Якось Віра проходила біля каплички, що знаходилась неподалік дитсадка, куди ходили її діти, і там побачила стару жінку. Та тихо молилася, в її руках горіла свічка. Віра непомітно зупинилася позаду старенької і завмерла

Сонце засліплювало очі, вітер вривався під легку курточку, наче шукав прихистку, а сніг великими білими ведмедями лежав поміж брудних болотяних галявин.

– Капосна погода, – подумала Віра і посміхнулася, згадавши бабусю Ліду, яка відійшла у засвіти, для якої «капосним» було все; і здоров’я, і погода і навіть сусіди. Березневі дні, наче думки, тепліються надією про добро, наче про неминучий прихід весни – ясної, квітучої, бентежної, такої довгожданої.

Віра рано залишилася сиротою. Без мудрої поради, без родинного тепла, без фінансової підтримки. Її життя було схожим до кульки зіжмаканої газети, яку хтось зневажливо жбурнув у куток життя. Якось, наче й не встигла озирнутися, а вже заміж вискочила та двійко дітей мала. Чоловік пиячив, діти хворіли, грошей на життя не вистачало. Вона жила монотонно, все робила, як зараз кажуть «на автоматі». Нині ж прямувала в нікуди, наче тінь, нічого не помічаючи.

Єдине, що в неї було чистим і сокровенним, наче найдорогоцінніший діамант, схований в самому серці – це вірші. Віра їм могла вилити весь біль, їм сповідалася, ними розганяла сумні думки. Вони неначе забирали її із сірою буденності, вічних клопотів та тривог і переносили в інший далекий і незнаний світ.

Віра повернулася із поетичних стежин до реальності і поспішила додому з повними сумками продуктів. Справ було доволі: і їсти зварити, і випрати, і забрати дітей з дитячого садка. А в серці тривога, щоденні сварки, затуманені чоловікові очі, розчарування, холод…

Після щоденних сварок чоловік поспішав до друзів, додому приходив пізно вночі п’яний. Усі домашні клопоти лягали на тендітні Вірині плечі. Похмурі дні, схожі, як брати-близнюки, змінювали один одного і не було світла в цьому нескінченному темному тунелі.

Перед під’їздом жінка глянула на чоботи, густо заліплені болотом і повернула до кучугури снігу, щоб їх витерти. Глянула і обімліла. На сірій кірці лежала пташка без ознак життя. Це була маленька голубка. Її синє з білою каймою око дивилося на Віру, наче живе. Вона нахилилася над пташкою і сльози потоком покотилися з очей. Відчула безпомічність, втому та безсилля і усвідомила безглуздість свого існування.

– То мені недобрий знак, – майнула думка. – Якщо нічого не зміню в своєму житті, то пропаду, так само, як вона.

–Поховати б, – подумала, але швидко попрямувала геть – ноги самі понесли.

З тієї хвилини Віру щось почало мучити. Не спала ночами, все думала, передумувала, шукала сенс життя та свого існування. Її роздуми були дуже суперечливими і врешті-решт ні до чого, крім чергової поезії не приводили.

Якось Віра проходила біля каплички, що знаходилась неподалік дитсадка, куди ходили її діти, і там побачила стару жінку. Та тихо молилася, в її руках горіла свічка. Віра непомітно зупинилася позаду старенької і завмерла. Вітер гойдав жовте полум’я, розхитував його в різні боки, але свічка не гасла. Вірі здалося це справжнім дивом. Їй навіть спало на думку загадати бажання, як раптом бабуся повернулася до неї.

– На, дитино, свічку, потримай в руках. Помолися до матінки Божої, вона, стражденна, всім помагає і тебе не обмине.

– Я не вмію, – ніяковіючи зізналася Віра. Вона розглядала цю маленьку сиву жінку і вона їй нагадала ту голубку, якої вона не поховала.

– А ти серця свого слухай, воно тобі підкаже, – сказала бабуся.

– Чого просити, – подумала Віра, адже їй треба так багато усього.

– Любові проси, – наче почула її старенька. Вона погасила свічку, взяла Віру за руку і повела до лавочки, що стояла неподалік, біля зеленого живоплоту. Посадила, приголубила, наче дитину. Проговорили мабуть з годину, але Віра здебільшого слухала. Про життя, про світ, про Бога…

– І тільки віра має справжній сенс,

Вона здолає смерть, і на вершину

Великої премудрості людину,

Неначе Божу іскру, понесе.

А в чому щастя пізнають земні?

Тепер я знаю – тільки у любові

І молитовнім златоустім слові,

Карбованим у серці день при дні, –

написала Віра вдома. І стало так легко. Наче камінь важкий з душі звалився. Чоловіка з роботи зустріла усміхненою, навіть окриленою, обняла, поцілувала. Не дорікала, не сварилася. Він помітив зміни в дружині і на цей раз не пішов до друзів. Вечеряли усі разом, з дітьми, своєю маленькою родиною. На столі горіла свічка, повний місяць зазирав у шибку синього вікна.

Вкладаючи дітей спати, Віра перехрестила їх, так, як навчила бабуся. Малі на диво швидко заснули. Вона сіла на дивані біля чоловіка, який дивився телевізор і притулилася до його плеча.

– Знаєш, Романе, дивний нині день, ти не вважаєш? – зазирнула чоловікові в очі.

– Вже пізно, – сказав той, але Віра відчула, що він з нею погоджується, а в голові крутилося «не пізно, ніколи не пізно». Вона тепер знала, як жити. Шукала для себе символи-знаки, слова, рими, наповнювала серце любов’ю, тією магічно-цілющою енергією, що будує, дарує щастя, відгонить все чорне і лихе.

У Віри тепер появився покровитель – найсильніший, найулюбленіший, наймилосердніший в світі, ласкавий батько, всемогутній Отець – Господь Бог, і з ним їй нічого не страшне.

Віра йшла гамірливим містом, а в її серці цвіла любов. Прямувала легко і впевнено вперед і твердо вірила в те, що вона потрібна у цьому світі, що не випадкова на цій землі, а ще улюблена дитина небесного отця. Квітувало літо – зелене, розкішне, запашне. Раптом в пишному гіллі щось промайнуло. Це була маленька сива голубка. Вона співала найпрекраснішу у світі пісню, яка стала гімном життя – пісню всемогутньої, непереможної Любові…

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”