“Я знаю ваш секрет!” — написав анонім, і вся родина завмерла.
Літо почалося неочікувано. Зламався наш холодильник, який вірно служив нам понад п’ятнадцять років. Спершу він зойкнув, потім загугнів, наче у ньому завівся рій скажених бджіл, а потім просто замовк, залишивши нас без пельменів і холодного квасу.
— Оце так номер, — почухав потилицю чоловік Ігор. Зазвичай він був незворушний, але навіть його збентежив цей несподіваний поворот. — Що ж, доведеться купувати новий.
Я зітхнула. Новий холодильник — це не просто техніка. Це пошуки, вибір, доставка. І, звісно, непередбачені витрати. Ми жили скромно, від зарплати до зарплати, тож кожна велика покупка відчутно била по бюджету.
— А може, полагодити? — подала я слабку надію.
Ігор похитав головою:
— Сенсу немає, — відповів чоловік.
Довелося погодитися. Увечері ми всією родиною сиділи на кухні й гортали каталоги побутової техніки. Микола з розумним виглядом читав характеристики на планшеті, Лариса щось малювала у блокноті — схоже на футуристичний холодильник із крилами. А ми з чоловіком намагалися розібратися в десятках моделей, які відрізнялися між собою лише двома функціями й ціною.
Після довгих суперечок ми зупинилися на моделі середнього класу, з тим самим No Frost і зоною свіжості. Оформили доставку.
У суботу зранку, рівно о десятій годині, під наше вікно підкотила вантажівка. Двоє кремезних хлопців, важко дихаючи, занесли у квартиру наш новенький, блискучий холодильник. Він здавався гігантським — зайняв майже половину кухні.
— Підключати будемо? — спитав один із них.
— Давайте, — кивнув Ігор.
Хлопці обережно встановили агрегат, під’єднали до розетки. Він тихенько загудів, усередині загорілося світло, і ми колективно видихнули з полегшенням.
— Краса! — вигукнув Микола.
Лариса радісно заплескала в долоні.
Я відкрила дверцята й торкнулась полиці. Зсередини потягнуло приємним холодом — надією на збереження продуктів.
— Дякуємо, хлопці, — сказав Ігор.
Доставники попрощалися й пішли. Ми лишилися наодинці з новим мешканцем нашої кухні.
— Ну що, будемо освоювати? — запропонувала я.
Ми взялися розкладати по полицях усе, що пережило спеку без холодильника. Це перетворилося на цілий ритуал — кожна баночка, кожен пакетик ніби отримували нове життя в цьому холодному, стерильному просторі.
Раптом Вася, який стояв біля морозилки, раптово вигукнув:
— Мамо, тату, дивіться!
Ми озирнулися. Вася тримав у руці маленький, складений у кілька разів аркуш паперу. Він витяг його з морозильної камери.
— Що це? — спитала я.
Вася розгорнув записку. На ній великими, нерівними літерами було написано:
«Я знаю ваш секрет!»
Ми з Ігорем подивилися одне на одного.
Діти здивовано дивилися на нас.
— Який ще секрет? — спитала Лариса.
У повітрі зависла напруга. Ми не розуміли, що й думати. Це чийсь жарт? А якщо ні — то про який секрет ідеться? Ми довго мовчки вдивлялися в записку. Вона була написана звичайною кульковою ручкою на клаптику паперу, що, здається, був вирваний із зошита в клітинку. Жодних підказок. Жодної зачіпки.
— Може, хтось вирішив пожартувати, — озвався Ігор, намагаючись зберігати спокій. Але його голос зрадливо тремтів.
— Але навіщо? І чому — саме наш холодильник? — я не могла приховати хвилювання. Серце стукало все гучніше.
Спершу зацікавлені, тепер уже стурбовані діти мовчали, уважно спостерігаючи за нашою реакцією.
— Може, це ті, що доставляли? — припустив Вася. — Пожартували?
— Навряд. Хлопці були серйозні. І взагалі — для чого їм це? — похитав головою Ігор.
Ми напружено намагалися згадати: чи не зробили чогось такого, що могло б стати секретом. Але нічого особливого не спадало на думку. Наше життя — звичайне до банальності: робота, діти, дім, іноді поїздка на дачу.
— А може, це… — почала я, але не змогла договорити. Страх повільно, але впевнено охоплював усе тіло.
— Що саме? — запитав Ігор.
— Може, це якось пов’язано з… нашим минулим?
Ігор здригнувся. Ми жили разом уже майже двадцять років, і, звісно, за цей час бувало всяке. Але нічого такого, що могло б стати предметом шантажу чи таємниці.
— Не думаю, — відмахнувся Ігор. — Усі наші “секрети” відомі лише нам. І навряд чи вони можуть зацікавити когось стороннього.
Але я бачила — він сам не вірив у те, що каже.
Увесь день ми поверталися до тієї записки. Перечитували її по кілька разів, розглядали літери, ніби намагалися вичитати між рядків якесь приховане послання. Микола навіть намагався знайти подібний почерк в інтернеті — марно. Лариса, зазвичай жвава і весела, сиділа тиха, поглядаючи на клаптик паперу, що лежав на кухонному столі.
— Може, просто викинути її і забути? — запропонувала я ввечері, втомлена від цього напруження.
— Ні, — твердо сказав Ігор. — Треба з’ясувати, що це. І від кого.
Він узяв записку і сховав у свій блокнот, що завжди лежав на тумбочці біля ліжка.
Тієї ночі я довго не могла заснути. Думки гули в голові, як розбурхані бджоли. Що за секрет? Хто міг щось знати?
Наступний день не приніс полегшення. Хоч записка й лежала у блокноті Ігоря, її невидима присутність, здавалося, відлунювала у кожному куточку нашої квартири. Ми намагалися поводитися, як завжди, але в кожному слові, кожному русі відчувалося напруження. Навіть діти були незвично мовчазні.
— Може, спитати у когось? — обережно запропонувала я під час сніданку.
— У кого? — здивовано підняв брову Ігор. — У сусідів? Вони точно ні до чого. Та й навіщо їм?
— Ну, у знайомих… друзів…
— І що ми скажемо? «Нам підкинули анонімку, що хтось знає наш секрет»? Нас же за ненормальних приймуть.
Він мав рацію. Це справді звучало безглуздо.
Того дня, поки діти гуляли, я сиділа на кухні й дивилась на наш новенький, блискучий холодильник. Він стояв такий ідеальний, мов ні в чому не винний. І раптом мене осінило.
— Ігорю! — вигукнула я, коли він повернувся з роботи. — А раптом… це якось пов’язано з самим холодильником?
Ігор здивовано подивився на мене:
— В якому сенсі?
— Можливо, це… секрет попередніх власників? Може, вони щось там заховали?
— Але ми ж купували його новим, у магазині, — насупився Ігор. — Які ще попередні власники?
— Ну, хто знає… Може, він десь стояв на складі, а там…
— Ні, — урізав він твердо. — Це точно записка для нас.
Моя теорія миттєво розсипалася.
Увечері, після вечері, Ігор сидів за комп’ютером і щось шукав.
— Що саме? — запитала я.
— Інформацію, — не відриваючись від екрана, відповів він. — Може, в когось було щось подібне.
Я зітхнула. Це було як шукати голку в копиці сіна.
Та наступного ранку сталося ще щось дивніше.
Коли я вийшла забрати пошту, в ящику лежав невеликий пакуночок. Обгорнутий у крафтовий папір і перев’язаний стрічкою. Без зворотної адреси. Лише моє ім’я.
Я тремтячими руками відкрила пакунок. Всередині лежала маленька дерев’яна фігурка кота — вирізана грубо, але з якоюсь зворушливою наївністю. А під котом — ще одна записка.
Цього разу почерк був іншим, більш охайним і рівним. І слова — інші: «Поки ви не знайдете, хто я, я зможу дізнаватися все!»
Я поблідла. Це вже не жарт. Це було щось інше. Вдома я показала записку чоловікові.
— Це вже зовсім не смішно, — пробурмотів він.
Діти, побачивши наші стривожені обличчя, підійшли ближче.
— Що сталося, мамо? — запитав Микола.
Я показала їм записку і фігурку кота.
Лариса взяла її до рук.
— Який милий, — сказала вона, і в її голосі не було й тіні роздратування. Навпаки, їй явно здавалося, що це дуже цікаво.
Але нам із Ігорем було зовсім не до милоти. Ця ситуація починала справді обурювати.
Ми сиділи на кухні, мовчки розглядаючи нову записку і дерев’яного кота. Атмосфера була напруженою. З кожною новою знахідкою відчуття занепокоєння зростало.
— Це щось особисте, — нарешті сказав Ігор, стискаючи кулаки. — Хтось знає нас. І намагається маніпулювати.
— Але хто? І навіщо? — я ніяк не могла зрозуміти мотиви.
— А цей кіт… — Лариса підняла фігурку. — Він мені когось нагадує.
— Кого? — запитав син.
Дівчинка задумалася.
— Не знаю, — нарешті відповіла вона. — Просто здається, що я його вже бачила.
Я взяла кота з рук дочки. Він був такий простий. І саме це робило його ще загадковішим.
— Це може бути хтось із наших старих знайомих, — припустив Ігор. — Той, хто знає нас достатньо добре.
Ми почали перебирати в пам’яті всіх, з ким коли-небудь спілкувалися: сусіди, колеги, однокласники, одногрупники… Список був довгим, але ні в кого з них не було причин над нами жартувати.
Ввечері, коли я вкладала Ларису спати, вона раптом сказала:
— Мамо, а може, це дядько Міша?
Я зупинилась. Дядько Міша був нашим сусідом на дачі — літній чоловік, який жив сам і завжди здавався дуже дивним. Він часто розповідав історії, а часом здавалося, що зовсім не у собі.
— Чому ти так думаєш? — спитала я.
— Бо він завжди щось вирізав із дерева, — відповіла Лариса. — І у нього багато котів. І він завжди казав, що знає всі секрети села.
Мені стало не по собі. Справді, дядько Міша був трохи дивним. І дуже любив котів, вирізав дерев’яні фігурки. Але чи міг він бути причетним до цього?
— Ні, доню, — сказала я, намагаючись себе переконати. — Дядько Міша просто жартує. Він не буде цим займатися.
Але зерно сумніву вже було посіяне.
Наступного дня я вирішила поїхати на дачу. Під приводом, що треба перевірити, як там справи, я вмовила Ігоря та дітей поїхати зі мною.
Дорога на дачу була довгою. Літо вже повністю вступило у свої права, і сонце немилосердно палило. Коли ми приїхали, будинок зустрів нас прохолодою та тишею. Ми швидко перевірили все, що треба було перевірити. Ігор узявся за газон, діти побігли до річки, а я вирушила до дядька Михайла.
Його будинок був похиленим. Я постукала у двері. За кілька секунд двері відчинилися, й на порозі з’явився дядько Михайло. Він був у вицвілій сорочці та поношених штанах. — О, Мар’яно! — сказав дядько Михайло, очі його заблищали. — Які люди! Заходь, заходь.
Я зайшла до хати. Всередині було напівтемно і пахло пилом та старим деревом. Усюди — на полицях, на столі, на підвіконнях — стояли дерев’яні фігурки котів. Сотні котів. Різного розміру, породи, кольору.
— Красиві, — сказала я, намагаючись роздивитися їх уважніше.
— А-а, це мої друзі, — махнув рукою дядько Михайло. — Кожен із них щось та й знає.
Я відчула, як по спині пробіг холодок.
— А ось цього, — я дістала з кишені нашого кота, — ви не вирізали?
Дядько Михайло взяв фігурку в руки, покрутив її, примружився.
— Може, й вирізав, — сказав він. — Схоже на мою роботу, але хіба все згадаєш точно. Я багато таких робив. Для дітей. Для різних людей.
— А кому ви могли її віддати? — запитала я.
— Та хто його зна… — знизав плечима. — Я їх просто роздаю. Хто просить — тому й даю. А буває — просто так.
Моя надія на те, що дядько Михайло і є тим анонімом, танула на очах. Він був надто о забудькуватим, аби вести таку складну гру.
— А ви не писали цю записку? — запитала я, показавши йому листа, якого ми знайшли в поштовій скриньці.
Дядько Михайло подивився на неї.
— Не знаю, — похитав головою. — Вперше бачу.
Я зрозуміла, що зайшла в глухий кут. Дядько Михайло явно не був причетним. І тепер у мене знову не було жодної зачіпки.
Ми повернулися додому з дачі у повному замішанні. Поїздка до дядька Михайла не дала жодних результатів, окрім підтвердження того, що він справді вирізає котів.
— Ну що? — запитав Ігор, коли ми розпаковували речі. — Дядько Михайло — це наш анонім?
Я похитала головою.
— Ні. Я майже впевнена, що ні. Він не справляє враження людини, здатної на таке.
Ігор зітхнув.
— Отже, знову глухий кут.
Увесь той день ми перебували самі не свої. Записки лежали на столі, нагадуючи про себе. Холодильник гудів, ніби нічого й не сталося. Життя тривало, але відчуття, що за нами хтось стежить, не залишало.
Наступного дня я вирішила поговорити з Ларисою. Вона була дуже спостережливою дівчинкою, й іноді могла помітити те, що дорослі не бачать.
— Ларисо, — сказала я, коли ми залишилися наодинці, — згадай, будь ласка, про того кота. Де ти його бачила? Може, тобі хтось уже дарував такого?
Лариса задумалась.
— Ніхто мені його не дарував. Але я точно десь бачила схожого кота.
— Де? — я відчула, як у серці знову затеплилася надія.
— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчинка. — Просто десь бачила.
Моя надія знову згасла.
Того вечора ми сиділи на дивані, переглядаючи старі сімейні фотографії. Ми гортали альбоми, згадували кумедні моменти, намагаючись відволіктись від тривожних думок. Раптом Ігор зупинився на одній фотографії. На ній були ми з ним, ще молоді, на якомусь святі. А поруч з нами стояла наша спільна знайома — Світлана. У руках вона тримала точно таку ж дерев’яну фігурку кота.
— Дивись! — вигукнув Ігор. — Це ж точно такий самий кіт!
Я придивилася. Справді, фігурка була ідентична.
— Світлана… — прошепотіла я. — Вона ж колись захоплювалася різьбленням по дереву.
Світлана була нашою старою подругою, з якою ми давно втратили зв’язок. Творча, трохи дивакувата, вона завжди щось вигадувала, майструвала.
— Але навіщо їй це? — розгублено запитала я. — Ми ж ніколи не сварилися.
— Не знаю, — знизав плечима Ігор. — Але це єдина зачіпка.
Ми вирішили її знайти. Це виявилося непросто — жодного номера, жодної адреси.
Обдзвонювали знайомих, розпитували. Лише за кілька днів дізналися, що Світлана мешкає у сусідньому місті, в приватному будинку на околиці.
Дорога тягнулася дві години. Ми мовчали, кожен занурений у свої думки. Будинок ми знайшли легко. Постукали. Двері відчинила Світлана — така ж тендітна, рудоволоса, з задумливим поглядом. Але в очах з’явилася нова тінь — втома, чи, може, смуток.
— Ого! Оце так сюрприз! Заходьте, — впізнала вона нас відразу.
Усередині було охайно й затишно. На стінах — її картини, на поличках — дерев’яні фігурки. Тепер там були не тільки коти.
— Що привело вас? — спитала вона на кухні, наливаючи чай.
Ігор дістав з сумки записки й кота.
— Це ти нам прислала?
Вона здивовано подивилася, взяла в руки папірці.
— Ні. Я такого вам не надсилала.
Її обличчя не виказувало жодної фальші.
— Але ж кіт…
— Таких я зробила десятки. Дарувала, продавала… Нічого особливого. Будь-хто може таке змайструвати.
— А почерк? — уточнив Ігор.
Світлана ще раз глянула на записки.
— Не мій. Я так не пишу.
Ми сиділи мовчки. Виявилося, ми знову в глухому куті. Світлана не мала жодного стосунку до того, що відбувається.
Дорогою назад усі мовчали. Діти теж були засмучені, вони сподівалися, що ми вже майже на порозі розгадки. Та вдома нас чекав черговий сюрприз. На дверях висів великий саморобний плакат: криво намальований чоловічок із чимось за спиною і підпис: «Таємниця не втече!»
— Це вже переходить усі межі! — вигукнув Ігор і зірвав плакат.
Це вже не були просто дитячі жарти. Хтось цілеспрямовано хотів нас зламати.
— Треба щось робити, — прошепотіла я. — Так жити неможливо.
— І що ми скажемо в поліції? Що нам надсилають записки? Вони тільки посміються.
Увечері ми знову спробували поговорити з дітьми.
— Може, ви з кимось посварилися? Хтось вас лякав?
— Ні, мамо, усе добре, — чесно відповів Микола.
Лариса також похитала головою.
Наступного дня, повернувшись із роботи, я побачила: хтось подряпав вхідні двері. Довгі глибокі подряпини зіпсували фарбу. Поруч — нова записка, приліплена скотчем: «Ти невірний чоловік!»
У мене підкосилися ноги.
Ігор, побачивши це, не витримав:
— Це вже занадто!
Але у мене не було ані доказів, ані підозрюваних. Ігор мовчав.
Минав день за днем у напрузі. Ми здригалися від кожного шороху, не могли нормально спати. Навіть похід до магазину перетворився на випробування. Здавалося, хтось за нами стежить.
Я подивилася на двері, коли повернулася із магазину. Там з’явилася нова записка: «Ти думаєш, усе закінчилося? Це лише початок».
Мене знову пройняв холод.
— Може, це не діти? — прошепотіла я Ігореві.
Але Ігор тільки знизав плечима і швидко відкрив двері.
Наступного дня я отримала повідомлення від незнайомого номера. У ньому було фото Ігоря… з іншою жінкою. Вони стояли разом біля ліфта у нашому будинку. Фото було зроблено кілька тижнів тому. І підпис: «Запитай його, хто вона».
Я не вірила. Або, точніше, не хотіла вірити. Але серце стискалося. Я подзвонила. Відповів чоловічий голос — хриплий, із металевими нотками в інтонації.
— Ви мене не знаєте, — сказав він, — але мій шлюб розвалився через вашого чоловіка. Вони зустрічалися за моєю спиною. Я працюю в доставці. Одного разу я побачив у її телефоні листування з ним — і впізнав адресу. Вашу адресу.
Мені стало зле.
— Я написав ту першу записку. Хотів, щоб він злякався. Але тепер… тепер я подав на розлучення. А вона… Вона хоче розбити вашу родину, як зруйнувала мою.
Я повісила слухавку, не сказавши більше ні слова. Мені було важко дихати. Вся історія з «дитячою загадкою», вся легкість, полегшення — розсипалися в пил.
Я зайшла в кімнату. Ігор сидів на дивані, переглядав новини. Спокійний, байдужий. Зовні — звичний.
— Ігорю, — сказала я, — ти мені зраджував?
Він здригнувся. На мить затримав подих. А тоді, зізнався
— Так, — відповів він. — Але я хотів це припинити. Вона… вона стала нав’язливою. Каже, що розповість тобі, що зруйнує все.
Я мовчала. У голові звучали лише слова того чоловіка: “вона хоче зруйнувати вашу родину”.
Холод пробіг по спині. Ми не знали, чим це закінчиться. Але я точно знала: ця історія ще не завершилася. І справжня гра — тільки починається.
Я знала одне, чоловік з середньою заробітною платою, без особливих статків і дахом над головою, непотрібен жодній жінці. Така тільки награється і відпустить, а що дітям казати. Я твердо вирішила, що боротимуся за свою сім’ю, за свого чоловіка. Не тільки для того, щоб зберегти сім’ю, а заради принципа, щоб у тої жінки нічого не вийшло. Нехай це звучить дивно і важко, але я не дозволю нікому зруйнувати свою сім’ю!
І справжня гра — тільки починається.
Можливо, це звучить дивно, важко, не по-жіночому м’яко. Але я не дозволю нікому зруйнувати мою родину. Це — мій дім, моя історія, моя боротьба. І я вийду з неї переможницею.
Я не влаштовувала сварок, не рвала речей і не плакала на очах у дітей. Я почала з малого — повернула собі себе. Я записалася на курси, які давно хотіла пройти, змінила зачіску, оновила гардероб. Стала частіше сміятися й говорити з чоловіком не докором, а спокійно й впевнено. Ми знову почали вечеряти разом, іноді виходили гуляти з дітьми, говорили про майбутнє. Я не просила його залишитися. Я показала, що він має заради чого залишатися.
А вона? Вона натякала, писала, дзвонила — і що більше тиснула, то менше він ішов на контакт. Врешті-решт вона відчепилася. Її гра провалилася.
А я — виграла. Не тому, що втримала чоловіка, а тому що врятувала родину без сварок і звинувачень. Я зберегла себе, і діти не бачили, як я плакала ночами в подушку. Вони бачили сильну жінку, яка не здалася. Ця гра закінчилася. І цього разу — на моїх умовах.
