— Якщо я сказав, що моя мати житиме з нами, — значить так і буде! — кричав чоловік, а невдовзі залишився і без матері, і без дружини, і без квартири.
Звук в’язки ключів, що впала на потертий стіл рієлторки Вікторії, відгукнувся в мені справжнім передзвоном довгоочікуваної свободи. Двокімнатна квартира у хрущовці, на самісінькій околиці Києва. Шпалери зі слідами давніх затоплень, сантехніка, що, здається, ще особисто Хрущова пам’ятала, зате — моя!
Саме цією мантрою я себе заспокоювала всі три роки, працюючи на двох роботах і відмовляючи собі в дрібницях, на які має право будь-яка нормальна жінка. Моя фортеця, моя схованка, мій шанс почати все з чистого аркуша. Я вже бачила себе за чаєм на власній кухні, у тиші й спокої.
І ось, коли світанок моєї незалежності нарешті заблищав на горизонті, в моєму житті з’явився Вадим. Менеджер із продажів, як він полюбляв себе представляти. Симпатичний, говіркий, не те щоб красень, але дуже привабливий. І що особливо тішило — ні скнара, ні марнотрат. Кава навиніс з забігайлівки навпроти моєї роботи, прогулянки парком під акомпанемент вуличних музикантів, рідкісні, але влучні компліменти — усе це чудово вписувалося у мою сувору фінансову політику.
Здавалося, Вадим відчув: я не з тих жінок, яких можна підкупити букетом троянд з найближчого ларька. Непомітно він став супутником усіх моїх небагатьох розваг. Розумів з погляду, підтримував мої, часом безглузді, плани економії. «Тобі потрібен власний острів, Лізо, і ти його матимеш», — казав він, ніжно погладжуючи мою руку. Довірлива ж я була, от же ж!
Пів року залицянь промайнули, мов один незграбний танець. Вадим освідчився на тлі заходу сонця — у тому самому парку, де ми вперше й зустрілися. Я сказала «так», не вагавшись ні на мить. Весілля було скромним: запросили лише найрідніших. Сукня з комісійного, затишний ресторанчик на околиці, мінімум пафосу, максимум тепла. «Головне — це кохання», — повторювали мої небагаточисельні родичі, потягуючі дешеві напої. А я, немов заведена, повторювала за ними.
Після купівлі квартири мені довелося залізти в кредит. Не величезний, але для мого бюджету — більш ніж відчутний. Оселя потребувала не просто ремонту, а справжньої капітальної реставрації. Я твердо вирішила перетворити це житло на затишне гніздечко. Знайшла бригаду будівельників за порадою друзів. «Дешево й сердито», — пообіцяв бригадир Костя. Сердито — це точно! Я думала, з’їду з глузду від їхніх вічних сперечань, сварок, затримок і кривих стін.
Вибирала плитку у ванну так, ніби будувала космічний корабель: годинами стояла в будівельному магазині, намагаючись заощадити кожну копійчину. Увесь цей хаос ми з Вадимом переживали в орендованій квартирі: тісна кімната й кухня. Але я повторювала собі: «Ще трішки — і все це закінчиться».
— Лізо, ну розслабся! — заспокоював мене Вадим, бачачи мої втомлені очі. — Зате потім житимеш, як королева! Лежатимеш у ванні з піною та питимеш свій улюблений напій!
Вісім місяців промайнули у режимі нон-стоп. І нарешті настало довгоочікуване новосілля. Квартира змінилася до невпізнання. Нові вікна, двері, шпалери, сантехніка. Від колишньої хрущовки не лишилося й сліду. Красива плитка у ванній, новий ламінат у кімнатах, стелі з точковими світильниками. Я ходила помешканням, не вірячи власним очам. Невже це все — моє?
— Ну що, подобається? — Вадим обійняв мене за плечі.
— Приголомшливо! Я досі не вірю, що це моя квартира! Дякую тобі, Вадиме, за підтримку. Без тебе я б не впоралась.
— Завжди будь ласка, моя королева.
А далі… далі почалося моє особисте пекло.
— Лізо, тут таке діло… — Вадим знітився, коли ми розпаковували коробки у вітальні. — Моя мама… Загалом, їй стало тісно у сестри. Ти ж знаєш — у них двоє дітей, та й квартира маленька.
Я повільно повернулася до нього, не розуміючи, до чого він веде.
— І що?
— Ну… я подумав… Може, вона поки поживе у нас? Ненадовго. Поки вони там не владнають питання з житлом.
У мене ніби земля пішла з-під ніг.
— «Поживе»? Вадиме, ти серйозно? Ми це взагалі не обговорювали! І до речі, квартира куплена на мої гроші! На мої, Вадиме! Я три роки працювала, щоб купити цей курятник!
— Та що ти починаєш? — обурився він. — Не можна ж залишити матір у біді! Вона у віці, їй потрібен догляд. Це ненадовго, Лізо. Місяць, ну два.
— Це моя квартира, Вадиме! Моя! — крикнула я, відчуваючи, як усередині все закипає. — Ти ухвалив рішення за мене! Навіть не спитавши мене!
— Ну ти й чудовисько! — заволав він у відповідь. — Егоїстка! Мамі шматка хліба пожаліла!
— А ти, значить, молодець? — парирувала я. — Усе вирішив за моєю спиною!
Він грюкнув дверима й пішов, залишивши мене зі своїми емоціями.
Наступного дня, повернувшись з роботи, я побачила біля своїх дверей Катерину Андріївну, його матусю, з величезними баулами та клітчастими торбами.
— Здрастуй, донечко! — протягнула вона солодким голосом, окидаючи мене поглядом з ніг до голови. — Ну, здрастуй, здрастуй! Я ж до вас на новосілля! Вадюша сказав, що я тепер тут житиму. Він у мене синок — найкращий!
Я оніміла. Що це взагалі за цирк?
— Яке новосілля? Катерино Андріївно, що ви тут робите?
— Як це що? Переїжджаю! Вадим сказав, що кімната моя. Він усе владнав.
— Та ніхто вас сюди не кликав! — зірвалося в мене. — Забирайтеся! Це моя квартира! Тут вам не раді!
— Ну що ти, доню… — насупилася свекруха. — Вадим сказав, що я маю повне право тут жити. Сказав, що ти добра господиня й не будеш проти. Мій синочок не може помилятися.
У цей момент з’явився й сам Вадим. Із виглядом переможця він гордо виступав сходами, ніби йшов отримувати орден.
— Мамо, заходь! — сказав він, обіймаючи її за плечі. — Не стій у дверях.
Мої ноги зрадницьки підкосилися. Ось і приплили.
— Вадиме, що це означає?! — я намагалася тримати себе в руках, але голос тремтів, як осіннє листя на вітрі.
— Лізо, ну чого ти так реагуєш? Мама поживе з нами — у чому проблема? Вона ж рідна. Тобі що, шкода?
— Ти з глузду з’їхав?! Це моя квартира, ти мене чуєш?! Я не хочу, щоб твоя мати жила тут! Віддайте ключі й ідіть! Забирайтеся обидва!
— Не кричи на мене! — вибухнув Вадим. — Що ти як базарна баба? Це ж моя мати! Ти маєш її поважати!
— А ти мене поважати не повинен? Ти хоч раз подумав про мене? — сльози стискали горло. — Це моя квартира. Моя! А ти… ти зрадник! Віддай ключі!
Вадим схрестив руки і дивився на мене так, ніби перед ним стояв ворог народу.
— Гаразд, — видихнула я. — Тоді я викликаю поліцію.
Тремтячими руками я витягла телефон і набрала номер екстреної служби. Збивчо розповіла диспетчерці про незаконне проникнення до мого житла. Пообіцяли надіслати наряд за десять хвилин.
— У вас є десять хвилин, щоб залишити мою квартиру, — сказала я, дивлячись Вадиму у вічі. — Ключі — сюди.
Він мовчав, наче партизан на допиті, стискаючи губи в тонку лінію.
— Та пішла ти! — раптом гаркнула Катерина Андріївна. — Квартиру, бач, купила, а матір чоловіка приютити не можеш! Невдячна!
Я зрозуміла, що це кінець. Кінець моїм мріям, надіям, моїй любові. Кінець моєму шлюбу.
Вадим почервонів, його трусило від образи. Неочікувано він вихопив в’язку ключів і з усієї сили кинув їх об підлогу. Ключі розлетілися по кімнаті, дзенькаючи й підстрибуючи на ламінаті, ніби насміхаючись з мене.
— Забирай свої ключі! Задихнися ними! — прогарчав він. Потім різко повернувся до своєї матері: — Збирай речі! Негайно!
Попри небажання Катерини Андріївни, Вадим схопив її за руку й майже витягнув із квартири. Підштовхнув її разом із сумками в коридор і наостанок грюкнув дверима так, що стіни здригнулися.
Я тремтячими руками зібрала ключі. Замкнула всі замки. Притулившись до дверей, повільно сповзла на підлогу — і заплакала. Це був кінець. Сльози відчаю, але й… полегшення. Я довела собі, що можу постояти за себе. Що спроможна захистити свою фортецю.
Наступного дня я подала на розлучення. Причина — «непримиренні розбіжності». Формальність. Справжня причина — зрада. Весь тиждень Вадим засипав мене дзвінками й повідомленнями. Я ігнорувала їх, не бажаючи слухати його жалюгідні виправдання. «Лізо, пробач! Я кохаю тебе! Мама погарячкувала! Давай поговоримо! Не руйнуй нашу сім’ю!» Я читала його слова, криво всміхалася й одразу видаляла — не залишаючи жодного шансу.
За два тижні зателефонувала моя подруга Марина.
— Лізка, привіт! Як ти? Слухай, я тут бачила Вадима…
Я зітхнула.
— І де ти його бачила?
— Та він… ну… знімає кімнату в гуртожитку. Там жити неможливо, умови гірше не придумаєш.
Я знизала плечима.
— Ну і що? Мені до цього яке діло?
— А Катерина Андріївна, каже, подалася до сестри в село. У гуртожитку жити відмовилася. Уявляєш? Телефонувала Вадиму, кричала на нього! Мовляв, «жінку на місце поставити не зміг», «ганчірка», «шанс на нормальне життя упустив»!
Мені стало смішно. До сліз.
— І навіщо ти мені це розповідаєш? Жалієш його? Думаєш, і я маю жаліти?
— Та ні, звісно! Просто… якось по-людськи шкода. Неприємно все вийшло.
— Маринко, мені його не шкода. Ані краплі. Він отримав те, на що заслужив.
Я закінчила розмову, заварила собі ароматний чай з лимоном і зручно вмостилася на своїй кухні. Тепло, затишно, тихо… Моя фортеця. Моє царство. Повний спокій. Розлучення оформили за місяць. Вадим, наче засуджений, мовчки підписав усі документи. Я подзвонила мамі.
— Мамо, я розлучилась, — сказала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
— Доню, ми з тобою, — почула у відповідь. — Ти все зробила правильно. Приїжджай до нас на вихідні. Тобі треба відпочити.
Я поїхала до батьків. Ми багато гуляли на свіжому повітрі, згадували дитинство, сміялися й плакали. Вони втішали мене, не шкодуючи слів підтримки. Повернувшись до своєї квартири, я відчула абсолютну свободу. Працювала, виплачувала кредит, планувала відпустку. Іноді згадувала Вадима — але без жодного жалю. Вісім місяців шлюбу були помилкою. Але краще коротка помилка, ніж життя, сповнене компромісів і зради.
У літній вечір я сиділа на своїй кухні й дивилася у вікно. Літо, сонце, спів птахів… Мені було добре. Нарешті спокійно. Я захистила себе. Захистила своє життя. Усе, що сталося, було уроком, який я засвоїла назавжди. Засинаючи у своєму просторому ліжку, я мріяла про майбутнє. Про нову любов, нові пригоди, нове життя. Життя, сповнене свободи й незалежності. Моє життя.
