Оксана стояла біля вікна і дивилася на порожній двір. Роман з самого ранку сидів у кріслі з газетою, але сторінки не гортав.
– Ти знову про неї думаєш, – сказав він, не підводячи очей.
– Я ні про кого не думаю.
– Оксано, я тебе тридцять років знаю.
Вона різко обернулася.
– Добре, думаю. Ти бачив, як вона виглядала. Ти бачив її руки? Манікюр, Романе. У жінки, яка все життя порається на городі.
– І що в цьому поганого?
– Те, що так не буває. Вона мала бути втомленою, посивілою, в старій хустці. А вона сиділа за столом як пані.
Роман нарешті відклав газету.
– Може, вона просто вирішила жити по-людськи.
– Це я жила по-людськи, – тихо сказала Оксана. – Я двадцять років стояла за прилавком, щоб діти мали все. А тепер що маю. Квартиру, в якій лунає кожне слово.
Вона замовкла. Роман не став відповідати, бо відповісти було нічим.
Через два дні задзвонила дочка. Оксана схопила телефон так швидко, що ледь не впустила.
– Лілю, доню, нарешті. Як ти там.
– Мамо, я на хвилинку, на роботі завал. Ти як.
– Нормально. Тато трохи кашляє.
– Ну лікуйтеся. Я наступного тижня наберу, добре.
– Добре, – сказала Оксана і ще довго тримала слухавку, хоча у ній уже було тихо.
У четвер зателефонував Богдан. Розмова тривала дві хвилини. Він питав, чи не потрібні гроші, і Оксана відповіла, що не потрібні. Про те, що їй потрібна просто розмова, вона не сказала.
Увечері вона дістала телефон і, не дозволяючи собі передумати, набрала сестру.
– Алло, – озвалася Ліда. На тлі чулися дитячі голоси й сміх.
– Це я. Хотіла спитати, як ти доїхала.
– Та добре доїхала, ще тиждень тому. Ти чого така тиха.
– Нічого. Просто так.
– Оксано, просто так ти не телефонуєш. Щось сталося.
– Нічого не сталося, – різко відповіла Оксана. – Не все ж мені потрібно від тебе щось. Може, я цікавлюся, як ти живеш.
Ліда помовчала.
– Ну тоді слухай. Матвій наступного місяця відкриває теплиці. Ми з ним три роки до того йшли. Невістка веде всю бухгалтерію, онуки допомагають, як можуть. А я, знаєш, вперше за життя поїхала на море. З дітьми, торік. Не казала, бо ти не питала.
Оксана відчула, як щось неприємно стислося всередині.
– Ти була на морі, – повторила вона. – І не розповіла.
– А чого б я розповідала. Ти завжди казала, що в мене нічого, крім поля, немає.
– Я так ніколи не казала.
– Не вголос.
Розмова обірвалася сама, без прощання.
Тієї ночі Оксана не спала. Вона лежала й дивилася на стелю, а в голові крутилося одне й те саме: коли саме вона стала жаліти сестру. Хіба вона не допомагала, хіба не приїжджала.
Вранці вона сказала Роману:
– Їдемо до Ліди.
– Знову без запрошення.
– Знову.
– Оксано, ти хочеш помиритися чи довести щось.
– Не знаю, – чесно відповіла вона. – Їдьмо, а там побачимо.
Село зустріло їх дощем. Біля хати Ліди стояла нова біла теплиця, велика, з блискучим плівковим дахом, а за нею ще одна, будується. Оксана зупинилася посеред двору і дивилася, не вірячи очам.
З хати вийшов Матвій, високий, засмаглий, у робочих рукавицях.
– О, тітко Оксано. Здоровенькі були. Мамо, до нас гості.
Ліда вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. Манікюру вже не було помітно, нігті були коротко обрізані.
– Ну заходьте. Що ж ви під дощем.
– Ми ненадовго, – сказала Оксана.
– Ненадовго так ненадовго, – Ліда стенула плечима. – Хоч чаю вип’єте.
За столом було тісно. Невістка Соломія наливала борщ, діти бігали довкола, Матвій розповідав Романові про зрошення. Оксана сиділа мовчки і не могла зрозуміти, чому їй так важко дихати.
Коли чоловіки вийшли дивитися теплиці, вона не втрималася.
– Лідо, скажи мені чесно. Звідки на все це гроші.
– Які гроші.
– На теплиці. На море. На стрижку цю твою.
Ліда повільно поставила чашку.
– Ти думаєш, ми їх вкрали.
– Я так не сказала.
– Але подумала.
– Я просто не розумію. Ти ж усе життя на городі.
– А ти все життя вирішувала, що городом можна лише виживати, – Ліда підвищила голос. – Бо так тобі було зручніше. Бо тоді ти була вища, а я нижча. Скажи, Оксано, коли ти приїздила помагати мені, ти справді допомагала, чи показувала, яка ти добра.
Оксана відчула, як палають щоки.
– Як ти можеш таке казати. Я тобі і буряки збирала, і закрутки робила, і здоров’я своє на тебе витрачала.
– А я тебе кожного разу відправляла з повними пакетами. Думаєш, мені було легко давати. Я бачила, що ти ходиш до мене не по картоплю, а по відчуття, що в тебе все краще.
– Це неправда.
– Тоді чому ти заплакала, коли побачила мої руки.
Оксана різко підвелася.
– Я не плакала.
– Не вголос, – вимовила Ліда те саме, що й по телефону.
Вони стояли одна проти одної, дві жінки з однаковим підборіддям, однаковими очима, яких розвела життя і яких нічого не могло примирити.
– Ти мені заздриш, – раптом сказала Ліда. Не зло, радше здивовано. – Господи, Оксано, ти мені заздриш.
– Не вигадуй.
– Тобі шістдесят із гаком, а ти не знаєш, як жити, коли діти не телефонують. А в мене онуки щодня ранком біжать до бабусі. Ти думаєш, я не знаю, що Ліля тобі не дзвонить.
– Звідки ти знаєш.
– Ти сама мені сказала. Два роки тому, коли була пізно ввечері і трохи втомлена. Ти вже не пам’ятаєш.
Оксана сіла назад, ніби підкосилися ноги.
– Не пам’ятаю, – прошепотіла вона.
У двері заглянув Роман.
– Дівчата, у нас тут проблема. Матвієві треба терміново їхати по запчастину, а дощ посилюється. Мабуть, переночуємо.
– Ні, – сказала Оксана.
– Так, – відрізала Ліда. – Переночуєте. Постіль є.
Ніч у чужій хаті була довгою. Оксана лежала на вузькому дивані й слухала, як шумить дощ по новій плівці. Десь за стіною тихо сміялася Соломія, потім заплакала дитина, і Ліда пішла до неї, не запалюючи світла.
О третій ночі Оксана почула, як у кімнаті Романа щось впало.
Вона підбігла, перечепившись об поріг. Чоловік сидів на підлозі, блідий, тримався за груди.
– Романе.
– Нічого, – прохрипів він. – Зараз пройде.
– Лідо, – закричала Оксана так, що сама злякалася власного голосу. Слова були без знака оклику, але гучніші за будь-який.
Ліда з’явилася миттєво, у нічній сорочці, з розпущеним волоссям.
– Що з ним.
– Серце. Йому погано.
– Матвію, – гукнула Ліда в коридор. – Заводь машину. Соломіє, воду і подушку.
Далі було як у тумані. Дорога до райлікарні, мокрі дерева в світлі фар, чужа рука на Оксаниному плечі. Ліда сиділа поруч і не відпускала її, хоча годину тому вони майже посварилися остаточно.
У коридорі лікарні вони чекали довго.
– З ним усе буде гаразд, – сказала Оксана.
– Все буде добре.
– Ти не можеш цього знати.
– Не можу, – погодилася Ліда. – Але я тут. Це теж щось.
Оксана заплакала. Тихо, по-справжньому, так, як не плакала ні при кому.
– Лідо, я така… Я все життя думала, що мати більше означає бути щасливішою. А виходить, що я не вмію навіть просто приїхати до сестри, не міряючи, у кого що.
– Усі міряють, – сказала Ліда. – Я теж міряла. Коли ти приїздила в гарному пальті, я ховала руки під фартух.
– Правда.
– Правда. І мені було соромно, що в мене нігті з землею.
– А потім ти зробила манікюр.
– Потім я вирішила, що поки я жива, то хочу мати гарні руки. Не для тебе. Для себе. Матвій сказав, що вже можна, що ми заробили.
Оксана тихо засміялася крізь сльози.
– А я думала, ти хочеш мені щось довести.
– Ми обидві хотіли.
З кабінету вийшов лікар, втомлений, з папірцями в руках.
– Родичі Романа.
– Ми, – одночасно відповіли вони.
– Вчасно привезли. Ще б година, і було б гірше. Тепер потрібен спокій і догляд.
– Він житиме, – видихнула Оксана.
– Житиме, – підтвердив лікар. – Дякуйте, що в дорогу не зволікали.
Оксана обернулася до сестри.
– Це ти. Якби ми були вдома, у Львові, ми б не встигли.
– Це випадок, – Ліда відвела погляд.
– Це не випадок.
Вони замовкли. Надворі світало, дощ нарешті вщухав.
Роман лежав у палаті тиждень. Оксана ночувала в Ліди, їздила до лікарні разом з Матвієм і Соломією, привозила чоловікові бульйон, який варила Ліда. Вперше за багато років вона їла за спільним столом, не прикидаючись, що їй не голодно.
На п’ятий день вона зібралася з духом і зателефонувала дочці. Цього разу не чекала, поки подзвонять.
– Лілю, слухай мене уважно. Тато в лікарні.
– Мамо, що ти кажеш. Чому ти не сказала раніше.
– Бо ти завжди зайнята. Але зараз я кажу.
– Я зараз же беру квиток, – голос у слухавці затремтів. – Мамо, пробач. Я думала, що в тебе все добре, ви ж завжди такі були. Незалежні.
– Незалежні, – повторила Оксана. – Так, доню. Ми були дуже незалежні. Аж надто.
Богдан приїхав першим. Стояв у коридорі лікарні, розгублений, з букетом, який вочевидь купив на вокзалі.
– Мамо, чого ж ти раніше не казала, що тато хворіє.
– А ти питав.
– Питав, чи потрібні гроші.
– Ото ж бо, – Оксана не стала продовжувати.
Через два тижні Романа виписали. Вони поїхали додому, у місто. Квартира стояла тиха й чужа. Оксана поставила чайник і раптом зрозуміла, що не знає, що робити далі.
– Оксано, – озвався Роман із крісла. – Дзвони Ліді.
– Навіщо.
– Бо вона там сама мучиться, чи дісталися ми. І бо ти хочеш.
– Звідки ти знаєш.
– Тридцять років, пам’ятаєш.
Оксана набрала номер.
– Алло.
– Лідо, це я. Ми вдома. Роман нормально, відпочиває.
– Слава Богу, – видихнула Ліда. – А ти сама як.
– Не знаю. Дивно. Тихо.
– Приїжджай на вихідні. Без причини.
– Без пакетів?
– З пакетами, – засміялася Ліда. – Але цього разу я їх не даватиму, ми їх разом збиратимемо.
– Домовились.
Наступної суботи Оксана приїхала в село в старих джинсах і футболці, без гарного пальта. Ліда чекала біля хвіртки, у фартуху, з руками, на яких знову був манікюр, трохи потемнілий від землі.
– Ну що, покажеш мені ці свої теплиці.
– Покажу. Тільки не кажи потім, що я хизуюся.
– Не скажу. Обіцяю.
– А я не казатиму, що ти пишаєшся.
– Домовились, – усміхнулася Оксана.
Вони пішли разом стежкою між грядками, і вперше за багато років ніхто з них не думав, чия сторона вища.
Увечері, сидячи на ґанку, Оксана сказала:
– Знаєш, я весь цей час питала себе, у чому помилилася. Думала про квартиру, про гроші, про те, що діти роз’їхалися.
– І що надумала.
– Що помилка була не в тому, як я жила. А в тому, що я весь час дивилася на тебе зверху. Ще змалку. Бо ти лишилася, а я поїхала. І не помітила, що ти не стояла на місці. Ти просто росла.
Ліда довго мовчала, дивлячись на темніюче поле.
– А я помилялася теж, – нарешті сказала вона. – Мені треба було давно сказати тобі, що не потрібно жаліти. Що я не нещасна. А я чекала, поки ти сама це побачиш.
– Бачу.
– Ну от і добре.
Вони сиділи поруч, дві немолоді жінки, і за їхніми спинами у вікні світилося тепле світло, а десь у теплиці тихо шелестіла плівка від вітру.
Оксана подумала, що найбільша її помилка була не в тому, що вона обрала місто. І не в тому, що жалкувала сестру. Вона помилилася тоді, коли почала міряти щастя чужою міркою і забула, що любов не потребує порівнянь.
– Лідо.
– Що.
– Дякую.
– За що.
– За те, що ти не відмовилася від мене, коли я була такою.
Ліда взяла її за руку, міцно, по-сільському.
– Ти ж моя сестра.
Олеся Срібна
