— Я вас усіх дощенту знищу! Ще ви в мене поплачете! — шалено вигукувала братова.
— За що, Лоро? Я ж тобі всі кошти повернула. Які претензії? — моя матір не могла збагнути, чого невістка вдається до таких слів.
— А де це зафіксовано, що ви віддали гроші? Де очевидці? Розписка? Ви зобов’язані нам із Сашком за половину цієї оселі! — Лора стояла на порозі, не відступаючи.
— Слухай, Лоро. Іди геть, по хорошому! Я бачила, як гроші передавали. Влаштовує? І передай від мене привіт братові. Йому б трохи тебе приборкати. Більше сюди не приходи, — я не могла не втрутитися. Мати була безпорадною.
— Пожалкуєте, та буде пізно! Я звернуся до ворожбита та наведу на вас прокльон! — викрикнула Лора, відходячи.
Наша з братом мати після смерті батька продала сільську хату та перебралася до мене в трикімнатну квартиру. Я на той час уже була вдовою та виховувала п’ятирічного сина Єгора. З радістю прийняла матір.
— Віро, ти не заперечуватимеш, якщо я віддам Сашкові половину виручених за дім коштів? Все ж таки він мені син. А то його Лора життя не дасть, мовляв, нічого не може заробити та погано утримує сім’ю, — мати глянула на мене, і в її очах я вловила благання.
— Боже, які проблеми, звісно, віддай! Це справедливо, — я саме так і вважала.
Ми запросили Сашка з Лорою до себе, передали гроші особисто. І ось, минуло два роки, з’являється Лора, вимагає ще й ще грошей, погрожує, проклинає.
Я її випроводила, замкнула двері та забула про Лору. Ми багато років не мали спілкування ні з братом, ні з його дружиною. Між нами пробігла, наче чорна кішка. З того часу нещастя полилися на нас, немов безкінечний потік. Щойно одне минає, інше вже наздоганяє. Як то кажуть, ти від лиха за ріку, а воно на березі.
Мати знепритомніла, я захворіла на незрозумілу хворобу, у сина Єгора виявилася дивна алергія. У нас постійно траплялися якісь негаразди. У квартирі, оскільки ми не ховали ліки, стояв запах, немов у лікарні. Все ламалося, падало та розбивалося. Настінний годинник серед ночі зупинявся. Мені, офіцеру поліції, довелося піти на пенсію за вислугу років. Хоча я планувала працювати, доки не запропонують написати заяву за власним бажанням. Я мала доглядати за лежачою матір’ю та інтенсивно лікувати сина. Гроші чомусь почали впевнено «витікати» з рук, наче вода крізь решето.
Пам’ятаю, я перетворила свою квартиру на дім фіалок: скрізь стояли ці квіти. Я їх вирощувала, розмножувала, продавала на базарі. Можна сказати, що ці маленькі рослинки врятували нас від боргів. Фіалки охоче розкуповували.
Раз на рік навідувалися родичі. Вони гостювали у нас тиждень. Наділяли нас ношеним, але охайним одягом. Привозили продукти: м’ясо, макарони, крупи, борошно… Ми всьому були безмірно щасливі. Родичі від’їжджали, і починався біг по колу. Щоб не впасти у відчай від незгод і лихих думок, я влаштувала квіткову клумбу біля під’їзду. Посіяла навесні насіння. Зійшли прості квіти: чорнобривці, левісої, нагідки. Але це було моє єдине джерело натхнення.
Якось пройшов повз нашого під’їзду сусід Михайло, оцінивши мою скромну клумбу, сказав:
— Добрий день, сусідко! Чи можу я запропонувати вам кошти на квіти? Купіть їх більше, на заздрість усім. Я нерішуче знизала плечима. Михайло поклав гроші мені у кишеню халата:
— Берите, наша чарівна квітникарко! Не соромтеся. Адже ви творите красу для всіх.
Я, натхненна, накупила екзотичних квітів, кущів. Моя клумба спалахнула барвами. Сусіди захоплювалися цією райською красою. Михайло щоразу зупинявся біля клумби, милувався:
— Тільки в доброї людини можуть так пишно цвісти квіти. Сусід часто частував мене цукерками, плиткою шоколаду, морозивом:
— Це вам, Вірочко, за невтомні старання.
Мені, безсумнівно, була приємна така увага від чужої людини.
Минали роки, поступово все налагоджувалося в нашому домі. Мати, підлікувавшись, підвелася, пожвавішала. Син одужав, а я раптом відчула себе жінкою в білих мереживах. Хотілося кохати та бути коханою. І не зважати на осінній вік.
Єгор, наглядаючи за хворою бабусею, вирішив стати лікарем. Він легко вступив до медичного інституту. Одночасно працював у лікарні. Незабаром почав асистувати на операціях. Згодом до Єгора часто зверталися сусіди з проханням поставити діагноз, зробити укол, поставити крапельницю… Єгор навчився на реаніматолога.
Ми вдвох із сином зробили косметичний ремонт у квартирі. Син придбав автомобіль з пробігом та збирався одружитися зі своєю колегою Інною. Вона кардіолог. У нас усе добре, спокійно. Нещодавно телефонує Лора й хрипким голосом каже:
— Здрастуй, Віро. Може, навідаєш мене, я в лікарні лежу?
— Приїжджаю за вказаною адресою. Заходжу у загальну палату. Знаходжу ліжко з Лорою.
— Що з тобою, Лоро? — дивуюся змученому вигляду хворої жінки. В очах Лори — порожнеча.
— Ось як вийшло, Віро… Гуляли ми у лісі з чоловіком. Знайшли в траві якусь дивну старовину.
Хотіли продати, та було жаль, а всі експерти, що оглядали нашу знахідку, якось дивно відверталися, нічого не пояснюючи. Ми принесли старовину додому. Почистили, покрили лаком, зробили з неї попільничку. А за півроку помер твій брат. Ще через два місяці — не стало нашого сина. Я, ось, хворію.
— Боже, навіщо ми ту зловісну старовину притягли до свого дому? З неї розпочалися мої нещастя, — Лора гірко заплакала.
— Ні, Лоро, все почалося з того часу, як ти побігла до чаклунів. Знахідка в лісі — це вже наслідок, — я не могла не сказати цього Лорі. Занадто багато горя вона завдала нашій родині.
— Ти права, Віро. Каюся. І прокляття на вас наводила, і проклинала. Моя злоба розливалася чорним дьогтем. І як наслідок, прирекла себе на самоту. Прости мені. Давай забудемо дурні сварки. У молодості в мене за спиною росли крила, а тепер там стирчить бумеранг. Я відчуваю його печіння, — Лора понизила голову, затихла, задумалася.
Я розповіла про все Єгору. Він не залишився байдужим:
— Мамо, давай переведемо тітку Лору до моєї лікарні. Там догляд кращий буде. Не чужа ж людина, хоч стільки зла нам заподіяла.
— Давай, сину, — я повністю простила Лору. Та й пожаліти потрібно її. Залишилася вона сама горе терпіти. Втратила і сина, і чоловіка.
Перевели Лору до іншої лікарні, змінили діагноз та призначили нове лікування. Вона поступово видужувала, проте не поспішала додому. У лікарні каялася, багато читала різних книжок і хотіла змінити своє життя. Проте було надто пізно. Вона не одразу зрозуміла, що бажаючи зла іншим, все до неї повернулося.
Коли Лору виписали, вона ще продовжувала лікування, але вдома. Раз на тиждень свекруха приносила їй продукти та допомагала з приготуванням їжі. Жінці було шкода свою невістку, все ж таки не чужа. А в Лори нікого з рідних не було. Вона у дитячому будинку виховувалася, тому рідні чоловіка звикли закривати очі на її слова та витівки.
Лора спалила старовину, яку вони тоді з чоловіком знайшли у лісі. Проте, почуття самотності її не покидало.
У Віри життя поступово налагоджувалося. Михайло зробив їй пропозицію. Він жив поверхом вище.
— Вірочко, переходьте до мене, веселіше буде разом. Ви — вдова, я — вдівець. Нам буде про що поговорити. Згодні?
— Так, Михайле, — я не вірила своєму несподіваному щастю. Воно звалилося з небес, зігріло душу, засяяло.
Мати за мене зраділа:
— Бачиш, Вірочко, доля твоя поряд знаходилася, поступово до тебе підбиралася, придивлялася. Ти заслужила це щастя. Лора швидко йде на поправку, проситься у гості. Покликати? Порадуюся з Єгором і Михайлом.
— Я радий за Лору, але додому до нас її не потрібно кликати, — тихо сказала Віра.
— Чому? — перепитала здивована мати.
— Я не хочу, щоб вона мені заздрила. Нехай не знає, що в мене є Михайло, а то ще щось наврочить, — намагалася виправдатися Віра.
У неї ще залишився осад від усіх тих лих, які, як вона вважала, трапилися з нею через Лору, і жінка хотіла просто тихо зберегти своє щастя.
