Коли мама Ірини дізналася, що я хочу одружитися з її дочкою, — радості на її обличчі не було. Напевно, вона мріяла, що єдина донька знайде собі чоловіка з заможної родини, ще й із товстим гаманцем. А тут — нареченим виявився я, з дитячого будинку.
Попри своє розчарування, вона все ж змирилася з вибором Ірини. За кілька тижнів до весілля навіть влаштувала у себе вдома вечерю й запросила нас обох. Тоді вона поводилася надзвичайно привітно, але це було лише показово.
— Я впевнена, Ірино, що Борис — не твій ідеальний чоловік. Та скоро ти зрозумієш, що помилилася й відміниш весілля сама. Чого ти можеш від нього чекати? З таким чоловіком тобі важко буде у житті. Він навіть роботи стабільної не має, — не раз казала мати Ірині.
Я почув її змову за дверима. Ірина стала на мій захист, та я все одно відчув, як у мені наростає роздратування. Було важко усвідомлювати, що мати моєї коханої має про мене таку думку. Адже я був освіченою людиною, мав гарну роботу, ніколи не жив коштом інших.
Спершу я хотів увійти в кімнату й відверто пояснити майбутній тещі, що категорично не згоден з її несправедливою оцінкою. Але в останню мить передумав. Не хотів засмучувати Ірину. Я повільно вдихнув, намагаючись заспокоїти емоції, зробив три глибокі вдихи — і, наче нічого не сталося, з посмішкою повернувся за стіл, щоб закінчити вечерю. Тоді я мовчки пообіцяв собі: доведу тещі, що її донька зробила правильний вибір.
Наступні роки я багато працював, аби Ірина та наші близнюки — Артем і Сашко — ні в чому не мали потреби. І мушу сказати, мені це вдалося. Ми не жили у розкоші, але й не рахували копійки. Могли сплачувати іпотеку, відпочивати, іноді дозволяти собі маленькі радощі.
Коли теща приходила в гості й запитувала, чи все у нас гаразд і чи не потрібна допомога, я завжди відповідав з усмішкою:
— У нас усе чудово, мамо. Ми зараз не потребуємо додаткових грошей. Краще збережіть свої заощадження на потім — вам ще знадобляться.
Вона лише знизала плечима:
— Як хочеш. Але не забувай, якщо колись опинитеся у скрутному становищі — просто скажіть. Я допоможу без вагань. Я розумію, у вас багато рахунків, обов’язкових платежів, діти… Це недешево. Напевно, іноді буває складно.
— Я ціную вашу турботу, — відповідав я щиро. — Але ми справляємося.
Посмішка на моєму обличчі була щира, хоча глибоко всередині я розумів: швидше настане льодовиковий період, ніж я попрошу у неї допомоги чи дозволю це зробити Ірині.
Наші стосунки з тещею були цілком пристойні, але слова, які вона колись сказала своїй дочці під час тієї пам’ятної вечері, й досі стояли в мене перед очима. Вони ніби запали у саме серце. Кажуть, ніщо гарне не триває вічно. Після періоду щастя завжди настає час випробувань. Так сталося і з нами.
Півтора року тому мій роботодавець закрив бізнес у нашій країні, і я залишився без роботи. На щастя, нову я знайшов досить швидко, але зарплата там була значно нижчою. Якби не зростання цін на продукти й комунальні платежі, ми б якось впоралися. Та навіть за умов суворої економії у сімейному бюджеті все одно утворилася діра. Кілька днів тому стало ясно: без додаткової фінансової допомоги ми не впораємося.
— Я зателефоную мамі, — впевнено сказала Ірина. — Вона нам допоможе.
— Ні, тільки не мамі! — я аж підхопився з місця.
— А чому ні? — здивувалася вона.
— Навіщо їй знати, що у нас фінансові труднощі? Вона лише зайвий раз хвилюватиметься. Краще я поспитаю у друзів — хтось із них, певно, зможе позичити трохи грошей. А тим часом я знайду підробіток. Я намагався переконати Ірину відмовитися від цієї ідеї.
— Ти жартуєш? — вигукнула вона. — Наші знайомі самі ледь зводять кінці з кінцями. Я не раз чула це від них. А от моя мама завжди казала, що із задоволенням нам допоможе. Вона точно погодиться.
Не встиг я й слова вимовити, як Ірина набирала номер матері. Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин — і я дізнався, що наступного дня теща приїде до нас, щоб передати гроші. Ця новина не викликала в мене радості. Я ж присягав собі, що ніколи не братиму від неї фінансової допомоги. Уявив, як вона передає гроші дочці, а на мене дивиться так, ніби я не спромігся забезпечити сім’ю.
Від цього стало нестерпно прикро. Я почав обдзвонювати знайомих, сподіваючись, що хоч хтось зможе допомогти. Та всі лише співчутливо відмовляли — самі ледь трималися. Не залишалося нічого іншого, як змиритися з ситуацією.
Наступного ранку теща з’явилася з усмішкою, розцілувала дітей, привіталася з Іриною, а потім кивнула мені:
— Борисе, ходімо на кухню, поговоримо.
Я насторожився.
— Ось, тримай, — вона поклала мені до рук конверт. — Це те, про що я вчора домовилася з Іриною.
— Навіщо ви даєте це мені? Віддайте краще їй, — буркнув я, думаючи, що вона хоче мене образити.
— Як це навіщо? Ти ж голова сім’ї, — сказала вона з легкою усмішкою.
Мене ніби щось підкосило.
— Вибачте, що нам довелося просити, — пробурмотів я. — Дякую вам велике. Я поверну борг, щойно зможу. Уже домовляюся про підробіток, а знайомий обіцяв пошукати для мене роботу з кращою оплатою.
— Не поспішай, — лагідно відповіла вона. — Мені вистачає моєї зарплати, тож я з радістю допоможу. Тим більше я бачу, скільки сил ти віддаєш родині.
— То ви вважаєте, що я гарний чоловік? — вирвалося в мене. — Ось так просити гроші?
Вона здивовано глянула:
— Що ти маєш на увазі?
Я відчув, що мати не відстане, поки я не скажу правду.
— Пам’ятаєте той обід перед нашим весіллям? — запитав я.
— Пам’ятаю. Було затишно.
— Так, до того моменту, коли я вийшов з кімнати. Тоді ви сказали Ірині, що вона зробила неправильний вибір, що обрала мене.
Теща опустила очі.
— Так, мабуть, сказала. Але це не призначалося для твоїх вух.
— Я випадково почув, — тихо відповів я. — І запам’ятав. Мені тоді було дуже прикро.
Вона задумалася, а потім мовила:
— Знаєш, я справді хвилювалася. Як кожна мати, я хвилювалася за майбутнє своєї дочки. Але тепер розумію, що Ірина зробила найкращий вибір. Ти працьовитий, на тебе можна покластися, ти дбаєш про свою родину й любиш її щиро. Кращого чоловіка для неї я не могла уявити.
Я не міг повірити, що чую це від неї.
— Я говорю цілком серйозно, — додала вона. — Я дуже тобою пишаюся. Єдине, про що шкодую, — що не сказала цього раніше. Але ж я не знала, що ти тоді нас почув.
— Я вас не підслуховував, — відповів я, удавши ображеного. — Просто так сталося.
Мати розсміялася:
— Гаразд, вважай, що випадково. І ще одне — не поспішай повертати гроші. Можеш навіть не повертати. Я хочу, щоб ти трохи відпочив і не хвилювався.
Я не знав, що сказати. Було водночас і ніяково, і зворушливо. Я пообіцяв собі, що все одно поверну їй ці гроші, але в душі був безмежно вдячний за її підтримку й теплі слова. Того дня я зрозумів: навіть найскладніші стосунки між людьми можуть змінитися, якщо в них є щирість і взаємна повага.
