Я ж казала, що так і буде. Навіть штори забрали! — сказала я, дивлячись на свою порожню квартиру після візиту родичів чоловіка.
Того дня Аня неквапливо поверталася додому після довгого робочого дня. Накрапав дрібний дощ, і вона, поправивши каптур плаща, зупинилася біля улюбленої кав’ярні. Взявши лате з собою, Аня перетнула гамірну центральну площу й звернула в затишний двір свого будинку.
Підіймаючись сходами, вона вже передчувала тихий вечір із чоловіком — можна буде подивитися новий серіал, замовити піцу… Але варто було відчинити двері, як усі мрії розсипалися — з кухні долинали гучні голоси й брязкіт посуду.
— А ось і наша Анечка! — пролунав голос свекрухи, Ніни Петрівни. — А ми тут вирішили забігти, провідати вас.
Аня зробила глибокий вдих, намагаючись стримати роздратування. За три роки шлюбу з Ігорем вона так і не звикла до цих спонтанних візитів його родичів. На кухні виявилася ціла делегація: свекруха метушилася біля плити, поруч сиділа тітка Ігоря — Валентина, а біля вікна розташувалися двоюрідні брати чоловіка — Костя й Сергій.
— Анечко, ти уявляєш, я тут пиріжки роблю, — продовжувала щебетати Ніна Петрівна, — а солі не вистачило. Ну, я взяла у вас пачку. І цукру теж… Ой, і олії пляшечку прихопила.
Аня мовчки кивнула, відзначивши про себе, що тепер доведеться знову йти до магазину. Ігор, помітивши напругу дружини, винувато всміхнувся:
— Аню, ну це ж сім’я. Як не допомогти?
Цю фразу Аня чула вже сотні разів. Щоразу, коли родичі з’являлися без попередження, спустошували холодильник або забирали щось «покористуватися», Ігор повторював одне й те саме: «Це ж сім’я». Особливо вирізнялася «Людочка». Жінка без дозволу брала речі, а потім навіть не визнавала своєї провини.
— Анечко, — раптом пожвавішала тітка Валентина, — а правда, що твої квартиранти з’їжджають?
Аня напружилася. Її трикімнатна квартира в спальному районі справді звільнялася — орендарі попередили про це тиждень тому. Вона якраз планувала зробити там ремонт і підняти ціну.
— Так, за тиждень з’їжджають, — обережно відповіла Аня.
— Як вчасно! — сплеснула руками Ніна Петрівна. — А я якраз хотіла з тобою поговорити. Тут така справа… Пам’ятаєш Людочку, мою племінницю? Вона з чоловіком до міста перебирається, роботу знайшла. А з житлом проблема…
В Ані перехопило подих. Вона чудово знала, до чого йде ця розмова.
— Пам’ятаю. Після її останнього візиту в мене зникла сумка й шарф.
Але свекруха вдала, що не почула невістку.
— У них двоє діток, зовсім маленькі, — провадила свекруха лагідним голосом. — Винаймати дорого, а тут родичі… Може, пустиш їх на пару місяців? Вони чистенько живуть, акуратненько…
— Ніно Петрівно, я планувала зробити там ремонт, — спробувала заперечити Аня. — Та й не хочу я пускати Люду. Вона…
Ніна Петрівна навіть не дала договорити:
— Та який ремонт! — махнула рукою свекруха. — Там же все нормально. А людям допомогти треба. Родичі!
Ігор, який до цього мовчав, раптом підтримав матір:
— Аню, може справді допоможемо? Всього на пару місяців…
Аня подивилася на чоловіка з докором. Вона пам’ятала, як три роки тому вони вирішили жити в його квартирі, хоча її була більша. Тоді вирішальним фактором стало розташування — центр міста, все поруч. Та й дохід від здачі її квартири був хорошим підспор’ям для їхнього сімейного бюджету.
— Люди без житла поневіряються, а в тебе порожня квартира стоятиме, — продовжувала тиснути Ніна Петрівна. — Негарно якось…
Аня не хотіла пускати людей, у яких не була впевнена, хай навіть родичів, у свою квартиру. Особливо Люду. Але Ігор дивився благально, а свекруха продовжувала розписувати, яка Людочка хороша і як їм важко.
За тиждень Аня все ж передала ключі від квартири Людмилі — молодій жінці з двома дітьми й мовчазним чоловіком. Людмила розсипалася в подяках і обіцянках утримувати квартиру в ідеальному порядку.
Спершу все йшло відносно спокійно. Людмила регулярно телефонувала, розповідала, як вони облаштовуються, навіть надсилала фотографії чистої квартири. Але коли Аня запропонувала заїхати й подивитися, як вони влаштувалися, почалися відмовки.
— Ой, зараз незручно, діти сплять…
— Вибачте, ми якраз виходимо…
— Давайте наступного тижня…
Минуло два місяці. Аня почала наполегливо цікавитися, коли ж родичі планують з’їжджати. Але у відповідь чула тільки обіцянки «ось-ось знайдуть інше житло». А потім дзвінки й зовсім припинилися — телефон або був зайнятий, або поза зоною доступу.
Одного вечора, коли Аня вкотре не змогла додзвонитися до Людмили, у їхній квартирі знову з’явилася Ніна Петрівна.
Свекруха присіла на краєчок стільця, дістала з сумки зв’язку ключів і поклала на стіл.
— Людочці довелося швидко поїхати. Якісь проблеми з’явилися. Зате можеш іти перевіряти свою квартиру. Вони нарешті з’їхали, — свекруха всміхнулася з таким задоволеним виглядом, наче повідомляла радісну новину.
Аня витріщилася на ключі. По спині пробіг холодок. Щось у цій ситуації було категорично неправильним.
— Чому вони не подзвонили мені самі? І чому ключі у вас?
— Ой, та яка різниця! — махнула рукою Ніна Петрівна. — Головне, що звільнили квартиру. Тепер роби з нею що хочеш.
У цей момент з роботи повернувся Ігор. Побачивши матір і стривожене обличчя дружини, чоловік насупився:
— Що сталося?
— Твої родичі з’їхали з моєї квартири, — процідила Аня крізь зуби. — Поїхали, перевіримо, в якому вони її залишили стані.
Усю дорогу до квартири Ніна Петрівна щебетала про те, які Людочка з чоловіком хороші люди, як їм було важко, і як вони вдячні за допомогу. Аня мовчала, міцно стискаючи в руці зв’язку ключів. Ігор вів машину, зрідка кидаючи стурбовані погляди на дружину.
Уже в під’їзді Аня помітила перші зміни — на дверях красувався новенький замок, якого раніше не було.
— А це що таке? — Аня повернулася до свекрухи. — Чому замок поміняли?
— Старий зламався, мабуть, — знизала плечима Ніна Петрівна. — Ти ж знаєш, як зараз усе неякісно роблять.
Аня вставила ключ у замкову щілину, повернула його й штовхнула двері. Те, що вона побачила всередині, змусило її завмерти на порозі.
Квартира була абсолютно порожньою. Зникло все — меблі, техніка, штори, навіть люстри. На стінах лишилися лише сліди від картин і полиць. Паркет, який вона нещодавно циклювала, був заляпаний чимось темним.
Тремтячими ногами Аня пройшла до вітальні. Тут раніше стояв дорогий диван, журнальний столик, шафа з книгами. Тепер — голі стіни й порожнеча. У повітрі висів стійкий запах дешевих парфумів.
— Боже мій… — прошепотіла Аня, повільно повертаючись навколо своєї осі.
Спальня виглядала ще гірше. Ліжко, шафа-купе, туалетний столик — усе зникло. На тому місці, де стояла шафа, шпалери були здерті, а на підлозі валялося сміття.
Ігор стояв у дверному отворі, блідий як полотно.
— Аню, я… я не знав… я не думав, що вони… — бурмотів чоловік, переводячи розгублений погляд із дружини на матір.
Усередині вирувала образа. Аня стримувала емоціх весь цей час. Але тепер дала їм волю:
— Не знав? Не думав? А я казала! Я ж попереджала, що не можна пускати ненадійних людей! Навіть штори забрали! Ті самі, які твоя мама подарувала на новосілля!
Ніна Петрівна стояла біля стіни, притиснувши руку до рота й хитаючи головою:
— Хто ж міг подумати… Людочка здавалася такою порядненькою…
— Ви чудово знали, яка вона! — обурилася Аня. — Ви ж їх сюди привели! Це ви вмовляли мене їх пустити! «Родичі, як не допомогти!» А тепер що? Хто відшкодовуватиме збитки?
Ніна Петрівна підтиснула губи й роздратовано змахнула рукою:
— Ну чого ти кричиш? Подумаєш, винесли дещо… Ти надто перебільшуєш! Меблі старі були, техніка не нова. Підкопите з Ігорем, та купите нове.
Аня дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам. Ця жінка, яка місяць тому розписувала, які чудові в неї родичі, тепер робила вигляд, наче нічого не сталося.
— Ви мені все відшкодуєте, — холодно мовила Аня, карбуючи кожне слово. — Або ви, або ваші рідні. До останньої копійки.
— Аню, ти що? — втрутився Ігор. — Ти не можеш вимагати в них гроші! У них і так нічого немає! Людочка з чоловіком ледве зводять кінці з кінцями, діти маленькі…
Аня повільно повернулася до чоловіка. У цей момент щось усередині неї обірвалося. Ігор стояв поруч із матір’ю, такий самий блідий і розгублений, як у день їхнього знайомства. Тільки тепер Аня бачила його зовсім інакше.
— Значить, у них немає грошей, — тихо мовила Аня. — А в мене, по-твоєму, є? Я стільки часу облаштовувала квартиру. Кожного місяця економила, щоб зробити тут усе як треба. А твої родичі перетворили квартиру на порожню коробку!
— Але ж вони сім’я…— звично почав Ігор. — У них виникли проблеми, треба розібратися в ситуації.
— Ні, Ігорю. Вони твоя сім’я, не моя, — Аня відчула дивний спокій. — І ти завжди будеш на їхньому боці, навіть якщо вони зруйнують наш дім.
Того ж вечора Аня зібрала документи й речі першої необхідності. Ігор намагався її зупинити, щось говорив про любов і прощення, але Аня вже все вирішила. Наступного дня вона подала заяву на розлучення й звернулася до адвоката.
Почалася тривала боротьба. Родичі Ігоря намагалися уникнути відповідальності, Ніна Петрівна ходила по сусідах, скаржилася й наговорювала на невістку, але адвокат виявився наполегливим. Він зібрав усі чеки, фотографії квартири до заселення родичів, свідчення сусідів.
Два місяці потому суд зобов’язав родину Людмили й Ніну Петрівну відшкодувати збитки. Аня вклала отримані гроші у відновлення квартири — нові меблі, техніка, ремонт. На вхідних дверях з’явився надійний замок і система відеоспостереження.
Розлучення пройшло швидко й без зайвих суперечок. Ігор виглядав розгубленим, але не намагався нічого змінити. Він просто підписав усі необхідні папери й пішов, зсутулившись під тягарем своєї провини.
За пів року Аня випадково зустріла колишнього чоловіка в супермаркеті. Ігор стояв біля каси, розглядаючи цінники на продукти. Він схуд, під очима залягли тіні. Від колишнього впевненого в собі чоловіка не лишилося й сліду.
— Привіт, — тихо сказав Ігор, помітивши колишню дружину.
— Здрастуй, — відповіла Аня.
— Як ти?
— Добре. Квартиру відновила, живу там тепер.
Ігор кивнув, помовчав трохи і раптом зізнався:
— Мама тепер зі мною живе. Каже, одній важко… А ще Костя з Сергієм постійно позичити просять. То на бізнес, то на ремонт…
Аня дивилася на колишнього чоловіка й відчувала тільки втому. Більше не було ні образи, ні злості – усе це лишилося в минулому.
— Знаєш, — сказала вона, розвертаючись до виходу, — тепер це не моя проблема.
По дорозі додому Аня думала про те, як змінилося її життя за ці місяці. Тепер у неї була своя квартира, де ніхто не з’являвся без запрошення, не брав речі «покористуватися» і не вчив її жити. Це був її дім, її фортеця, і вона більше нікому не дозволить його зруйнувати.
А Ігор… Що ж, хай живе як хоче. Зрештою, він сам обрав свій шлях, коли вирішив, що родинні зв’язки важливіші за власну сім’ю. Тепер це справді була не її проблема.
