Лариса стояла біля вікна і дивилася на туманний ранок. Вулички ще не були заповнені людьми, лише сірі коти, завжди насторожені, блукали по тротуарах, намагаючись знайти тепло.
Її погляд зупинявся на обличчі в дзеркалі, яке відображало втому. Вона ще не розуміла, що саме її тягне в Париж, і чому думка про це місто розбурхує її уяву. Проте відчуття того, що це її єдиний шанс, було настільки сильним, що вона майже не могла думати про наслідки.
Їй було 38, і життя здавалось безрадісним. Кілька років тому вона вирішила, що залишить чоловіка, який був вже не тим, за кого вона виходила заміж.
Він був байдужим, байдужим до неї, до дітей, до їхнього дому. Лариса відчула, що більше не може терпіти його холодність, тому зібрала свої речі, забрала дітей і поїхала.
Усі ці роки вона не мала часу на себе: робота, школа, проблеми з фінансами, самотність. Але був він — Андрій, її коханий, з яким вони знову знайшли один одного через кілька років.
Спочатку листувалися потім спілкувалися, а тепер він запрошував її до Парижа де працював.
І він був готовий зробити все, щоб вона приїхала. Це стало для неї як порятунок, останнім шансом на щастя. Однак, Ларису ще щось не давало спокою.
«Але ж це гроші дітей…», — думала вона, дивлячись на порожні полиці у квартирі, де раніше стояли улюблені іграшки сина і дочки. «Я не можу, не можу цього зробити!»
Але їй так сильно хотілося втекти від цього бідного життя, де кожен день перетинався з іншими проблемами. Париж — це був символ свободи.
Чи могли б її діти зрозуміти, чому мама поїде за їхні гроші, щоб побачити коханого, а не для того, щоб купити їм нову куртку або поїхати з ними на море?
Але Андрій чекав. Він був чоловіком її мрії. Вони познайомилися ще в молодості, і хоча у них не було великого шансу на щастя, життя розвело їх, і кожен пішов своєю дорогою.
Проте через багато років, коли Лариса вже була в розлученні, він знайшов її знову. Вони почали спілкуватися, і, здається, все стало на свої місця.
Андрій запрошував її до Парижа, і хоча вона розуміла, що це виглядає як втеча, все ж вона відчула, що, можливо, це її шанс.
І ось зараз, стоячи на кухні і дивлячись на рахунки, які ще треба було оплатити, вона усвідомлювала, що можливість поїхати до Парижа дається лише один раз у житті.
Усі ці роки вона намагалася дбати про дітей, про всіх, але хто подбає про неї? І ось він, її коханий, запропонував їй свободу.
Що за питання? Куди її дітей, коли вона просто хоче бути щасливою?
У той момент до неї підбігла донька — 11-річна Ліза. Вона завжди була трохи схожа на неї: її великі очі світлі, як у матері, її сміх дзвінкий, і не було сумнівів, що вона успадкувала від мами цю жвавість і бажання жити.
«Мамо, а ти дійсно поїдеш до Парижа?» Лариса не знала, що відповісти. Вона вже кілька разів пояснювала дітям, що їй дуже хочеться поїхати, але, з іншого боку, гроші на поїздку були останніми, і, можливо, їх було краще залишити на важливіші речі.
Та й як пояснити дітям, що іноді жінці треба бути щасливою? Як їм це пояснити, коли навіть вона сама не була певна, що правильно чинить?
«Я подумаю, Лізо. Давай трохи пізніше обговоримо це», — сказала вона, намагаючись відвести погляд від її маленьких допитливих очей.
Вона боялася, що діти просто не зрозуміють її рішення. Вони б хотіли, щоб мама завжди була вдома, завжди була з ними.
Тим часом її син, Данило, підходив до столу і поглянув на маму. Йому було 14, і він вже почав розуміти, що гроші не ростуть на деревах. Він точно бачив, що в домі інколи не вистачало навіть на найнеобхідніше.
«Мамо, а чому ми не можемо поїхати кудись разом? Чому тільки ти?» — запитав він з сумнівом, спостерігаючи за її виразом обличчя.
Лариса сіла і почала розповідати йому, чому це так важливо для неї. Вона згадала, як важко було за ці роки відчути себе живою, і як вона, можливо, забула, що значить відчути себе жінкою. І ось цей шанс — поїхати до Парижа, до того, хто був готовий її любити, чекав на неї.
«Але, мамо, а що ми?» — запитав Данило. Вона не могла відповісти, бо розуміла, що це справді великий ризик. Однак цей вибір був також її шансом відчути, що вона живе.
І в той момент, коли вона підняла трубку телефону, щоб погодитися на поїздку, вона зрозуміла, що цей крок змінить усе. І хоч це і було важко, але, може, саме це допоможе їй зрозуміти, чого насправді вона хоче від життя.
Але цей вибір був не лише її, він стосувався всіх. Чи були її діти готові до того, щоб вона вирушила у таку подорож, на яку вони могли б не поїхати разом? Це питання було важким. Вони були її найбільшим багатством. Але чи можна було залишити все, щоб бути щасливою?
Автор: Галина Червона
