— Мамо, тату, я вирішив одружитися. – сказав наш син одного вечора, сідаючи з нами за стіл.
Я стиснула руки.
— Яшка, ти ще такий молодий. Ти впевнений? Ти навіть не закінчив університет…
Він подивився на мене вперто.
— Так, впевнений. Олеся моє єдине кохання. Мамо, ти теж її полюбиш, обіцяю!
Ми були приголомшені. Так рано? Його обраниця, однокурсниця на ім’я Олеся нам зовсім не знайома. Але, як батьки, ми вирішили підтримати їх вибір.
З весіллям не затягували. Скромно розписалися молоді і ми зробили невелику вечірку. Ми прийняли їх у свій дім, сподіваючись, що все складеться добре.
Виявилося, що Олеся була вже при надії. Спочатку я хвилювалася, але водночас була рада – онук, це ж новий початок, нове життя. Ми готувалися до його появи ретельно. Олеся вибрала зручний візочок, багато одягу на різний вік та ще чимало дрібниць. Ми у ту її справу не лізли, тільки гроші підкидали, думали, нехай купує те, що вважає запотрібне.
Після того, як з’явився Мирослав життя змінилося. Додалося більше клопоту, проте Олеся вирішила не кидати навчання, а ми з чоловіком вирішили їй допомогти. У няньках я сидіти не хотіла, у мене була своя робота, проте готувати їжу та прибрати завжди допомагала. А тут така невдячність.
Ми завжди намагалися бути підтримкою для них, але з кожним днем я почала помічати зміни. Молодь наче забула про нас. Одного вечора, коли ми з чоловіком повернулася додому після роботи, я побачила у вітальні купу людей. Музика грала так гучно, що я ледве почула власні думки. Я підійшла до Якова і спробувала говорити з ним:
— Якове, це ж наш дім. Ми з батьком втомлені, а тут такий галас.
Він махнув рукою.
— Мамо, розслабся. Ми просто трохи відпочиваємо з друзями. Це ж не так часто буває. До речі, знайомся — це Спокі, наш пес. Правда, він чудовий? Нашому сину буде корисно рости разом з песиком.
Я глибоко вдихнула та видихнула, намагаючись зберегти спокій.
— Але ти ж знаєш, що я не люблю такої гучності. І цей собака… Якове, ти ж знаєш, що я боюся собак.
Він тільки роздратовано подивився на мене.
— Мамо, ну скільки можна? Це наш дім теж. Ми маємо право на свої правила.
Я не могла стримати сліз від такої образи. Чоловік, який сидів поруч, теж дивився на сина, насупивши брови.
— Може, час вам задуматися про переїзд у власне житло? — тихо, але впевнено сказав він.
Яків підскочив на ноги.
— Як ви можете таке казати? Ми ж ваша родина!
Я дивилася на нього, ледве стримуючи сльози.
— Але, Якове, це наш дім. Ми теж маємо право на спокій. Або ви живете тут за нашими правилами, або шукаєте собі власне місце.
Яків стиснув кулаки.
— Якщо ви нас виженете, онука ви більше не побачите!
Ці слова пронизали мене, як грім. Я мовчала, не вірячи своїм вухам. Але він лише мовчки зібрав речі і вони з Олесею пішли. Я стояла біля вікна, дивлячись, як вони виходять з нашого дому, і відчувала, як всередині мене все стискається від жалю.
Чоловік підійшов до мене і обійняв за плечі.
— Може, ми були занадто суворі? – прошепотіла я.
— Ні, Ганю, — твердо сказав він, – ми зробили все правильно. Якщо вони не поважають нас, то мають навчитися бути нарешті самостійними.
Ночами, коли будинок занурюється в тишу, я сиджу біля вікна і думаю про Якова та онука. Чи побачу я його ще коли-небудь? Чи був мій вчинок правильним? Чи, може, я втратила свою сім’ю назавжди?
