— Ну, Мариночко, ми приїхали! Ти не уявляєш, як Світланка з дітками зраділи, коли я їм сказала про нашу дачу! — Валентина Петрівна вивантажувала з машини об’ємні сумки, поки з таксі вибиралися незнайомі Марині люди.
Марина завмерла на ґанку з рушником у руках. Щойно розвісила дитячу білизну й збиралася полити грядки з петрушкою, а тепер… Четверо незнайомих людей і свекруха дивилися на неї з очікуванням.
— Який сюрприз, — вичавила Марина, намагаючись упоратися з панікою, що підступала. — Ви надовго?
— На тиждень! — бадьоро відповіла Валентина Петрівна. — Познайомся, це моя сестра Світлана, її донька Оксана та онуки — Кирюша й Аліночка. Вони будуть допомагати з дітьми! Разом веселіше!
Марина подумки перелічила продукти, що залишилися в холодильнику, й прикинула, скільки разів доведеться стелити й міняти постільну білизну. Дмитро приїде тільки в п’ятницю ввечері, а сьогодні лише вівторок.
— Проходьте, — сказала вона, вичавивши усмішку. — Тільки в нас тут не дуже просторо…
Це було м’яко сказано. Дача, яку вони з таким трудом знайшли й за яку віддали майже всі вільні гроші, була невеликою — всього дві спальні й вітальня з диваном. Де розмістити ще чотирьох осіб, Марина навіть уявити не могла.
Валентина Петрівна, ніби прочитавши її думки, махнула рукою:
— Не переживай! Ми зі Світланою на дивані у вітальні, Оксана з дітьми в спальні. А твої дітки де? Бабуся приїхала!
П’ятирічний Костик і семирічна Аліса виглянули з-за рогу будинку, з цікавістю розглядаючи новоприбулих.
— Ідіть сюди, мої золоті! — Валентина Петрівна розкрила обійми, але онуки не поспішали в них кидатися. — Чого ви такі сором’язливі? Бабуся вам гостинців привезла! І друзів для ігор!
За годину дача нагадувала вокзал. Сумки громоздилися в коридорі, на кухні Світлана вже командувала, де що має лежати, а діти носилися по ділянці з диким вереском. Марина кришила овочі для салату, намагаючись усвідомити те, що відбувається.
— Валентино Петрівно, — нарешті наважилася вона, — було б непогано попереджати про приїзд. Я б підготувалася…
— Та годі тобі, Мариночко! — відмахнулася свекруха. — Які між нами церемонії? Я ж допомагаю вам із дачею! П’ятнадцять тисяч віддала — не жарт за нинішніх часів!
Марина прикусила язика. П’ятнадцять тисяч зі ста п’ятдесяти за сезон — це, звісно, внесок, але не той, що дає право розпоряджатися дачею як своєю власністю.
— Ти не переживай, — провадила Валентина Петрівна, — ми з дітьми займемося, ти відпочинеш. Я ж бабуся, я знаю, як з онуками поводитися!
Марина тільки кивнула, згадуючи, як минулого разу свекруха «займалася» з дітьми — рівно п’ятнадцять хвилин почитала книжку, а потім відправила їх до мами, бо «втомилася» й «не знає, чим їх ще розважати».
Надвечір Марина видихлася. Приготувала вечерю на дев’ятьох, перестелила всі ліжка, організувала спальні місця, помила посуд і вклала четверо дітей. Валентина Петрівна з сестрою сиділи на веранді, попиваючи чай і обговорюючи родичів.
— Ти уявляєш, Світлано, як мені з онуками пощастило! — долинало до Марини. — Я їм тут таку дачу організувала, повітря чисте, природа! Кожного дня з ними займаюся…
Марина стиснула зуби й пішла в душ. Холодна вода трохи остудила її гнів.
Уранці Марина виявила порожній холодильник — гості влаштували пізню вечерю після того, як вона лягла спати. Довелося терміново йти в магазин, тягнути важкі сумки й знову готувати на всю ораву.
— Валентино Петрівно, — спробувала вона знову, — може, ви з дітьми погуляєте, поки я приберу? Або пограєте з ними?
— Ой, Мариночко, у мене тиск щось підскочив, — одразу відгукнулася свекруха. — Та й що я з ними робитиму? Ти ж мати, тобі видніше. А ми зі Світланою поки що фотоальбоми подивимося.
На обід Марина ледве трималася. Діти побилися через іграшки, гості порозкидали речі по всьому дому, а свекруха з сестрою вимагали «чогось смачненького до чаю».
— Я не розумію, чого ти така нервова, — зауважила Валентина Петрівна, коли Марина вчергове попросила дітей не бігати з їжею по дому. — У твоєму віці я і працювала, і дітей ростила, і свекрусі допомагала. А ти тільки з дітьми сидиш, та й то нервуєш!
Марина мало не вдавилася від обурення. Її «сидіння з дітьми» включало віддалену роботу редакторкою, яку вона намагалася виконувати вночі, коли всі засинали.
Коли в п’ятницю ввечері приїхав Дмитро, Марина була як вичавлений лимон. Він одразу помітив її стан, але виду не подав — привітався з мамою та її гостями, побавився з дітьми і тільки потім відвів дружину вбік.
— Що сталося? — спитав він тихо.
— Твоя мама приїхала з родичами. Без попередження. На тиждень, — видихнула Марина. — Я три дні готую, прибираю, розважаю чужих дітей, а вона всім розповідає, як «організувала нам дачу» й «займається онуками».
Дмитро нахмурився:
— Чому ти мені не подзвонила?
— І що б ти зробив? Приїхав серед тижня й вигнав свою маму?
Він зітхнув:
— Ні, звісно. Але ми б щось придумали.
Увечері, коли діти заснули, а гості дивилися телевізор, Дмитро відкликав матір на веранду.
— Мамо, нам треба поговорити, — почав він.
— Авжеж, синочку! — Валентина Петрівна засяяла. — Добре, що ти приїхав! Марина якась смикана останніми днями, зовсім з дітьми не справляється. Добре, що я тут із ними займаюся!
Дмитро подивився на матір уважно:
— Мамо, а коли ти востаннє проводила з онуками більше п’ятнадцяти хвилин наодинці?
Валентина Петрівна розгубилася:
— Що значить «наодинці»? Я постійно з ними!
— Ні, мамо. Ти постійно поряд, але не з ними. Ти не граєш з ними, не читаєш їм, не гуляєш. Ти просто присутня і вказуєш Марині, що вона робить не так.
— Дмитрику! Як ти можеш! Я ж допомагаю вам з дачею!
— П’ятнадцять тисяч, мамо. Це десята частина вартості. І це не дає права привозити сюди всіх родичів без попередження.
Він дістав з кишені гаманець і вийняв гроші:
— Ось твої 15 тисяч, мамо. Ми вдячні за допомогу, але далі справимося самі.
Валентина Петрівна зблідла:
— Ти мене виганяєш? Рідну матір?
— Ні, мамо. Я прошу тебе поважати наш простір. Ти завжди можеш приїхати до нас у гості — сама, попередивши заздалегідь. Але не з юрбою родичів, яких ми навіть не знаємо.
Валентина Петрівна піджала губи:
— Це все Марина тебе налаштувала! Ніколи б не подумала, що мій син…
— Мамо, — перебив її Дмитро, — це не Марина. Це я так вирішив. Бо бачу, що відбувається.
Наступного ранку Валентина Петрівна та її гості поїхали. Атмосфера була натягнутою, свекруха демонстративно не розмовляла з Мариною й холодно попрощалася з сином.
Марина думала, що на цьому історія закінчиться, але за три дні Валентина Петрівна знову з’явилася на порозі — цього разу з якоюсь літньою жінкою.
— Знайомтеся, це Ніна Василівна, моя двоюрідна тітка, — оголосила вона так, ніби нічого не сталося. — Я їй обіцяла відпочинок на дачі з онуками!
Марина мовчки дивилася на свекруху, не вірячи своїм очам. Дмитро, на щастя, взяв вихідний і був удома.
— Мамо, — сказав він твердо, — ми ж домовилися.
— Про що? — щиро здивувалася Валентина Петрівна. — Я ж сама приїхала, як ти й просив! А Ніна Василівна — це практично я, ми з дитинства разом!
— Мамо, ні, — Дмитро був непохитний. — Ми не можемо прийняти гостей. У нас свої плани.
— Які ще плани? — обурилася Валентина Петрівна. — Що за ставлення до старших? Я Ніні Василівні обіцяла!
— Це ваша обіцянка, мамо. Не наша.
Валентина Петрівна почервоніла:
— Отже так? Рідну матір на поріг не пускаєте? Добре ж! Не чекайте від мене більше нічого! Ані копійки не отримаєте!
Вона розвернулася й почала тягти розгублену Ніну Василівну до таксі.
До кінця літа Валентина Петрівна не з’являлася й не телефонувала. Марина почувалася винною, хоча розуміла, що вони вчинили правильно.
У вересні, коли вони повернулися до міста, Дмитро подзвонив матері:
— Мамо, ми хочемо запросити тебе на день народження Аліси наступної суботи.
На іншому кінці дроту мовчали.
— Мамо?
— Я подумаю, — нарешті відповіла Валентина Петрівна. — Не знаю, чи знайду час.
— Мамо, — Дмитро зітхнув, — давай не будемо так. Діти сумують за бабусею.
— Правда? — у голосі Валентини Петрівни з’явилася надія.
— Правда. Але нам треба домовитися про правила.
— Які ще правила? — знову насторожилася вона.
— Ти можеш бачитися з онуками в нашій присутності. Без сторонніх людей. І попереджаючи про візити заздалегідь.
Валентина Петрівна помовчала:
— І це все?
— Ні. Ще ми хочемо, щоб ти справді проводила час з онуками, а не просто сиділа поряд і командувала Мариною.
— Я не вмію з ними, — раптом тихо зізналася Валентина Петрівна. — Не знаю, про що говорити, у що грати. Боюся зробити щось не так.
Дмитро здивувався такій відвертості:
— Мамо, ніхто не народжується з умінням спілкуватися з дітьми. Цього навчаються. Ми з Мариною теж не одразу навчилися.
— Думаєш, я зможу?
— Упевнений. Почнімо з малого — приходь у суботу, допоможеш Марині зі святом. Тільки ви вдвох, без помічників.
У суботу Валентина Петрівна прийшла з подарунком для Аліси й букетом для Марини. Вона виглядала невпевнено, але старалася.
— Я спекла торт, — сказала вона, простягаючи коробку. — Сама, за старим рецептом.
Марина всміхнулася:
— Дякую. Діти будуть раді.
Свято минуло непогано. Валентина Петрівна справді старалася — допомагала накривати на стіл, грала з дітьми в настільні ігри, навіть розповіла кілька історій зі свого дитинства, які зацікавили не тільки онуків, а й Марину.
Коли гості розійшлися, і діти лягли спати, Валентина Петрівна затрималася допомогти з прибиранням.
— Знаєш, — сказала вона раптом Марині, — я завжди думала, що бути бабусею — це просто давати гроші й іноді приходити в гості. Моя свекруха саме так і робила.
Марина промовчала, продовжуючи складати посуд у посудомийну машину.
— Але сьогодні я зрозуміла, що це зовсім інше, — провадила Валентина Петрівна. — Це… стосунки. З дітьми, з вами. Я багато чого впустила, так?
Марина повернулася до неї:
— Ніколи не пізно почати спочатку.
— Ти справді так думаєш? — в очах Валентини Петрівни майнула надія.
— Правда. Діти дуже швидко прощають і забувають образи. Головне — бути щирою.
Валентина Петрівна кивнула:
— Я спробую. Тільки… підкажіть мені, якщо я робитиму щось не так?
— Обов’язково, — усміхнулася Марина.
Коли Дмитро проводжав матір до метро, вона раптом спитала:
— А наступного літа ви знову дачу зніматимете?
Дмитро напружився:
— Можливо. А що?
— Нічого, — швидко відповіла Валентина Петрівна. — Просто спитала.
Вони дійшли до метро в мовчанні. Біля входу Валентина Петрівна раптом обняла сина:
— Дякую, що не відвернулися від мене. Я… я намагатимуся бути кращою.
Дмитро обійняв матір у відповідь:
— Ми теж намагатимемося, мамо.
Вдома Марина спитала:
— Ну як?
— Нормально, — стенув плечима Дмитро. — Питала про дачу наступного року.
Марина зітхнула:
— Думаєш, усе повториться?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Але цього разу ми будемо готові. І правила вже встановлені.
— Знаєш, — задумливо сказала Марина, — мені здається, вона справді не розуміла, що робить не так. Для неї це нормально — розпоряджатися й командувати.
— Можливо, — погодився Дмитро. — Але тепер вона знає міру.
— Подивимося, — Марина всміхнулася. — Зрештою, вона твоя мати й бабуся наших дітей. Ми знайдемо спосіб жити в мирі.
