Двері квартири відчинилися з тихим скрипом, впустивши всередину дитячий сміх і галас. Першою вбігла восьмирічна Мілана — легка, мов вітерець. За нею нерішуче переступав поріг дванадцятирічний Кирило, завжди трохи напружений поруч із бабусею, чия суворість не дозволяла йому розслабитися.
Слідом, ледве переводячи подих після дороги, але з усмішками на обличчях, внесли до квартири дві великі валізи Гліб і Влада.
— Ну ось ми й приїхали! — дзвінко вигукнула Мілана, скинувши куртку просто на підлогу в коридорі.
— Здрастуй, мамо, — Гліб обійняв літню жінку.
Раїса Дмитрівна прийняла обійми без великих емоцій, ледь-ледь поплескавши сина по руці. Її погляд залишався незворушним, наче вартового, який стереже власний дім.
— Проходьте, роздягайтеся. Місце знаєте, — сухо промовила вона, окинувши оком купу взуття та курток, які встигли опинитися на підлозі.
Влада всміхнулася, наче намагаючись розтопити холод у голосі свекрухи, і відразу кинулася наводити лад:
— Кириле, повісь, будь ласка, куртку. Міло, підніми свою, сонечко. Добрий день, Раїсо Дмитрівно. Дякуємо, що прийняли нас.
— Ну що ви, Владо, — відповіла та рівним тоном. — Наче я могла не пустити. Кімнату я приготувала. Йдіть, розташовуйтеся.
Тижневий візит до свекрухи в інше місто був традицією, яку Гліб вважав священною, а Влада — радше неминучістю.
Вони оселилися в невеличкій, але чистій кімнаті, яка колись належала самому Глібові.
Поки батьки розкладали речі, діти встигли рознести по квартирі сміх та іграшки.
Через годину, трохи відпочивши після дороги, Влада обережно заглянула на кухню. Раїса Дмитрівна сиділа в кріслі біля вікна з розгорнутою газетою. На плиті було порожньо, а стіл сяяв чистотою.
— Раїсо Дмитрівно, — обережно почала Влада, — що ми будемо вечеряти? Може, я допоможу? Або збігаю в магазин, якщо чогось не вистачає?
Свекруха опустила газету й поглянула на невістку поверх окулярів. Її губи ледь сіпнулися в усмішці — короткій, майже непомітній.
— Я не збиралася для вас готувати, — вимовила вона так, ніби мова йшла про щось звичайне. — У мене на вечерю йогурт. А ви як планували?
Невістка розгублено обернулася на чоловіка, який саме зайшов на кухню за склянкою води.
— Глібе, ти чуєш?
— Що? — він глянув на дружину здивовано, нічого не розуміючи.
— Твоя мама сказала, що не збирається готувати вечерю. Каже, не планувала.
Гліб спокійно знизав плечима, наливаючи воду.
— Ну й добре. Зараз замовимо піцу. Дітям сподобається.
— Глібе, — Влада понизила голос і відвела чоловіка вбік, — ми тільки-но приїхали. Ми ж у гостях! Як це розуміти? Твоя мама знала, що ми приїдемо, і все одно не приготувала?
— Люба, ти ж знаєш — у мами такий характер. Не хоче — ну й не треба. Не змушувати ж її. Замовимо їжу — і всі справи, — відмахнувся чоловік.
Та для Влади це аж ніяк не були «всі справи». Це було порушення самого поняття гостинності, того негласного закону, за яким жила її власна родина. У їхньому домі приїзд гостей, особливо дітей, завжди означав накритий стіл — щедрий, різноманітний, щоб усі відчули себе бажаними.
Вечір у квартирі свекрухи минув у напруженій тиші. Вони їли замовлену піцу на кухні, а Раїса Дмитрівна сиділа у вітальні перед телевізором. Випивши свій йогурт, вона спокійно побажала «на добраніч» і закрила за собою двері до спальні.
Діти, не розуміючи підтексту, були у захваті від вечері з коробки. А от Влада прокинулася наступного ранку з рішучістю — бодай частково налагодити побут у чужому домі. Вона тихо встала, аби приготувати сніданок для всіх. Але на порозі кухні її зустріла зібрана Раїса Дмитрівна, з сумкою в руці.
— Я йду, Владо. У мене ранкова аквааеробіка, потім із подругами каву вип’ємо. Ось ключі — залишаю вам.
— Гаразд… — розгублено відповіла невістка. — А що ж зі сніданком? Я могла б…
— У холодильнику майже нічого немає, я не купувала продуктів, — відрізала свекруха. — Ви вже якось самі. Я після басейну зазвичай з’їдаю круасан у кафе.
І, не сказавши більше ні слова, пішла, залишивши невістку посеред порожньої кухні.
Влада відчинила холодильник. Усередині — лише банка солоних огірків, пачка масла й кілька йогуртів. Усе.
Розбудивши Гліба, вона ледве стримувала роздратування:
— Ти розумієш? Вона просто пішла, залишила нас голодними! У неї у планах круасан із подругами, а про те, що в її домі ночують двоє маленьких дітей, вона, мабуть, забула!
— Владо, ну заспокойся, — пробурмотів Гліб, солодко позіхаючи. — Ми ж не в пустелі, навколо магазини. Зараз підемо, купимо все потрібне. Мама у віці, їй важко возитися з приготуванням на п’ятьох людей. Вона, мабуть, просто не хоче цього робити.
— Не хоче готувати? — Влада аж стиснула руки. — Це твої діти, її онуки! Це елементарне — нагодувати родину, яка приїхала в гості!
— Вона просто інакше це бачить, — знизав плечима чоловік. — Давай без сварок, га?
Вони пішли до найближчого супермаркету. Кошик швидко наповнився продуктами — молоко, яйця, хліб, овочі, м’ясо. Покупка на кілька днів обійшлася в кругленьку суму.
З кожною хвилиною у Влади падав настрій. Вона відчувала себе не гостею, а небажаною квартиранткою, яка лише створює незручності господині своєю присутністю.
Обід того дня Влада приготувала сама. Раїса Дмитрівна повернулася близько другої години — бадьора й радісна.
— О, готуєте? — байдуже кинула вона, зазираючи на кухню. — А я вже поїла. Мені, будь ласка, лише чаю.
Вона сіла за стіл і почала розпитувати Гліба про роботу, цілковито ігноруючи Владу, яка готувала біля плити, і дітей, що дивилися мультики у кімнаті, — ніби вони були просто частиною інтер’єру.
До вечора другого дня жінка збагнула: це не випадковість, а система. Раїса Дмитрівна жила за власним графіком, і їхня присутність не просто не вписувалася у нього — вона ставилася до них із показним відстороненням.
Свекруха не пропонувала допомоги, не цікавилася, що вони їстимуть, не робила жодних кроків назустріч спілкуванню з онуками. Діти, спершу намагаючись втягнути бабусю у свої ігри, швидко залишили ті спроби, відчувши небажання з її боку.
На третій день, коли Раїса Дмитрівна знову збиралася виходити, Влада не витримала. Вона перехопила її в передпокої.
— Раїсо Дмитрівно, можна вас на хвилинку?
— Так, Владо? Я поспішаю.
— Я хотіла поговорити про харчування. Ми розуміємо, що вам нелегко готувати на всіх, тому ми можемо якось домовитися. Я готова готувати, але треба знати, що ви їсте, що вам можна… Може, сходимо разом на ринок?
Раїса Дмитрівна, надягаючи кардиган й не дивлячись у бік невістки, мовила:
— Владо, люба, я прожила життя так, щоб ні від кого не залежати й, ні під кого не підлаштовуватися. І міняти свій графік через ваш візит не збираюся. Ви дорослі люди, цілком можете подбати про себе самі. Я вас сюди не кликала.
Влада не очікувала такого. Ця прямота й байдужість були важчі за образливі слова.
— Але ж ми сім’я… — тихо видихнула вона.
— Саме тому я й дозволила вам тут зупинитися. Але я не нянька й не кухарка. Вибач, я запізнююся.
Ввечері Влада влаштувала чоловікові сварку у їхній кімнаті, поки діти дивилися телевізор.
— Я більше так не можу! Ти чув, що вона мені сказала? “Я вас не просила приїжджати!” Для неї ми не важливі, Глібе!
— Ну, зачекай, — почав виправдовуватися чоловік. — Вона нічого образливого не мала на увазі. Вона завжди була такою! Звикла покладатися лише на себе й нікому нічим не бути винною. Вона ж не каже, щоб ми їхали. Вона просто живе по-своєму.
— Це не самостійність, Глібе, це байдужість до тебе, і до мене, і до наших дітей! Ми витрачаємо купу грошей на продукти, я мушу весь час стояти біля плити в гостях, поки твоя мати ходить на аквааеробіку й п’є каву! Я почуваюся тут служницею! Якщо у тебе є справи в місті й ми всі разом сюди приїхали на канікули, то краще було б зупинитися в готелі, або винайняти квартиру подобово. Так, це дорожче, проте спокійніше.
Жінка ніяк не могла зрозуміти свекруху. У її сім’ї були зовсім інші традиції й вона сподівалася на тепле прийняття від мами чоловіка. Проте все було марно. Після довгої паузи чоловік промовив:
— Ну то давай не будемо нічого готувати! Харчуватимемося в кафе!
— Це не вихід! Вихід — поговорити з нею! Пояснити, що так не буває в сім’ї!
— Я не буду з нею сваритися, Влада. Вона моя мати. Я приймаю її такою, яка вона є…
Це був глухий кут. Вони лягли спати, відвернувшись одне від одного.
Ранок четвертого дня почався з тихого схлипування Мілани. Дівчинка підійшла до Влади.
— Мамо, а бабуся нас не любить? — тихо спитала Мілана, ховаючи обличчя в подушку.
— Чому ти так вирішила, сонечко?
— Вона ніколи з нами не грається і не годує нас. Бабуся в селі завжди пекла мені млинці. А ця бабуся тільки й каже: “Не шуміть” та “Приберіть іграшки”.
Влада пригорнула доньку, і серце її стиснулося. Вона вийшла на кухню. Раїса Дмитрівна, як завжди, була вбрана й збиралася йти.
— Раїсо Дмитрівно, — сказала Влада тихо. — Ми їдемо сьогодні.
Свекруха зупинилася, вперше за всі ці дні виказавши легкий подив.
— Але ж ви, здається, планували лишитися до неділі. Щось сталося?
— Так, сталося. Ми з Глібом посварилися. Мілана плаче, бо думає, що ви її не любите. Ми всі почуваємося тут зайвими, такими, що псують ваш спокій. Я розумію: ви цінуєте тишу і свободу. Ми не хочемо їх порушувати.
Раїса Дмитрівна мовчала, дивлячись кудись у вікно. Голос її прозвучав глухо, але твердо:
— Я ніколи нікого не годувала з обов’язку, Владо. Ні чоловіка, ні Гліба. Я робила це лише тоді, коли сама хотіла. А хотіла — рідко. Мій чоловік вимагав від мене борщів і вечері у визначений час. Вважав, що це мій прямий обов’язок. Коли він пішов, я дала собі слово: більше ніколи й нікому не буду зобов’язана — навіть у дрібницях. Я годувала сина не тому, що “так треба”, а тільки коли мала настрій. Гліб це розумів. Коли він був менший, мені допомагала моя мама, а як тільки син пішов у школу все змінилося. Він із дитинства сам умів розігріти собі суп і ніколи не чекав від мене більшого.
Вона зітхнула й продовжила:
— А ви чекаєте. Чекаєте, що я буду бабусею з казки — з пирогами та колисковими. Я не така. Не вмію і не хочу. Ваш приїзд лише нагадав мені про ті ролі, від яких я втекла багато років тому: ролі дружини, матері… бабусі. Я не хочу їх виконувати. Так, це егоїстично. Але я маю право на таку поведінку.
Влада мовчала. Слів не залишилося. Вона вийшла з кухні, лишивши свекруху саму. За дві години валізи були зібрані, і сім’я вирушила додому.
Гліб усю дорогу мовчав, похмурий, ображений. Він сердився на дружину за те, що та “зробила з мухи слона”.
Коли вони нарешті повернулися у власну квартиру, Влада сказала коротко й твердо:
— У мене більше немає жодного бажання їздити до твоєї матері.
І відтоді Гліб їздив до Раїси Дмитрівни сам.
