— Які труби, дівчино. Вона мені за місяць попередження кинула, що з’їжджає. Сказала, син одружується на багатій, тепер заживуть по-людськи. Квартиру здала в ідеалі. Ключі віддала ще, дайте пригадати, п’ятого числа.
Оленько, дитятко, ну хто ж так штори вішає? Це ж привід для сміху, чесно. Завтра ми з Ігорком їх знімемо. Я свої достану бархатні з китицями. У мене в коробках десь лежали. Нададуть кімнаті хоч якогось статусу, а то живеш як у лікарняній палаті. Ані затишку, ані душі.
Людмила Станіславівна, пані з зачіскою хала на голові та поглядом прокурора на пенсії, стояла посеред вітальні, уперши руки в боки. Вона озирала простір так, ніби збиралася купити цю квартиру за півціни, але поки сумнівалася в якості товару. Ольга застигла з коробкою в руках. У коробці були чоботи свекрухи, які та чомусь вирішила вивантажити прямо на обідній стіл.
— Людмило Станіславівно.
Голос Ольги дрогнув, але вона швидко взяла себе в руки.
— Штори я вибирала 2 місяці. Це італійський льон. І вони ідеально підходять під колір стін. Міняти ми нічого не будемо. Ви тут на тиждень, забули? Поки господар вашої квартири не полагодить труби.
— Ой, ну що ти кип’ятишся, мила? Тиждень, два. Труби — справа така непередбачувана, а затишок створювати треба одразу. Ігорку, синку, іди скажи дружині, що мамі видніше.
Ігор, чоловік, з яким Ольга розписалася всього місяць тому, виринув з кухні з бутербродом. Він жував, а крихти падали на свіжий паркет. Проте чоловік виглядав абсолютно задоволеним життям.
— Олю, ну правда, чого ти завелася? Мама просто радить. Вона ж добра бажає. Нехай повісить свої штори, якщо їй так спокійніше. Тобі шкода, чи що?
Ольга подивилася на чоловіка. В його красивих очах плескалася така безтурботна зухвалість, що їй захотілося вщипнути себе. Це був той самий Ігор, який ще тиждень тому, стоячи на колінах, ну, образно, благав прихистити маму. “Олечко, там потоп, там армагеддон. Господиня — звір, вигнала маму на вулицю вночі, буквально на пару днів, поки ми не знайдемо новий варіант”. Вона тоді погодилася. Ну, а як інакше? Сім’я ж не звірі.
Тільки ось пара днів розтягнулася, а бідненька мама з однією сумкою приїхала на вантажному таксі, забивши вільну кімнату коробками під саму стелю. Наче переїжджала не тимчасово, а назавжди. На солов’їних.
— Ігорю. — Ольга поставила коробку з чобітьми на підлогу, нарочито голосно стукнувши підборами об ламінат. — Ми домовилися. Тиждень. Сьогодні четвер. У неділю Людмила Станіславівна повинна з’їхати. Сподіваюся, ви вже дивитеся варіанти оренди.
Ігор скривився, наче від зубного болю.
— Оль, ну який зараз перегляд? Ціни злетіли, рієлтори — шахраї. Дай мамі перепочити. Вона тільки речі розпакувала.
— Навіщо вона їх розпакувала, Ігорю, якщо вона виїжджає через 3 дні?
Замість відповіді свекруха демонстративно гучно ввімкнула телевізор. На екрані якась жінка шукала собі нареченого, а Людмила Станіславівна, сідаючи в улюблене Ольгине крісло, заявила:
— Я, між іншим, борщ зварила, справжній, наваристий, а не ту водичку, якою ти мого сина травиш. Іди повчися, поки я жива.
Ольга вийшла з кімнати, щоб не наговорити пакостей. Ця квартира була її гордістю. Бабусина спадщина. Збита трикімнатна квартира в центрі, яку Ольга відновлювала 5 років. Вона вклала сюди все: премії, відпускні, нерви, душу. Кожна плитка у ванній, кожен вимикач були обрані нею з любов’ю. Ігор прийшов на все готове. У нього за душею була лише спортивна сумка та старенький ноутбук. Жили вони до весілля у Ольги, і все було добре. Поки не з’явилася мама з трубами.
Свого житла Людмила Станіславівна не мала. Тобто, коли мала, поки не зв’язалася з чоловіком, який обманов винудив, щоб та переписала на нього квартиру. Свекруха переписала тільки половину, а потім той її кинув. Це у Людмили Станіславівни був другий шлюб, напевно, чоловік купився на житло. Через суд вдалося відсудити половину вартості квартири. Проте чоловік виставив жінку за двері, виплативши щедру компенсацію й за речі, які та йому залишила. І тепер Людмила Станіславівна змушена була винаймати житло, адже заявитися до невістки з сином у неї трохи не вистачало совісті.
У п’ятницю ввечері Ольга повернулася з роботи втомлена, мріяла про тишу, але вдома пахло смаженою цибулею так сильно, що різало очі ще в передпокої. На кухні панував хаос. Її ідеальна, стерильна кухня перетворилася на поле бою. У мийці — гора посуду, на столі — клейончаста скатертина. Звідки вона її взяла? А на плиті шипіло щось жирне.
— О, з’явилася! — замість вітання кинула свекруха, не обертаючись. — Хліба купила. Я ж просила Ігоря тобі написати.
— Я не перевіряла телефон.
Ольга пройшла до холодильника.
— Я просила не чіпати мої сковорідки. У них спеціальне покриття, їх не можна скрести залізною лопаткою.
— Ой, подумаєш, подряпини. — Людмила Станіславівна шпурнула лопатку на стіл. — Покриття… Готувати треба вміти, а не на покриття молитися. Сідай, їж, а то Ігор вже двічі добавки просив, все з’їсть.
Ігор сидів за столом, задоволений, розчервонілий.
— Олю, реально смачно, як у дитинстві. Мам, ти чарівниця.
Ольга відкрила холодильник і застигла. Її полиці були порожні. Зникли її йогурти, сир, дорога риба, яку вона купила учора. Зате стояла трилітрова банка з чимось мутним і каструля з котлетами.
— Де мої продукти? — тихо запитала вона.
— А це, — свекруха махнула рукою, — я там ревізію провела. Риба твоя якась підозріла була, пахла тиною. Я її дворовим котам віддала, а сир засох. Ти, дитятко, господиня нікудишня, продукти переводиш. Я ось на ринку м’ясо купила, зробила котлети, ось це — їжа.
Картинка перед очима стала різкою, навіть задзвеніла по нервах. Ілюзія дружної сім’ї розсипалася в пил. Ольга зрозуміла: це не тимчасовий візит, це вторгнення, сплановане і зухвале.
— Ігорю, вийдемо, — сказала вона льодяним тоном.
— Ну, Оль, ну дай поїсти, — занив чоловік, але під поглядом дружини встав і поплевлися у спальню.
У спальні Ольга зачинила двері на замок.
— Значить, так. Завтра субота. Я даю вам вихідні на збори. У понеділок вранці, коли я піду на роботу, твоєї матері тут бути не повинно. Разом з її шторами, скатертинами і котлетами.
Ігор перестав усміхатися. Його обличчя стало жорстким, неприємним.
— Ти що твориш, Оль? Це моя мати. Куди вона піде?
— У свою квартиру, Ігорю. У ту, яку вона орендувала. Труби лагодять за пару днів.
— Там там складніше все. Господар розірвав договір.
— Нехай шукає нову. Ти працюєш, я працюю. Допоможемо з завдатком. Але жити вона тут не буде.
— Тобі шкода місця? У нас три кімнати. Одна кімната пустує.
Він підвищив голос.
— Ми сім’я, чи хто? Чому моя мати має скитатися, якщо у її невістки хороми?
— Тому що це мій дім, Ігорю, і я не наймалася жити в гуртожитку з вахтером.
— Ах, твій дім. — Ігор зло прищурився. — Ну так, ти ж у нас багата спадкоємиця. А я так приживальник. Коротше, так. Мама залишається. Крапка. Не подобається — шукай собі іншого чоловіка, а я матір на вулицю не вижену.
Він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима так, що задрижали шибки. Ольга залишилася сама. Вона сіла на ліжко, руки тремтіли. “Мама залишається. Крапка”. Як цікаво. Місяць шлюбу, і їй уже ставлять ультиматуми в її ж власній квартирі.
У суботу вранці Ольга прокинулася від того, що в коридорі хтось рухав меблі. Вона вийшла зі спальні в піжамі. Людмила Станіславівна керувала Ігорем, який, пихтячи, тащив величезний комод з вітальні у передпокій.
— Ось тут йому місце, — командувала свекруха. — А то в залі не розвернутися. І цей килимок твій, Олю, забері, він пил збирає. Я доріжку постелю.
— Що відбувається? — запитала Ольга, спираючись плечем об одвірок.
— Перестановка, дитятко, — радісно повідомила мама. — Облаштовуємося, раз вже ми тут надовго, треба все по-розумному зробити.
Ольга перевела погляд на Ігоря. Той відвів очі, але продовжував штовхати комод.
— Надовго? — перепитала вона.
— Ну звісно, Ігорок сказав, ви все вирішили, що я залишаюся. Навіщо гроші на оренду витрачати, коли можна в сім’ю вкладати?
Ольга мовчки розвернулася і пішла у ванну. Умилася холодною водою, подивилася на себе у дзеркало. “Дурепа, яка ж дурепа”.
Вона повернулася у спальню, одягнулася. Джинси, футболка, кросівки, взяла сумку.
— Я пішла. Буду ввечері, — кинула вона в коридорі.
— Іди, іди, погуляй, не заважай, — відгукнулася свекруха з кухні. — Ми тут якраз генеральне прибирання зробимо. Твої завали барахла розбираємо.
Ольга вийшла з під’їзду, сіла в машину, але нікуди не поїхала. Вона дістала телефон. Потрібно було перевірити одну здогадку. Колись, ще в період залицянь, Ігор просив її роздрукувати документи для мами з флешки. Там були копії паспорта і договір оренди тієї самої квартири, де жила Людмила Станіславівна. Ольга тоді просто зберегла все в папку на робочому столі ноутбука.
Вона відкрила ноутбук, який передбачливо захопила з собою. Знайшла файл, договір найму житлового приміщення, адресу, телефон власника. Гудки йшли довго. Нарешті, чоловічий голос відповів:
— Алло, добрий день.
— Мене звати Ольга. Я стосовно квартири на вулиці Соборній, де проживала Людмила Станіславівна. Скажіть, там правда труби прорвало, чи вона сама з’їхала?
Чоловік на тому кінці проводу розсміявся, хрипко, так невесело.
— Які труби, дівчино. Вона мені за місяць попередження кинула, що з’їжджає. Сказала, син одружується на багатій, тепер заживуть по-людськи. Квартиру здала в ідеалі. Ключі віддала ще, дайте пригадати, п’ятого числа.
П’ятого числа. За два дні до їх весілля. Жодного потопу, жодного злого господаря. Це був план. Чіткий, цинічний, узгоджений план. Весілля, переїзд, окупація. “Багата наречена. Заживуть по-людськи”.
Ольга закрила ноутбук. Руки більше не тремтіли. Тепер все стало на свої місця. Вона не жертва обставин, вона — ресурс, кормова база. “Ну що ж, поживилися й годі”.
Ольга поїхала не гуляти. Вона поїхала в будівельний магазин, купила великі міцні мішки для будівельного сміття, рулон скотчу і подзвонила двоюрідному братові, який працював у охороні клуба.
— Сергію, привіт. Потрібна допомога. Не бити, просто постояти суворим лицем. Зможеш через годину під’їхати?
Вона повернулася додому рівно через годину. У квартирі грала музика. Ігор і мама сиділи у вітальні, пили чай з тортом.
— О, з’явилося. — Людмила Станіславівна облизнула крем з ложки. — А ми тут відзначили початок нового життя. Тортик купили, тобі не залишили, ти ж вічно на дієтах.
Ігор ліниво потягнувся.
— Оль, ти де тинялася? Ми, до речі, твою шафу в коридорі розбирали. Мамине пальто повісили. Твої куртки я в комору кинув. Все одно літо скоро.
Ольга пройшла в центр кімнати, вимкнула музику, стала тихо.
— Встали. Обоє.
Голос у неї був такий, що Ігор поперхнувся чаєм.
— Ти чого командуєш?
— Встали! — гаркнула Ольга так, що задзвеніла люстра. — Вистава закінчена. Я дзвонила господареві твоєї квартири, Людмило Станіславівно. Я знаю, що ви з’їхали самі. Знаю, що це був план.
Ігор схопився.
— Ти… Ти шпигувала за матір’ю? Та як ти смієш…
Ольга шпурнула на стіл рулон чорних мішків.
— У вас є 20 хвилин. Все, що не буде упаковано, полетить у вікно. Час пішов.
Секунду вони дивилися на неї як на божевільну. Потім Ігор, вирішивши, що найкращий захист — це напад, крокнув до неї, стиснувши кулаки.
— Ти істерічка. Ти кого лякаєш? Я — чоловік, твій між іншим. Я тут прописаний.
— Ти тут не прописаний, — спокійно перебила Ольга. — І ніколи не будеш. А якщо ти зараз хоча б пальцем мене торкнешся, за справу візьметься Сергій. Сергію, увійди.
Двері відчинилися. Ольга залишила її незамкненою. На порозі виріс Сергій. Двометровий чоловік з перебитим носом і дуже недобрим поглядом.
— Проблема, сестричко? — прогув він басом.
Ігор здувся миттєво. Він був качком тільки в спортзалі, а проти реальної сили його надутість лопнула як мильна бульбашка. Він відступив назад, ледь не збивши з ніг мати.
— Олю, ну навіщо так? — запитала Людмила Станіславівна, моментально змінивши тактику на жертву. — Ми ж рідні люди, ми ж пожартували, хотіли як краще. Куди ж ми підемо вночі?
— Туди, де ви планували жити на мої гроші. У нове життя. 15 хвилин залишилося.
Те, що відбувалося далі, нагадувало пришвидшену перемотку німого кіно. Під мовчазним, тяжким поглядом Сергія Ігор і його мама металися по квартирі. Вони запихували речі в мішки, як попало. Свекруха намагалася прихопити сервіз.
— Це — пам’ять…
Але Ольга мовчки забрала коробку з її рук.
— Це — моє. Чоботи забирайте. Сервіз лишайте.
Ігор хапав свої кросівки, ноутбук, зарядки. Він був червоний, спітнілий, жалюгідний. Куди поділася його впевненість? Де той господар життя, який годину тому їв торт?
— Оль, ну давай поговоримо, — бормотів він, запихаючи сорочки в пакет. — Ну, перегнули, але хіба не буває? Я ж тебе люблю. Ти ж дружина моя. Невже ти ось так через квадратні метри все перекреслиш?
— Я перекреслила все, коли дізналася, що я для тебе просто зручна жилплоща. Геть.
Вони вивалилися на сходи. Гора мішків, коробки, фікус, який Людмила Станіславівна притискала до себе, як рідну дитину.
— Я тебе прокляну! — верещала свекруха, коли Сергій акуратно, але наполегливо виставив останню валізу за поріг.
Ігор стояв біля ліфта, опустивши голову. Він розумів, — халява скінчилася. І найстрашніше — він залишився один на один з мамою. В орендованій квартирі, якщо знайдуть, без грошей дружини, без комфорту. Тепер він буде слухати про невістку-стерву 24 години на добу.
— Оль… — він зробив останню спробу, жалібно зазираючи їй у вічі. — Може, хоч переночуємо? Ну, правда, куди ми зараз? В таксі і в готель?
— Ти ж чоловік, Ігорю. Вирішуй проблеми.
Ольга захлопнула двері.
— Дякую, Сергію, — сказала вона.
Брат усміхнувся, і його звірине обличчя одразу стало добрим.
— Звертайся. Якщо цей повернеться, дзвони. Я йому поясню доступніше.
Вона залишилася одна. Ольга пройшла по квартирі. У передпокої валялася та сама клейончаста скатертина. Вони забули її забрати. Ольга зім’яла її й кинула у смітник. Підійшла до вікна. Штори, її улюблені, льняні, висіли рівно. Повітря в квартирі все ще пахло смаженою цибулею, але це поправимо. Сквозняк вивітрить.
Вона зайшла на кухню. Порожній холодильник дивився на неї білим німим докором. Ані сиру, ані риби, тільки банка з каламутною рідиною. Ольга взяла банку і вилила вміст в унітаз. Змила. Звук води, що йде, здався їй найпрекраснішою музикою на світі.
Їй було 30 років. Вона була розлучена, ну, майже. У неї був порожній холодильник і безлад у квартирі. Але, як же їй було добре. Вона була вдома, у своєму домі, і більше ніхто не скаже їй, як вішати штори.
