Як дізналася мамашка, що дочка її одна в двокімнатній квартирі живе, відразу пристрибала, стала каятися, миритися, прощення просити. Оленка і здригнулася, розтанула від передчуття материнської ласки. А тепер ой як шкодує

Діти купили мені квартиру в своєму місті рік тому. Переїхала. З сусідок – зовсім молоденька дівчина, двадцять років всього. Навчається і працює.

Завжди допоможе: двері притримає, пакети донесе. Скромна, ввічлива, коса нижче пояса, любо-дорого подивитися.  Звати Оленка.

Занадилися до неї підозрілі особи шастати: мужик сумнівної зовнішності, жінка і двоє немовлят з ними.

Прийдуть, в під’їзді кричать, в двері стукають, кричать. Я їх якось шугонула, що поліцію викличу, одразу втекли. А потім осміліли, стали відповідати, щоб викликала.

У Оленки очі на мокрому місці стали. Як її не зустріну – погляд відводить. Я думала, що вона – сирота, що квартиру їй держава виділила, що її обдурити хочуть. Вирішила допомогти, аж надто шкода дівчинку.

Зібралася з духом і пішла до неї. Вона мене на кухню проводила і розплакалася.

Вісімнадцять років Олені було, коли у неї дідуся не стало. Олені квартира залишилася, але не в спадок, а вони її приватизували тільки на її ім’я.

Мамашка-то рано її народила невідомо від кого, покинула дівчинку на виховання своїм батькам. Бабусі у сусідки років п’ять як немає.

Як дізналася мамашка, що дочка її одна в двокімнатній квартирі живе, відразу пристрибала, стала каятися, миритися, прощення просити. Оленка і здригнулася, розтанула від передчуття материнської ласки.

Півроку вони під одним дахом прожили. Пішла потім мамашка, голосно дверима грюкнувши: не дозволила Оленка привести в будинок чергове кохання всього її життя, якогось Фаріда.

Перебралася мамашка в свою кімнату в комуналці (так і не зрозуміла: чи то бабуся Олени їй кімнату заповіла, чи віддала, всупереч волі діда), та коханця свого прихопити не забула.

А зараз вони до Оленки шастати почали – тісно в кімнаті вчотирьох: привела мамашка Оленці двох сестер-близнючок.

Там не працює ніхто: ні мати Олени, ні Фарід цей. На що живуть – хто знає. Хочуть, щоб Оленка їх до себе всіх прописала, а кімнату продати планують, щоб було на що жити.

Розповіла сусідка, що за ті півроку, що мати у неї пробула, та й руку піднімала, і виховувати намагалася, ще й зловживала. І зараз-то нічого не змінилося: вони прийдуть всім сімейством, штурмують квартиру, а після них склотара в під’їзді залишається.

Я з сином порадилася. Він запропонував опіку на мамашку нацькувати, до дільничного сходити, щоб цього Фаріда перевірили. Оленка категорично – не хочу, каже, шкодити, хочу, щоб вони мене в спокої залишили.

Син допоміг. Він у мене великий, сильний. Ми Оленку у мене сховали, Лева до неї в квартиру в засідку посадили. Два дні сидів, поки мамашка з сімейством не прийшла.

Лев їх ледве зі сходів не спустив. Сказав, що квартиру купив, і що його попередили про проблемних гостей. Поліцією пригрозив, прокуратурою, опікою і міграційною службою. Вони бігли так, що п’яти виблискували.

Оленка квартиру продає. Шкода, але що поробиш? Все одно дізнаються, що вона нічого нікому не продавала. Ось і хоче куди подалі переїхати.

Син, мабуть, невістці все розповів, вона давай за сестер Оленкиних заступатися. Шкода їй дівчаток, завела шарманку: Олена повинна дати дах своїй сім’ї, там нещасні діти, і мати – є мати …

На мене насварилася, що лізу не в свою справу. Я їй як запропонувала дівчаток до себе забрати, раз така добренька, так відразу замовкла.

Зозуля там, а не мати! І нові зозулясті діти – не члени сім’ї кинутої дитини, вважай, чужа жінка народила, не мати.

Лев простежить, щоб не обманули Оленку при продажу та купівлі. Аби все добре у дівчинки склалося. Хороша вона, ось тільки з матір’ю не пощастило – недолуга вона там, ой недолуга.