На схилі літ я раптом став волонтером. Ношу бабусі Ганці воду взимку, підкидаю кілька гривень на телефон, коли вона мене про це просить, ще підвожу до магазину, якщо трапиться нагода. Наче й не особливе геройство, але вона мені дякує за це, мов рідному.
Якось узимку сталася неприємність. Бабусі стало недобре посеред вулиці. Я, Микола, що раптом у свої сорок із гаком став волонтером для бабусі Ганни, знову поспішав до її хати на допомогу. Побачив на вулиці якесь незрозуміле заворушення. Підійшов ближче і побачив бабусю Ганну. Вона сиділа на снігу. Її пакунки з продуктами розсипалися.
«Швидка» їхала так довго, наче йшла пішки. Поки ми їх чекали, дядько Петро, найстарший у нашому селі чоловік, підійшов до мене. Він простягнув мені пакет з продуктами, його хтось підібрав поруч із бабусею Ганною та якийсь загадковий пакунок.
— Тримай, Миколо, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Тобі довіримо, ти ж помічник у нас. Це їй «на похорон», просила придивитись за ним, щоб ніхто не зазіхнув.
Я взяв пакунок. Він був важкий від зім’ятих купюр. Я не заглядав всередину, але відчувалося що грошенят бабця назбирала чимало. У той момент я зрозумів, що тримаю не лише її гроші, але і якусь частину її долі, її віри у порядність.
У лікарні бабуся поводилася… ну, м’яко кажучи, не по-ангельськи. Вона сварилася з медсестрами та іншим персоналом, навіть намагалася забрати окуляри у головного лікаря. Вона дорікала сусідам, що через них вона потрапила у лікарню, адже «підсунули шматок торта з хімією», щоб забрати собі її землю. Я, дивлячись на це, думав, як дивно переплітаються недовіра літньої жінки й реальні події між собою, та дивувався.
Колись вона й справді продала сусідам, родині Дмитрів, половину свого чималенького городу. За тридцять тисяч гривень, за які купила ту саму шубу, в якій тепер і спала, як у ковдрі. Але друга половина ділянки та хатина з хлівцем залишилися. І баба Ганна була певна: сусіди тільки й мріють забрати собі решту, інакше вони б не звали її на чай з тортом.
Кілька тижнів потому, коли Ганна повернулася додому з магазину, я зустрів її на вулиці. Вона сиділа на лавці біля своєї хати.
— Миколо, йди-но сюди, — покликала вона, її голос був слабкий, але впевнений. — Треба мені порадитись.
Я підійшов. Вона жестом запросила мене присісти поруч із собою.
— Слухаю вас, бабусю, що трапилось? — запитав я занепокоєно.
— От думаю, що з тією землею мені робити, аби не дісталася тим людям, — вона махнула рукою в бік сусіднього городу. — Бо ж знаєш, які вони є.
Я на мить замислився. Я знав родину Дмитрів — вони були порядними людьми. Їхня провина полягала лише в тому, що вони були єдиними на селі, хто хотів купити землю у бабусі Ганни.
— То відпишіть усе сільраді, — кажу. — Там якось розпорядяться вашим добром.
— Ага, розпорядяться вони, знаю я їх! — махнула вона рукою в сторону сільради. — За безцінь ті ж самі сусіди усе й заберуть собі. Ні, Миколо, краще я тобі усе заповім. Ти ж добра людина, не залишиш занепадати мою хатину та город.
Я аж розгубився від неочікуваності. Це було занадто. Я пригадав, як та хатина виглядала: похилені стіни та вікна, дах, що протікав, потертий диван, специфічний запах. І ділянка, яка заросла бур’янами.
— Та що ви, бабусю, — почав я її заспокоювати. — Подумайте, вам ще жити та й жити, а там далі буде видно.
Я намагався говорити спокійно, але всередині мене все вирувало. Я не хотів цієї відповідальності брати на себе. Я не хотів бачити, як інші люди, з якими я живу, дивляться на мене, мов я щось відібрав у когось. І я не хотів цієї хати. Мені вона була ні до чого, у мене ж є своя.
Вона тільки тихенько зітхнула, загорнувшись у свою шубу.
Я пішов додому з важкими думками. Дорогою відчував, як у моїй душі поселяється щось чуже. Щось, що раніше там ніколи не жило. Я думав про те, як швидко ми звикаємо до чужої довіри і як легко вона може перетворитися на тягар. Але потім у моїй голові, десь у куточку, з’явилася думка, яка, здавалося, не була моєю.
«А що, як вона справді відпише тобі цю хату?» — тихенько нашіптував мені той голос. «Тобі ж нічого не потрібно робити, крім як чекати. А потім… потім ти зможеш продати ту землю тим же Дмитрам, але вже за зовсім іншу ціну. За ту ціну, яку вона вартує, а не за копійки. А потім ти зможеш купити собі щось потрібне, щось, що ти дуже давно хотів».
Я намагався відкинути ці думки. Я згадав, як Ганна сиділа на снігу з тим пакунком, повним грошей, і як вона довірила його мені. Я згадав, яка вона була самотня, середина на весь світ, але водночас так щиро вдячна за склянку води та допомогу. І я зрозумів, що її довіра — це не просто подарунок. Це випробування. Випробування моєї совісті.
Я йшов додому і мій крок ставав усе важчим. «А що, як вона справді відпише її мені?» — питав я себе. І на це питання я не мав відповіді.
Кілька днів я уникав зустрічей із бабою Ганною. Мені було соромно за ті думки, що прослизнули в моїй голові, і я не хотів, щоб вона помітила мою внутрішню боротьбу.
Одного вечора я повертався з роботи. Побачив, як Ганна сидить на лавці біля своєї хати, а біля неї — той самий сусід. Вони тихо про щось говорили. Я зніяковів і пройшов повз, намагаючись не привертати уваги.
Наступного дня баба Ганна покликала мене. Я підійшов із важким серцем, але готовий почути, що мені відписали спадок.
— Миколо, — почала вона, її голос був вже не такий слабкий, як раніше, і в ньому відчувалася якась впевненість. — Пам’ятаєш, я тобі казала, що хочу тобі хату і землю залишити?
Я кивнув, мовчки чекаючи продовження.
— Так от, — сказала вона, і мені здалося, що її очі блиснули, — Ми з сусідом поговорили. Він обіцяв, що буде мені доплачувати щомісяця, якщо я напишу на них дарчу. А ще обіцяв, що буде доглядати за мною.
Вона замовкла, подивилася на мене, а потім знову продовжила.
— Я ж подумала… А чого б мені не взяти тих грошей? Так що, Миколо, не ображайся. Ти ж, звісно, хороша людина, але…
Я відчув, як по моїй спині пробіг холод. Згадав, як таємно мріяв про цю хату, про гроші від її продажу. Згадав, як той гріх тихесенько нашіптував мені. Я був такий радий, що не встиг поринути у нього з головою.
Я відчув, як усередині мене все обірвалося. Це була не просто образа, це було щось більше. Це було усвідомлення того, що вся моя допомога, вся моя доброта, усі мої вчинки для неї були лише засобом для досягнення цілі. Вона не бачила в мені людину, вона бачила в мені інструмент. І коли вона знайшла інший, більш вигідний, вона просто відкинула мене.
Я відчув, як моя доброта, моє співчуття і моє бажання допомогти просто розсипалися. Тільки тоді зрозумів, що для деяких людей доброта — це не цінність, а товар, який можна обміняти на кращу пропозицію. І найгірше було те, що вона навіть не приховувала цього. Вона щиро вірила, що вчинила правильно.
