Вони дивилися фільм, мило обіймалися, сидячи на дивані, але варто їй сказати, що в них удома наступного місяця з’явиться дитина, як чоловік вибухнув.
Для Євгена тема дітей завжди була болісною, він намагався її уникати, одразу віджартовувався і сміливо зізнавався, що до дитини не готовий. Йому, двадцятип’ятирічному, ще хотілося свободи, свободи в усьому. Світлана це одразу не зрозуміла, вона вважала, що за їхнім спільним проживанням у орендованій квартирі стоїть щось більше, ніж просто існування на одній території.
— У сім’ї головний чоловік, він приймає рішення. А в нас ти тягнеш ковдру на себе.
— У сім’ї? — Світлана від обурення підкинула руки вгору. — Ми навіть не розписані!
— Тебе щось не влаштовує? — спитав Євген, підійшовши до неї надто близько. Він намагався тиснути, ні, не фізично, але цей погляд згори. — Тобі потрібен штамп у паспорті?
— А якщо і так! — не витримала Світлана. — Ми з тобою давно знайомі, вже два роки живемо разом.
— Нічого ж не зміниться. Крім того, що доведеться розщедритися на весілля, — здивовано випалив Євген.
— Можна просто розписатися. Я буду дружиною, а не співмешканкою. Слухай, а якби я сказала, що у нас буде дитини? Ну справді, що б ти зробив? Теж сказав, що дитина нам не потрібна?
— Я відповідально ставлюся до цього питання, і в мене не було, і не буде проколів, — чоловік усміхнувся, але усмішка його більше нагадувала єхидство. Він нарешті пройшов на кухню.
Світлана не хотіла продовжувати розмову, сваритися не хотіла, але ситуація була нестандартна, тому потрібно було з’ясувати все одразу. Світлана пройшла за Євгеном на кухню і теж сіла за стіл. Зараз вирішувалася доля не тільки дитини сестри, але й їхніх стосунків загалом.
У Світлани була молодша сестра Марина. Різниця в дівчат була невелика, всього дві з половиною роки. Обидві вступили до інститутів в іншому місті й поїхали навчатися. Коли Світлана отримала диплом і повернулася додому, несподівано повернулася й Марина. Кинула навчання. Це згодом стало ясно, що дочка просто втекла від проблем і повернулася додому принадії. Про те, що так сталося, сестра Світлани не шкодувала, та й батьки підтримали. Хто батько дитини, Марина мовчала, навіть секретничати ні з сестрою, ні з матір’ю не стала. Немає його і не потрібно.
Женя зі Світланою зустрілися на одній зі співбесід. Довго сиділи в одній черзі, розговорилися, виявилося, що в молодих людей багато спільного. А після співбесіди Євген чекав Світлану біля входу. Так і почалося їхнє знайомство.
У двокімнатній квартирі було тісно. Мати з батьком, Марина з сином, тому Світлана з Женею вирішили знімати квартиру, але з весіллям не поспішали. Точніше Женя не робив пропозиції. Час ішов. Уже й синові Марини виповнився рік.
А потім серйозно захворіла мати, стала лежачою, і батькові доводилося розриватися між роботою та доглядом за дружиною. До того моменту, як Марина була в декретній відпустці, сім’я справлялася, Єгорко вже став ходити в дитячий садок, та й Світлана часто допомагала грошима і по дому. Але біда не приходить сама.
Марина захворіла. Все почалося зі звичайної застуди. Марина тільки-но вийшла на роботу з декретної відпустки і через місяць серйозно захворіла. До застуди приєднався кашель, а коли висока температура перестала збиватися препаратами, довелося звернутися до швидкої.
А тепер, коли вдома перебувала лежача мати, дитина сестри, яка теж потребувала догляду, у Світлани просто не було вибору.
— Ми домовилися з нашою тіткою Танею, вона на час лікарняного Марини буде за матір’ю доглядати, а Єгорку я візьму до нас. Тут і в дитячий садок ближче, і мені якраз по дорозі на роботу. Мій начальник увійшов у становище, і тепер я працюватиму з восьмої до п’ятої.
— Як спритно ти все спланувала.
— Що спланувала, Женю? Ти ж знав, що сестра в лікарні, що за дитиною сестри нема кому доглядати.
— А ти-то тут до чого? У дитини є мати, батько, зрештою, чому вони не вирішують ці питання? Ти можеш, як і раніше, ходити й допомагати сім’ї, я ж не проти.
— Я не знаю, хто батько Єгора, тому виходжу з цієї ситуації.
Євген не хотів вникати в усі ці складнощі, йому просто хотілося нічого не міняти й жити як раніше. Він останнім часом часто вказував Світлані, що вона багато часу проводить у матері. А тепер ще й чужа дитина.
— Усе, ходімо спати, — закінчив розмову Євген і зачинився у ванній кімнаті.
Пелена, така щільна і яскрава, раптом спала з її очей. Світлана вперше за весь цей час відчула, що не може погодитися і зробити так, як хоче він.
Як спати, як можна спати, бути таким спокійним? Не переживати за близьку людину, в якої складнощі з хворими родичами.
Світлана встала, пройшла в кімнату і, взявши велику сумку, склала туди деякі свої речі. Уже в передпокої Женя спитав її:
— А ти куди на ніч?
— Я до батьків, буду сьогодні ночувати в них, мені потрібно все обдумати.
— Так-так. Згоден. Тобі потрібно обдумати свою поведінку. Але знай, завтра ти маєш повернутися додому, приготувати вечерю і ночувати вдома. Якщо ти не повернешся… Я піду.
— Що? — не повірила вона.
— Так, я піду. Тобі доведеться вибрати.
— Як я можу вибрати між коханою людиною і дитиною сестри?
— Але мене ти поставила перед цим вибором.
— Але це ж ненадовго! Сестра видужає і все буде як раніше.
Світлана стояла в розгубленості біля дверей із сумкою в руках. Але Женя лише знизав плечима й пішов у кімнату.
Світлані не було чого більше чекати, вона вискочила з під’їзду й дістала телефон, потрібно було викликати таксі. Дощ, осінній і холодний, часом зривався з неба. Він теж обурювався, хотів розізлитися й вилити все на землю, але щось, як і Світлану, його стримувало.
Її худенька постать на вітрі довго стояла біля під’їзду. Таксі все ніяк не могло доїхати. Ці хвилини здалися Світлані вічністю, але вже тоді вона зробила свій вибір.
Цієї ж ночі сестрі стало гірше, вона почала задихатися, і її перевели в реанімацію. Батько поїхав до лікарні одразу ж, як тільки дізнався погану новину, а Світлана залишилася вдома. Як вчасно, ніби відчувала, знала. Тут вона потрібна, тут її місце.
Женя не зателефонував ані наступного дня, ані потім. Світлана опинилася в їхній орендованій квартирі тільки наприкінці тижня. Стіни тиснули, і колись милий інтер’єр раптом викликав відразу. Євгена не було вдома. Світлана пройшла на кухню й побачила записку на столі: «Я пішов. Оренда оплачена до кінця місяця».
Втім, на інше Світлана і не розраховувала. Вона сіла на стілець і набрала телефон хазяйки, щоб повідомити, що незабаром з’їде. Тиша в квартирі вражала. Зазвичай було шумно: робили ремонт сусіди знизу, у квартирі зверху вічно стрибали й бігали маленькі діти, сусід за стінкою голосно дивився телевізор. А сьогодні тиша. Незатишна і насторожуюча. Світлана підійшла до вікна, щоб закрити його шторою, і завмерла. Сніг. Він великими пластівцями валив з неба. Часами зривався вгору і не падав. Знав, що сльота тут же злизне його, такого білого, беззахисного.
Телефон завібрував, і Світлана відволіклася, дзвонив батько.
— Марина…. Марина… немає її більше, — ледве витиснув із себе тато.
Світлана відчула, як ноги перестали слухатися.
— Єгоре, Єгорко, — покликала Світлана племінника, — збирайся швидше. Катерино Андріївно, я Єгора раніше заберу, не будемо чекати вечері.
— Добре, — кивнула вихователька.
— До бабусі лікар має прийти, треба встигнути до цього часу, давай дві зупинки на автобусі проїдемо? — пояснювала племіннику Світлана.
— Добре, — погодився хлопчик.
— Світлано, дивись, там маленькі коні, зовсім маленькі, — тикав пальцем у вікно Єгорко.
— Це поні. Цирк приїхав. Якщо хочеш, сходимо.
— Так, звісно. Світлано, будь ласка-будь ласка, — хлопчик склав свої долоньки перед собою і став дивитися на неї з благанням.
— Сходимо, — кивнула вона йому.
— Оплачуємо за проїзд, — кондукторка стала перед сидячими на сидінні жінкою і дитиною.
Світлана взялася шукати в сумці дріб’язок, але потім згадала, що це не та сумка. Сумку з гаманцем і телефоном вона залишила в офісі.
— Перепрошую, я не зможу оплатити проїзд, а хлопчику безкоштовно. Я сумку іншу взяла просто…
— Ну почалося. Знаєте скільки вас таких забудькуватих щодня їздить…
— Не сваріться, — пролунав чоловічий голос ззаду. Я оплачу.
— Ой, дякую, чоловіче, — Світлана закрутилася на місці.
— Не варто. Не хвилюйтеся.
— Тримайте, — кондукторка простягнула чоловікові квиток, але він попросив віддати його жінці.
— Я вже виходжу, віддайте їм.
Світлана і не встигла розглянути цього молодого чоловіка з рюкзаком. Він вийшов на зупинці і став озиратися. «Явно не місцевий», — подумала Світлана.
— Нам виходити, Єгоре, ходімо, — схаменулася вона.
Лікар уже мив руки, коли Світлана з племінником прийшли додому. Тітка Таня провела лікаря в кімнату до матері Світлани і теж там залишилася. Матері не ставало краще, але й гірше не було. Це давало надію.
Єгорка теж прийшов і сів поруч із бабусею на диван. А коли Тетяна і Світлана вийшли проводжати лікаря, Єгор тихо спитав у бабусі:
— Ба, а коли в мене будуть свої гроші?
— Гроші? — здивувалася бабуся.
— Так, — підтвердив онук.
— А навіщо тобі гроші?
— Якщо у Світлани не буде грошей, щоб купити квиток в автобусі, я хочу за неї розплатитися, як той дядько.
— Вам хтось купив квиток?
— Так, сьогодні, якийсь незнайомий дядько.
— Це гарний вчинок! Ти сказав йому спасибі?
— Ні, Світлана сказала.
— Намагайся теж завжди дякувати людям за такі вчинки. Добре. Візьми на підвіконні маленький гаманець, там дріб’язок. Це тобі.
— Дякую, бабусю, — онук дістав гаманець і чмокнув жінку в щоку.
Світлана зачинила двері за лікарем і вирушила на кухню разом із тіткою, як у двері подзвонили.
— Хто? — спитав Єгор, який крутився поруч.
У відповідь пролунав чоловічий голос, але це був не дідусь.
Світлана відчинила двері. Перед нею стояв той самий чоловік з рюкзаком, що оплатив за неї проїзд. Принаймні, їй так здалося. Обличчя його вона тоді в автобусі погано розгледіла.
— Доброго дня. А Марина Стрельникова тут живе… жила?
Світлана здивовано подивилася на чоловіка, потім на Єгорка. Чоловік теж не зводив погляду з хлопчика.
— Ви Борис? — здивовано промовила Світлана.
В Єгора був той самий красивий мигдалеподібний розріз і синій колір очей, що й у чоловіка, який стояв перед нею. Усе, що знала про батька хлопчика сестра, це ім’я.
— Так, — усміхнувся чоловік.
— Проходьте.
Історія знайомства і розставання Бориса та Марини були надто буденні й типові, але не менш трагічні. Познайомилися в університеті, закохалися, зустрічалися. Через запальний характер Марина дуже ревнувала Бориса, а коли несподівано побачила його, що обіймає іншу дівчину, коли їх фотографували, подумала, що він обманув її. Емоції взяли гору. Більше нічого чути й бачити Марина не хотіла. За класикою жанру.
— І тут мені її знайомі кажуть, що нещодавно були похорони Марини, залишилася в неї дитина. Хлопчик. І за строками все збігається. Я не знав. — Борис відвів погляд.
— У Марини була пневмонія. Ми пізно звернулися до лікарів. Знаєте, Борисе, а вона про вас нічого не розповідала. Ми ж нічого не знали і зараз не знаємо, — Світлана подивилася в бік кімнати. Усі присутні на кухні зрозуміли, що йдеться про Єгора.
— Батько ж є в нього.
— Є, ніхто не сперечається. Якщо ви доведете своє батьківство офіційно, у нас є папери на усиновлення.
— Я не проти, нехай хлопчик звикне. Одразу я його забирати не буду.
— Забирати? — Світлана помітно зблідла.
— Так. Я ж маю право.
— Ось, — Єгорка кинув на стіл монетки, і вони покотилися в різні боки.
— Я звідси нікуди не поїду. А це ваші гроші за квиток.
— Ти все чув? — винувато спитала Світлана.
— Звісно. Я радий, що ти мій тато, але…
— Не варто поспішати з ухваленням рішення, я зняв квартиру недалеко. Хочеш, ходімо дивитися на поні?
Поні Єгорці сподобалися. І він дуже хотів поглянути на них хоча б іще раз. Він подивився на Світлану і важко зітхнув.
— Ми можемо сходити разом. Ти, я і Борис.
— Так! — хлопчик підкинув угору руки.
Шість місяців минули непомітно. Світлана, Борис і Єгор так і ходили всюди разом.
— Світлано, — повертаючись із прогулянки з парку, зупинив її Борис, щойно хлопчик трохи пішов уперед. — Я б хотів запросити тебе одну, без Єгора…
— Без Єгора? — здивувалася вона і повернулася до нього.
— Так, — завагався Борис, але зібравшись, додав, — на побачення.
Борис сильно відрізнявся від тих чоловіків, з якими раніше доводилося зустрічатися Світлані. Було в ньому щось добре, ніжне, але тільки до неї і до сина. З ними він змінювався. Немов оберігав і хотів захистити завжди і всюди.
— Добре. Згодна, — усміхнулася вона йому і сміливо подивилася в його сині очі.
— Тату, якщо що, одразу дзвони. Не треба думати, що обійдеться.
— Та не хвилюйся ти, відпочивай спокійно, ми впораємося, правда ж, Єгоре?
— Звісно.
Світлана поправила локони і провела долонями по сукні. Руки виявилися вологими, добре, що на темній тканині цього не було видно.
— Хвилюєшся? — раптом спитав батько.
— Трохи чомусь.
— Може, тому що Борис тобі подобається?
Дверний дзвінок несподівано пілікнув. Невпевнено і коротко. Борис дзвонив інакше, але батько був упевнений, що це він, і одразу відчинив двері. Перед ним з величезним букетом червоних троянд стояв… Євген.
— Доброго дня. А Світлана вдома?
Світлана зробила крок у бік коридору і не повірила своїм очам.
— Женю?
— Здрастуй, Світлано. — Він спробував зробити крок уперед, але батько перегородив йому шлях.
— Що ти хотів? — Світлана вийшла до нього сама.
— Я не можу тебе забути. Давай почнемо все спочатку. Стань моєю дружиною, — Євген став на одне коліно і простягнув коробочку через поріг.
Світлана ледь не подавилася повітрям.
— Оце так.
— Так? — повторив зраділий Женя.
— Ні, — закрутила головою Світлана. — Ні і ні. З тобою все скінчено, все в минулому, Женю.
Світлана набрала номер Бориса і спитала, де він.
— Їдеш? Тоді не відпускай таксі, я виходжу.
Вона взулася, взяла куртку і пройшла повз Женю. Не озирнувшись. Тому що зробила свій вибір давно. І ніколи в житті більше про це не пошкодувала.
— Я каблучки понесу, можна ж? — спитав Єгор, стоячи в залі районного РАЦСу поруч із дідусем. Вони обоє були в класичних костюмах. Батько в темно-синьому, Єгор у синьому, під колір очей.
— Каблучки подає он та жінка з папкою, але думаю, ми зможемо з нею домовитися, — усміхнувся батько Світлани.
— Тато так і світиться.
— Ага. А ти щасливий, Єгоре?
— Дуже. Вони класні.
— Це точно. І я схвалюю їхній вибір.
