відпустку там же проводити збираємося.
— Я, взагалі-то, їй сказала, що це дивно, а вона сказала, що це піклуванням по-родинному називається.
— Моя бабуся сказала б, що нам хочуть сісти на шию, — фиркнув Геннадій. — Але краще, звичайно, по-іншому відмовити цій Марині. Все-таки не можна так ображати родину.
А потім, зрештою, подружжя Ласткіних погодилося між собою в тому, що раніше, ніж приймати яке б то не було рішення, їм варто особисто з’їздити на південь і подивитися будинок, у всі деталі вникнути, так би мовити. Тим більше, що їм вдалося взяти на роботах відпустку практично на одні й ті ж числа. Керівництво, спасибі йому велике, увійшло в положення.
— Знаєш, я почуваюся винним, — зізнався Інні Геннадій, коли вони вже мчали в поїзді на південь. — Чоловік за те, що більше не спілкувався з Федором. Навіть не знаю толком, чим він жив. Але, — додав він з надією, — здається, цей Микола був його близьким другом. Сподіваюся, він допоможе нам у всьому розібратися.
Чорноморське узбережжя зустріло Інну й Геннадія всіма принадами літа: буйством зелені, безліччю квітів, ароматами моря. А вже коли Інна побачила будиночок, про який вона стільки чула, то просто ахнула. Це було чарівне місце.
— Шикарно, — розсміялася вона, коли вони з чоловіком опинилися на балкончику, звідки відкривався мальовничий вид на бухту, де гойдалися на хвилях, наче білокрилі птахи, яхти. — Це краще за будь-який люксовий курорт.
Потім вони пішли оглядати будинок. І так уже вийшло, що саме в цей момент до них завітав Микола. Геннадій подзвонив йому з вокзалу й запропонував зустрітися в будь-який зручний час. Інна з чоловіком були здивовані тим, що Микола виявився порівняно молодим чоловіком, років сорока. А ще він одразу справив на них гарне враження. І прямо відчувалося — він дуже добре знав Федора, був йому добрим другом.
— Значить, у нього було багато знайомих, — усміхнувся Геннадій, почувши розповідь про те, як жив його родич.
— Так, кожного дня тут народ збирався, — кивнув Микола.
А справа була все в тому, що товариський Федір, як виявилося, дуже багато значив для місцевих пенсіонерів. Він був для них, так би мовити, головним заводилою. Він завжди тримав відкритою для них свою величезну бібліотеку, а також організував книжковий клуб. Плюс у нього збиралися, щоб пограти в шахи чи в інтелектуальні настільні ігри, і навіть влаштовували аматорські театральні постановки силами місцевих ентузіастів. Крім того, Федір влаштував у своєму саду окремі клумби, і до нього приходило регулярно кілька пенсіонерок. Вони жили у звичайних багатоповерхівках, але, мріючи про власний садочок з квітами, втілили мрію тут. Ще Федір кожного місяця влаштовував для своїх добрих знайомих великий обід, на який всі приносили, що могли. І от за одним столом, заставленим домашніми смаколиками, збиралося чоловік по 20-30.
Загалом, Федір був надзвичайною людиною.
— Здається, півміста прийшло його проводити, — закінчив свою розповідь Микола.
Геннадій потім зізнався дружині, що йому якось навіть соромно, навіть на похорон не знайшов можливості приїхати. Зате, гляньте-но, прискакав за спадщиною.
Він і Інна, до речі, бачилися з сусідами Федора, і всі вони одноголосно підтверджували: «Так, будинок старого багато років уже служив центром тяжіння для багатьох. Шкода, що все скінчилося».
— Знаєш, я тут подумав, — наважився серйозно поговорити з дружиною Геннадій. — А може, все, що ми планували зробити з моєю спадщиною, — це все неправильно?
— Про що ти говориш? — розгублено запитала його Інна.
— А ти мене послухай, я тобі спробую пояснити свої думки, — почав схвильовано Геннадій.
Новина про те, як подружжя Ласткіних розпорядилося спадком, який звалився їм на голови, розворушила родичів, знайомих і друзів, змусила їх облягати Ласткіних морем питань, а потім поділила на дві групи, які дотримувалися абсолютно протилежних думок. Одні вважали, що таким багатством не розкидаються. Дурно це, і в крайньому разі будинок треба було продавати або здавати в оренду, бо місце таке курортне. А інші вважали, що Інна з Геннадієм правильно й, як кажуть, по совісті вчинили.
— Дурна ти, — прямо висловилася Тамара, коли завітала в гості до Інни. — Ну ти ж дружина чи хто? Ти чоловікові мудрі поради давати повинна, а ти його підтримала в цьому божевіллі. Ні, я просто не розумію, — цмокнула язиком, похитала головою. — Та хто він такий, цей ваш Микола? Та він шахрай звичайний. Ось побачиш, він будинок-то продасть, грошики собі в кишеню, і все. Тільки ви його й бачили.
— Тьоть Том, — втомлено, бо не раз уже чула подібне, сказала Інна. — Ми з Геною все обговорили й зважили й вирішили, що так буде краще. Так, Федір чомусь сам цього не зробив, але будинок нам без потреби, по суті, — зітхнула вона. — Тримати його тільки заради відпустки — занадто багато клопоту. А переїжджати на південь назавжди ми й не збиралися. Тут наш дім. Так що людям буде користь. І я вважаю, що це здорово.
— Людям треба ж, — підвела губи Томара. — Рідніші б тоді подарували, а то бач, чужим старим. Нехай про них їхні діти піклуються. Ви-то тут при чому?
Але Інна замість того, щоб сперечатися, заговорила зовсім про інше — про плани тітоньки на майбутній дачний сезон. Сама ж залишилася при своїй думці.
А справа була все в тому, що Геннадій з підтримкою дружини передав будинок з ділянкою землі Миколі — подарунком. А той, оскільки був сам людиною не бідною, володів бізнесом, зумів влаштувати все так, що будинок покійного Федора перетворився на повноцінний, так би мовити, творчий і частково благодійний центр, відкритий для місцевих пенсіонерів, більша частина з яких і раніше, за життя Федора, чудово проводили тут час. І так справи йшли і через рік, і через два.
Але коли ця історія вже не те щоб забувалася, але потроху затихала в думках родичів і знайомих подружжя Ласткіних, виник знову новий привід їм побалакати. Просто раптом стало всім відомо, що Геннадій з Інною дуже подружилися з Миколою та його дружиною Ларисою. І тепер Ласткіни щороку їздили у відпустку на південь, причому жили в справжньому особняку й навіть каталися на яхті своїх нових друзів.
— Я вам так скажу, — із смаком поширювала плітки Тамара. — Вони хитрі, з самого початку все продумали. Розумно, звичайно, стали благодійниками, зв’язки потрібні набули. Глянь, скоро і сам Геннадій бізнес почне з таким-то приятелем.
Але особисто Інні й її чоловікові було все одно, що про них говорять. Вони просто жили, раділи кожному дню й сміливо дивилися у своє майбутнє. А коли в них народився первісток, хлопчик, то вирішили назвати його на честь однієї хорошої людини — Федором. І потім, коли синок підростав, то він і кожного літа проводив на Чорноморському узбережжі разом із батьками. А ще трохи згодом дізнався від них історію про те, як жив і багато робив для інших людей той чоловік, на честь якого його назвали.
