— То ти справді отак просто віддаси чужій людині дах над головою? — Тетяна Петрівна навмисно підвищила голос, щоб звук відлунював у порожньому коридорі. — Вірі! Яка мені навіть не родичка! Ти розумієш, що це приватний будинок в центрі?
Оля повільно поставила чашку на стіл. Її спокій діяв на матір, як червона ганчірка на бика.
— Мамо, ти щойно сказала, що це твоє рішення. Віра допомагає тобі з продуктами, заходить тиск міряти. Якщо ти вважаєш, що це коштує хати — будь ласка. Я не купую любов за квадратні метри.
— Не купуєш? Чи тобі просто байдуже, де я доживатиму віку?! — Тетяна схопилася з крісла, сплеснувши руками. — Я чекала, що ти приїдеш, що ти скажеш: «Мамо, я помилялася, я буду тут щодня». А ти? «Роби, як знаєш»? Це вся твоя дочірня вдячність?
— Вдячність за що, мамо? — Оля нарешті підняла очі. — За те, що кожен мій візит перетворюється на допит? За те, що ти пів години розповідаєш, яка я погана господиня, а потім ще годину — як сусідка Віра ідеально миє?
— Бо вона миє! А ти навіть подзвонити не можеш! У тебе робота, у тебе проєкти, у тебе йога! А мати — на звалище історії?
— Я дзвоню щовечора, — відрізала Оля. — Але ти не береш слухавку, щоб потім сказати, що я не дзвонила. Тобі не потрібна моя присутність, мамо. Тобі потрібен глядач для твого серіалу про «нещасну покинуту жінку».
Тетяна Петрівна задихнулася від обурення. Вона чекала сліз, каяття, обіцянок переїхати. Вона вже уявляла, як велично пробачає доньку, але реальність виявилася колючою.
— Ах, глядач?! То йди собі! Йди до своєї ідеальної роботи! А я завтра ж покличу нотаріуса. Віра принаймні не рахує хвилини, коли сидить біля мене. Вона цінує те, що я маю!
— Вона цінує твою нерухомість, мамо. І ти це чудово знаєш. Ви з нею варті одна одної: одна хоче купити увагу, інша — вигідно її продати. Тільки не чекай, що я буду брати участь у цьому аукціоні.
— Ти серце камінне маєш! — вигукнула Тетяна, відчуваючи, як сценарій остаточно розвалюється. — Я тебе виховала, я в тебе душу вклала!
— Ти вклала в мене очікування, — Оля встала і почала одягати пальто. — Ти хотіла, щоб я була твоєю копією, твоїм продовженням, твоїм боржником. Але я — людина. І якщо ти хочеш подарувати квартиру Вірі, щоб провчити мене — даруй. Тільки май на увазі: коли Віра отримає документи, її «душевні розмови» закінчаться наступного дня. І тоді ти не дзвони мені з плачем.
— Ти мені погрожуєш?! Ти кидаєш матір у такий момент?!
— Я даю тобі свободу, про яку ти так кричала. Ти ж хотіла незалежності у рішеннях? Отримуй.
Оля вже була біля дверей, коли Тетяна Петрівна, не тямлячи себе від люті, крикнула в спину:
— То й не повертайся! Подивимось, як ти заспіваєш, коли залишишся без спадку! Я все до копійки віддам церкві, притулку, сусідам — аби тобі не дісталося!
Оля зупинилася, обернулася і ледь помітно посміхнулася.
— Знаєш, що найцікавіше, мамо? Мені справді все одно. Я заробляю достатньо. А от чи витримаєш ти самотність без свого головного «ворога» в моїй особі — це питання. Бувай.
Двері захлопнулися. Тетяна Петрівна залишилася стояти посеред розкішної вітальні. Тиша, яка настала, була нестерпною. Вона глянула на телефон — хотілося набрати Віру, але раптом з’явилася думка: «А що, як Оля права? Що, як Віра справді перестане заходити, як тільки отримає папери?»
Вперше за багато років Тетяні стало по-справжньому страшно. План «виховання доньки» спрацював, але результат їй зовсім не сподобався.
Минув тиждень. Тетяна Петрівна сиділа на кухні, виставивши на стіл найкращий сервіз. Вона чекала на Віру, яка обіцяла зайти «на чашку чаю та серйозну розмову» об одинадцятій. На годиннику була вже пів на першу.
Коли у двері нарешті тричі коротко постукали, Тетяна Петрівна поправила зачіску. Віра зайшла в пальті, навіть не роззуваючись у коридорі.
— Ой, Тетяно, вибач, закрутилася! — Віра по-господарськи кинула сумку на диван. — Внуки, черги, самі розумієте. Ну що, ви документи підготували? Мій юрист каже, що краще оформлювати дарчу, так податків менше.
— Юрист? — Тетяна підняла брову. — Ти вже і з юристом радилася? Я ж тільки вівторок про це заїкнулася.
— А чого чекати? — Віра сіла навпроти, навіть не дивлячись на налитий чай. — Ви ж самі казали: донька вас кинула, стакан води нікому подати. Я беру цей тягар на себе. Тільки давайте одразу домовимось: я зроблю тут ремонт. Ці шпалери… ну, вибачте, Тетяно, це ж минуле століття. Дихати важко.
Тетяна Петрівна відчула, як всередині починає закипати холодна лють.
— Ремонт? У моєму будинку? Віро, я ще жива, якщо ти не помітила.
— Жива-жива, дай Боже здоров’я! — відмахнулася сусідка. — Але порядок має бути. І до речі, Тетяно, ви б мені ключі зробили другий комплект. А то я вчора приходила, ви, мабуть, спали, я стукала-стукала… Непорядок. А раптом вам погано? Мені треба вільний доступ.
— Вільний доступ до моєї спальні? — Тетяна стиснула ложечку так, що побіліли пальці. — Віро, ти щось плутаєш. Ти мені тиск мала міряти, а не стіни перефарбовувати.
— Ой, почнеться зараз! — Віра закотила очі. — Я на вас свій час витрачаю, продукти тягаю… Ви ж розумієте, що я це не за «дякую» роблю? Оля ваша розумна дівка, втекла, бо знає, який у вас характер. А я терплю. Тож давайте без оцих ваших «панських» замашок. Пишемо папери — і я ваша до вашого кінця. Не пишемо — ну, вибачайте, у мене своїх справ повно.
Тетяна Петрівна мовчала. Перед очима пропливло обличчя Олі — спокійне, впевнене, без жодної краплі жадібності. «Я не купую любов за квадратні метри», — згадала вона слова доньки.
— Знаєш, Віро… — повільно промовила Тетяна. — Я передумала.
— Що?! — Віра аж підскочила. — Ви мені голову тиждень морочили! Я вже синові сказала, що ми розширимось! Ви стара егоїстка, Тетяно! Хочете, щоб біля вас на ципочках ходили? Так ніхто не прийде! Згниєте тут сама!
— Геть, — тихо, але сталевим голосом сказала Тетяна Петрівна. — Геть з моєї квартири. І сумку свою забирай. І щоб я тебе біля свого порогу більше не бачила.
Коли двері за Вірою зачинилися з гучним гуркотом, у будинку стало порожньо. Тетяна Петрівна довго дивилася на телефон. Пальці тремтіли. Вона набрала номер, який знала напам’ять, але на який ніколи не дзвонила першою.
— Олю? — голос жінки здригнувся. — Олю… ти була права. Вона навіть шпалери вже здерти хотіла.
На тому кінці запала тиша. Тетяна була впевнена, що донька зараз скаже: «Я ж казала». Але Оля лише зітхнула:
— Я поставлю чайник, мамо. Приїжджай до мене. Поговоримо просто так. Без хати.
Тетяна Петрівна вперше за довгий час посміхнулася. Справжня перемога виявилася не в тому, щоб когось провчити, а в тому, щоб нарешті припинити суперечку.
Тетяна Петрівна стояла перед дверима доньчиної квартири, як школярка перед іспитом. Вона звикла, що до неї приходять «на поклон», а тут — вона сама, з сумкою домашніх пиріжків, які пекла три години, бо нервувала.
Двері відчинилися. Оля була в домашньому худі, з пучком на голові. Жодного пафосу, жодних дорікань.
— Заходь, мамо. Роззувайся, ось капці.
Тетяна пройшла у вітальню і одразу почала озиратися. Її внутрішній «ревізор» звично хотів дати зауваження про пил на полиці або непрасовані штори, але вона вчасно прикусила язика.
— Олю, а чому в тебе диван так стоїть? — все ж не втрималася вона. — Світло ж від вікна прямо в очі б’є. Треба переставити до тієї стіни!
Оля зупинилася з чайником у руках і спокійно подивилася на матір.
— Мамо, ми ж домовлялися. Ти тут — гостя. Мені подобається, як стоїть мій диван. Якщо тобі заважає світло, я закрию жалюзі. Але переставляти нічого не будемо.
Тетяна Петрівна набрала в легені повітря, щоб прочитати лекцію про ергономіку та «правильний дім», але раптом здулася. Вона згадала Віру, яка вже подумки здирала її власні шпалери.
— Добре, — тихо сказала вона. — Твій дім — твій диван. Вибач.
Оля ледь не впустила чайник від несподіванки. Слово «вибач» від матері було рідкістю, дорожчою за золото.
— Сідай, мамо. Пиріжки пахнуть неймовірно. З капустою?
— З вишнею, твої улюблені. Я… я хотіла запитати, Олю. Ти справді не злилася, коли я сказала про Віру? Ти ж могла залишитися без нічого.
— Мамо, — Оля сіла навпроти й налила запашний чай. — Ти все життя намагалася тримати мене на короткому повідку за допомогою майна чи почуття провини. Але я виросла. Мені не потрібна твій будинок ціною моєї свободи. Мені потрібна мама, з якою можна просто попити чаю, а не воювати за територію.
— Але ж Віра… вона так впевнено поводилася! — Тетяну знову пересмикнуло від згадки про сусідку. — Вона мені заявила, що я «егоїстка» і «згнию тут сама». Олю, невже я справді така жахлива, що мене можна любити тільки за спадок?
Оля простягнула руку і накрила долоню матері своєю.
— Ти не жахлива. Ти просто звикла, що контроль — це єдиний спосіб бути в безпеці. Але контроль вбиває любов, мамо. З Вірою ти отримала те, що купувала — послуги в обмін на метри. Зі мною ти можеш мати те, що не продається. Але для цього треба перестати командувати.
Тетяна Петрівна шмигнула носом. Очі зрадницьки зволожилися.
— Я не вмію по-іншому, Олю. Я все життя була головною: на роботі, вдома, з твоїм батьком…
— То вчися. Почни з малого: з’їж пиріжок і не кажи мені, що я неправильно заварила чай.
Тетяна відкусила шматочок пиріжка. Чай був занадто міцним, а цукру Оля поклала замало, але жінка лише кивнула:
— Смачно. Дуже смачно, доню.
Вони сиділи на кухні дві години. Вперше за десять років вони не сварилися через політику, ремонт чи особисте життя Олі. Тетяна Петрівна кілька разів відкривала рот, щоб дати «цінну пораду», але вчасно зупинялася, дивлячись на спокійне обличчя доньки.
— Знаєш, — сказала Тетяна, коли вже збиралася йти. — Я завтра подзвоню нотаріусу. Не для Віри. І не для тебе — я знаю, тобі не треба. Я просто напишу заповіт на тебе і твоїх майбутніх дітей, покладу його в шухляду і забуду про це. Щоб більше ніколи не використовувати цю квартиру як зброю.
Оля обійняла матір біля порогу. Це були справжні обійми, без напруги.
— Оце вже розмова дорослої людини, мамо. Приходь у неділю? Подивимось якесь кіно.
— Прийду, — усміхнулася Тетяна. — Тільки диван ми все-таки… ні-ні, мовчу! Диван стоїть ідеально!
Світлана Малосвітна
