— Як ви можете? Це ж наша дача! — свекруха вирішила продати ділянку за моєю спиною.
— Покупці завтра о другій приїдуть дивитись, — спокійно повідомила мені телефоном свекруха Алла Вікторівна. — Ти там усе прибереш, квіти поллєш. Бо вигляд у ділянки зараз запущений.
Я мало не впустила телефон.
— Які ще покупці? — перепитала, подумавши, що почулося.
— Ну як же! На дачу! — здивувалася вона моєму тону. — Ми ж із Сергієм вирішили продавати. Зараз гроші важливіші за землю.
У мене в голові все перевернулося. Хто такі “ми з Сергієм”? Який продаж? Про що вона взагалі говорить?
— Алло Вікторівно, — повільно вимовила я, — про який продаж мова? Дача ж оформлена на мене!
— І що? — роздратовано відповіла свекруха. — Сергій — мій син, ти з ним живеш, отже, й дача ваша спільна, а значить наша, сімейна. Не будеш же ти проти сім’ї вставати?
А почалося все п’ятнадцять років тому, коли ми з чоловіком Сергієм тільки-но побралися. Жили тоді в його однокімнатній квартирі, а про власний будинок хіба що мріяли. Алла Вікторівна тоді працювала у садовому товаристві й одного разу запропонувала:
— Дітки, а що як би вам дачу купити? Якраз продається гарна ділянка — шість соток. Якщо грошей у вас немає, можна взяти в розстрочку.
Сергій тоді відмахнувся:
— Мамо, навіщо нам та дача? Самі клопоти! Краще на квартиру відкладати.
А я, навпаки, загорілася. Із дитинства мріяла про власний будинок, хай навіть дачний, про садок, клумби, грядки…
— Сергію, давай купимо! — благала я чоловіка. — Я все сама зроблю!
Він довго вагався, але зрештою погодився. Щоправда, поставив умову:
— Оформи на себе. Мені та дача не потрібна, я на городах не працюю.
Тож оформила. На себе, за свої гроші. Алла Вікторівна тоді тільки зітхнула:
— Шкода, звісно, що не на Сергія оформлюєте. Ну гаразд, аби ж у сім’ї залишилось.
Наступні п’ятнадцять років я вкладала в дачу всі сили й гроші. Спершу там була справжня бур’янова цілина. Довелося наймати працівників, щоб викорчовували пні, п потім я сама перекопувала землю, планувала грядки. Згодом звела невеликий будиночок. Сама накреслила план, сама шукала майстрів, сама ж і будівництво контролювала. Сергій інколи приїжджав глянути, як ідуть справи, але здебільшого відмахувався:
— Молодець, Олено, у тебе гарно виходить!
Алла Вікторівна теж зрідка навідувалась, але більше щоб покритикувати:
— Оленочко, навіщо туї садиш? Вони ж стільки місця займають! Краще б картоплі насадила.
Або:
— Будинок надто великий виходить. Навіщо такі витрати?
Я на критику не зважала. Дача була моєю мрією, моїм проєктом.
Через три роки у нас з’явився син. Коли він був маленький, я не могла часто їздити на дачу, проте намагалася хоть кілька тижнів влітку там провести. Коли Назар підріс, встановила йому маленький басейн. Як він радів кожного разу, коли ми їхали з ним на дачу на все літо.
З роками ділянка перетворилася на справжній оазис: доглянутий газон, квітники, плодові дерева, які я сама прищеплювала. Будинок із мансардою, верандою, всіма зручностями. Я навіть лазню звела й альтанку з мангалом.
Згодом Сергій теж втягнувся. Особливо полюбив влаштовувати на дачі шашлики з друзями.
Хизувався перед ними:
— Бачите, яка у нас дача! Жінка постаралася!
А Алла Вікторівна з часом почала навідуватись усе частіше. Спершу просто в гості, потім залишалася на вихідні, а останні два роки взагалі на літо до нас перебиралася.
— Оленочко, — казала вона, — у місті спека, а тут благодать! Ти ж не проти, якщо я поки тут поживу?
Я не заперечувала. Ділянка невелика, але місця всім вистачає. До того ж Алла Вікторівна допомагала — поливала, сапала, за будинком доглядала.
Та з часом вона почала поводитися як повноправна господиня. Запрошувала своїх подруг, влаштовувала посиденьки, навіть зробила додаткові ключі.
— Алло Вікторівно, — обережно натякнула я, — може, попереджатимете, коли гостей кличете?
— А що такого? — здивувалася вона. — Дача ж у нас спільна!
Оце я тоді й насторожилася. “Спільна”? Це як? Та особливо значення не надала. Думала, просто так сказала, звичка.
А цього року Алла Вікторівна мене здивувала. Стала розпоряджатися, як у себе вдома. То клумбу без дозволу перекопає, то дерева “для краси” обріже.
— Алло Вікторівно, — обурилася я, побачивши обрізану яблуню, яку сама ж садила, — навіщо ви це зробили?
— Оленочко, дерево хворіло! Я краще знаю, як за садом доглядати!
— Воно не хворіло! Просто врожаю багато було, от гілки й опустились під вагою!
— Ну, тепер плодів буде менше, зате дерево здоровіше, — відмахнулась вона.
Тоді ми посварилися. Я чітко пояснила Аллі Вікторівні, що дача моя, й без мого дозволу нічого чіпати не можна.
— Оленочко, — похитала головою свекруха, — як тобі не соромно! Ми ж одна сім’я! І зрештою, Сергій — мій син, отже, і його дача теж!
— Сергій із самого початку від дачі відмовився! — нагадала я. — Сам просив мене все робити!
— То він молодий тоді був, не подумав! А зараз розуміє, яке це багатство!
І от сьогоднішній дзвінок про покупців. Виявляється, Алла Вікторівна з Сергієм уже місяць як планують продаж! Знайшли покупців, домовилися про ціну, а мені повідомили вже як про вирішений факт!
Я одразу ж набрала чоловіка на роботу:
— Сергію, це правда? Ти вирішив продати дачу?
— Олено, — винувато озвався він, — мама має рацію. Нам гроші потрібні. Квартиру хочемо більшу купити…
— Сергію, дача оформлена на мене! Без мого дозволу ти її не продаси!
— Ну, технічно — так, — промимрив він. — Але ми ж сім’я! Невже ти підеш проти родинного рішення?
— Якого ще родинного?! — обурилася я. — Мене ніхто навіть не спитав! Ви з мамою все нишком вирішили!
— Олено, не кричи! — підвищив голос Сергій. — Мама ж місяць тому з тобою про продаж говорила!
Я спробувала згадати. Так, якось Алла Вікторівна згадувала, що “зараз дачі добре продаються” і що “молодим квартира важливіша”. Але я думала, це просто балачки!
— Сергію, вона це сказала просто так! Не було жодної серйозної розмови!
— Ну, мама казала, що ти не заперечувала…
Оце й уся “сімейна демократія”! Свекруха вважала моє мовчання за згоду, а син мамі повірив.
— Сергію, — сказала я твердо, — я дачу продавати не збираюсь. І крапка.
— Олено, будь розсудливою! — майже благально промовив він. — Ми ж людям обіцяли!
— Ви обіцяли! Без мене! Тепер самі й викручуйтесь!
Я поклала слухавку й сіла на кухні, намагаючись прийти до тями. П’ятнадцять років життя! П’ятнадцять років праці! І вони хочуть усе це продати, наче непотріб! А Назар, як він ставиться до того, що дачі більше не буде? У нього там друзі є. Проте думку дитини ніхто не запитував, і від того ставало ще важче. Розказати Назару я не поспішала, він у моїх батьків відпочивав. Вони запросили його на кілька тижнів. Я була впевнена, що сама переконаю свекруху з чоловіком залишити дачу.
Минуло пів години — знову дзвонить Алла Вікторівна:
— Оленочко, Сергій мені сказав, що ти вередуєш. Ну що за дитячий садок? Покупці вже в дорозі!
— Алло Вікторівно, — холодно відповіла я, — відміняйте зустріч. Дача не продається.
— Як це не продається?! — обурилася вона. — Ми ж усе вже обговорили!
— Ми нічого не обговорювали! Ви просто поставили мене перед фактом!
— Оленочко, ну що ти як мала! Гроші ж потрібні, квартиру хочемо купити!
— За мої гроші? — проїхалася я сарказмом. — Дуже зручно!
— Які твої гроші? — розгубилася вона. — Ми ж сім’я! У нас усе спільне!
— Гаразд, — сказала я. — Якщо все спільне, то й рішення мають прийматися спільно. А не нишком від мене.
— Та ніхто нишком! Ми ж говорили!
— Говорили здалеку! А вирішили без мене!
Алла Вікторівна замовкла, а тоді змінила тон:
— Оленочко, а ти про Сергія подумала? Він же мій син! Він має право на половину дачі! Ви ж чоловік і дружина! За законом половина його!
— А Назар? — повторила я твердо. — Ви хоч подумали, що він там усе літо проводить? Це ж його дитинство, його друзі! А ви що йому скажете? Що продали місце, де він щасливий, бо комусь гроші знадобилися?
Алла Вікторівна замовкла. Вона такого аргументу не чекала.
— Ну, діти звикнуть, — пробурмотіла. — Йому квартира більша теж потрібна!
— Ні, — відрізала я. — Назар виросте, піде своєю дорогою. А у нього залишиться спогад, що батьки у нього забрали дачу, де він був щасливий.
Увечері повернувся Сергій. Був засмучений:
— Олено, може, справді не поспішати з продажем? Я подумав… Назар же плакати буде.
Йому дача важливіша за будь-яку квартиру.
— О, нарешті ти згадав, що в нас є син! — я не стримала іронії.
— Пробач, я справді погарячкував. Мама тиснула… Я не хотів сварок. Якщо хочеш, залишимо все, як є.
— Сергію, ми залишимо. Але я не хочу більше жити в ситуації, коли будь-хто з твоєї родини вирішує за мене.
— Я подумав, що дві локації мати краще, ніж одну велику квартиру. Так хоч є куди поїхати та друзів запросити.
— Нарешті, — видихнула я з полегшенням. — Він зрозумів, що дача важлива не тільки мені, а йому також, і Назару.
Після цього свекруха заспокоїлася. А син, коли повернувся від моїх батьків, обійняв мене й сказав:
— Мамо, я так радий, що дача наша. Я своїм дітям теж покажу цей сад!
Ці слова були мені дорожчими за будь-які гроші.
Свекруха все ще приїжджала на дачу, але тільки відпочивати. Скаржилася, що немає багато сил доглядати за клумбою та робити якусь роботу. Я не ображалася. Тільки зраділа, що знов маю простір для творчості та відпочинку.
