— Якщо я жінка, то повинна після десяти годин роботи біля свічки ще й три години стояти біля плити на холодній кухні?! Стояв за мною у черзі й бурчав, що «справжні господині готове пюре в супермаркеті не купують», а сам очі витріщав на останній лоток. Нічого, зате карма спрацювала миттєво.

— Якщо я жінка, то повинна після десяти годин роботи біля свічки ще й три години стояти біля плити на холодній кухні?! Стояв за мною у черзі й бурчав, що «справжні господині готове пюре в супермаркеті не купують», а сам очі витріщав на останній лоток. Нічого, зате карма спрацювала миттєво.

Конец серпня в Одесі завжди мав особливий характер. Це був період, коли літня спека вже трохи втрачала свою липневу жорстокість, але все ще міцно тримала місто у своїх обіймах. Повітря вечорами ставало густим, сухим і насиченим ароматами перестиглих кавунів, сухої степової трави, пилу та морської солі, яку вечірній бриз доносив із узбережжя Пересипу.

Дарина вийшла з будівлі бізнес-центру о сьомій вечора. Сонце вже опускалося до горизонту, забарвлюючи верхівки п’ятиповерхівок у теплі охристі та рожеві тони, проте асфальт під ногами все ще випромінював денну спеку.

Дівчина поправила ремінець легкого літнього сумки й повільно покрокувала у бік своєї зупинки. Вона працювала старшим бухгалтером у логістичній компанії, і кінець серпня традиційно перетворювався на справжні перегони з часом. Закриття місяця, звіти щодо пального, звірка рахунків з контрагентами — усе це вимагало граничної уваги. А тут ще й чергові відключення світла через профілактичні роботи на підстанціях.

У її офісі половину дня працював генератор, від гуркоту якого під кінець зміни починала нити голова. У її власній орендованій квартирі на четвертому поверсі світла не було з сьомої ранку. Це означало, що кондиціонер не працює, електроплита мовчить, а холодильник повільно втрачає рештки прохолоди.

— Прийти додому, відчинити всі вікна, надіятись на морський вітерець і просто лягти, — вголос пробурмотіла Дарина сама до себе, витираючи чоло паперовою серветкою.

Проте шлунок наполегливо нагадував про себе. В обідній перерві вона встигла з’їсти лише невеликий йогурт та пару печива. Готувати щось удома в задушливій кухні на портативному газовому пальнику після десяти годин за монітором здавалося не просто важкою працею, а справжнім катуванням.

— Ні, ніякої мороки із пальником сьогодні, — вирішила вона, зупиняючись біля широких скляних дверей великого супермаркету. — Тільки кулінарія. Куплю щось просте, гаряче, швидко з’їм і буду відпочивати.

У супермаркеті працювали потужні промислові кондиціонери, живлення яких забезпечувала автономна установка компанії. Приємна прохолода одразу огорнула Дарину, як тільки вона переступила поріг. Дівчина мимовільно заплющила очі й глибоко вдихнула. У залі пахло свіжовипеченим хлібом, спеціями та прохолодною чиститиою.

Вона взяла пластиковий кошик і попрямувала крізь ряди з фруктами та напоями прямо до відділу готової продукції.

Відділ кулінарії в цьому супермаркеті завжди користувався популярністю, але наприкінці літа, коли багатьом містянам було просто ліньки вмикати плити у спекотних квартирах, тут шикувалися справжні паломництва.

За прозорою скляною вітриною сяяли металеві контейнери з найрізноманітнішими стравами: від грецького салату та запечених кабачків до тушкованої свинини, домашніх котлет і картопляного пюре. Дві дівчини-продавчині у білих фартухах та блакитних кепках працювали, як злагоджений механічний годинник, але черга все одно рухалася неспішно.

Дарина приєдналася до вервечки покупців і опинилася десь тринадцятою. Вона дістала телефон, сподіваючись перевірити повідомлення, але зв’язок у приміщенні через товсті бетонні стіни практично відсутній.

— Оце так зібрання… Ну й народ, — пролунав раптом із-за її спини низький, суховатий чоловічий голос.

Дарина не обернулася. Вона навчилася не реагувати на дрібні подразники у публічних місцях. За її спиною встав чоловік років сорока п’яти, у смугастій футболці, яка злегка обтягувала чималий животик, і в темно-синіх шортах. У руках він тримав кошик, у якому лежала самотня пляшка негазованої води.

Чоловік важко зітхнув, голосно переступив з ноги на ногу й знову почав свій внутрішній монолог, який чомусь звучав достатньо голосно, щоб його чули сусідні люди:

— Кулінарія… Купують готову їжу. До чого дійшли. Картоплю вже зварити самі не можуть. Зовсім ліниві стали.

Дарина злегка стиснула пальці на ручці свого кошика. Вона зробила вид, що дуже уважно роздивляється асортимент сирів у сусідньому відділі.

Проте сусіда ззаду не збирався зупинятися. Він явно відчував потребу поділитися своїми думками про сучасні моральні устої суспільства.

— Накуплять пластикових коробок, а потім дивуються, чому в родині ладу немає, — продовжував він бурчати. — Раніше жінка приходить додому, сама все приготує, свіже, гаряче, з зажарочкою. А зараз що? Прийшла, купила готову масу в контейнері — і діло зроблено. Сором та й годі.

Дарина відчула, як усередині неї повільно піднімається хвиля роздратування. Вона відпрацювала виснажливий день у задушливому офісі, йшла пішки, дома її чекала темна квартира без кондиціонера, і найменше, що їй зараз було потрібно — це лекція про «справжнє жіноче призначення» від абсолютно незнайомого чоловіка з пляшкою води в руках.

Вона повільно повернулася до нього й спокійно подивилася йому в обличчя:

— Вибачте, ви це мені кажете? Чи це у вас така форма роздумів уголос?

Чоловік трохи здивувався, але швидким рухом випростав плечі й заклав вільну руку в кишеню шортів:

— Я кажу те, що бачу. Молоді жінки взагалі відвикли від хатньої роботи. Оце дивлюся на вас і дивуюся.

— Що саме вас так вразило? — із легким іронічним притиском запитала Дарина.

— Та все! Стоїте за готовим пюре з котлетою, ніби це якась вишукана страва. Хіба важко вдома самостійно почистити п’ять картоплин і зробити нормальну вечерю?

Дарина ледь усміхнулася, відчуваючи, як її роздратування перетворюється на холодну, спокійну іронію:

— А ви, мабуть, не враховуєте, що надворі кінець серпня, на вулиці тридцять градусів, а в багатьох будинках цілий день немає світла? Чи у вас вдома стоїть особистий кухар із газовим балоном і кондиціонером?

— У мене звичайна квартира, — хмикнув чоловік. — Але чоловік має отримувати домашню їжу, зроблену власними руками, а не куповану в супермаркеті.

— Тоді купіть картоплю у овочевому відділі, ідіть додому й зваріть її собі самі, — відповіла Дарина. — Якщо ви кудись поспішаєте чи вам важко стояти, я можу вас пропустити вперед. Ви поспішаєте?

Чоловік на мить зніяковів, почувши пропозицію пропустити його, зсунув кепку на потилицю й пробурчав:

— Ні, ні… Не треба мене пропускати. Набирайте вже, якщо готувати не вмієте, або зовсім відвикли. Не заздрю вашому чоловікові, якщо він звісно у вас є. А хоча, обручки на пальці ж нема! Воно і зрозуміло – якому чоловікові захочеться мати вдома таку неробу.

— Щиро дякую за дозвіл, — сухо відрізала Дарина й повернулася обличчям до вітрини.

Черга рухалася з граційною повільністю серпневого спекотного вечора. Продавчині у білих фартухах із неймовірною ретельністю зважували то печену кабачкову ікру, то тушковані перці, насипаючи їжу у пластикові контейнери із легким, ритмічним шелестом захисної плівки.

Дарина переступала з ноги на ногу, відчуваючи, як втома після виснажливого бухгалтероського дня осідає у м’язах. За її спиною чоловік у смугастій футболці продовжував періодично випускати важкі, контрольні зітхання, ніби демонструючи усьому світові свій глибокий жаль щодо занепаду кулінарних традицій.

— Оце стоїмо, як за дефіцитом, — знову пробурчав він через пару хвилин, звертаючись уже скоріше до літньої жінки, що стояла за ним. — А все чому? Бо ліньки людям зайти на ринок, взяти нормальної картоплі, кропу, домашньої олії…

Літня жінка лише невизначено посміхнулася й поправила окуляри, явно не бажаючи вступати у філософські дискусії біля вітрини з салатами.

— А я вам кажу, — не вгавав чоловік, дивлячись на потилицю Дарини. — Жіноча лінь руйнує традиційний побут. Купити готове — це ж найпростіше. А де ж душа в такій їжі? Де тепло домашнього вогнища?

Дарина знову поволі повернулася. Її терпіння, загартоване за день закриттям звітів та телефонними дзвінками від розлючених контрагентів, трималося на тоненькій ниточці.

— Перепрошую ще раз, — мовила вона із найприємнішою посмішкою, на яку тільки була здатна. — Ви так хвилюєтеся про тепло чийогось домашнього вогнища, ніби це ви будете платити за мій контейнер з вечерею. Якщо вас так турбує відсутність душі у супермаркетній картоплі, чому ви самі стоїте в цій черзі, а не чистите картоплю під домашнім краном?

— Я — чоловік! — гордо випростався той, торкнувшись пальцями своєї смугастої футболки. — Я цілий день працював!

— Яка несподіванка, — іронічно відповіла Дарина. — А я, за вашою логікою, мабуть, цілий день відпочивала у спа-салоні, а потім вирішила від нічого робити зайти сюди й роздратувати вас купівлею пюре? Я теж відпрацювала десять годин. І в мене вдома, як і у пів району, зараз немає світла.

— Ну, то й що? — знизав плечима чоловік. — Для справжньої господині це не перешкода. Можна й на газовому пальнику зварити, якщо є бажання.

— Тоді купіть пальник, картоплю — і вперед, демонструйте кулінарні майстер-класи, — спокійно підсумувала Дарина й знову повернулася до вітрини.

Попереду залишалося всього дві людини.

Нарешті Дарина опинилася першою біля скляного стелажа кулінарії. За прозорою перегородкою, під м’яким світлом ламп, у лотку з картопляним пюре залишалася остання, компактна порція — якраз на один повноцінний контейнер. Вона була ніжною, золотавою, розгладженою силіконовою лопаткою. Поруч у металевій формі лежали дві останні апетитні курячі котлети.

— Доброго вечора! Що вам насипати? — привітно запитала молода продавчиня, тримаючи напоготові велику ложку та пластиковий контейнер.

— Доброго вечора! — посміхнулася Дарина. — Будь ласка, все це останнє картопляне пюре і оці дві курячі котлети.

— Звісно, зараз усе зробимо, — бадьоро відповіла дівчина.

Вона вправно, кількома точними рухами переклала весь залишок пюре з металевого лотка у термоконтейнер, додала котлети й закрила прозору кришку, наклеюючи штрих-код із ціною.

У цей момент чоловік у смугастій футболці, який стояв за спиною Дарини, витягнув шию, подивився на вітрину й раптом занімів. Його погляд перебігав із абсолютно порожньої металевої ємності, де ще мить тому жовтіло пюре, на пластиковий контейнер у руках продавчині.

— Ей, дівчино! — вигукнув він із відчутною тривогою у голосі. — А що, пюре більше немає?!

Продавчиня здивовано звівши брови, подивувалася його тонi:

— Ні, це була остання порція. Наступне буде тільки завтра вранці. Наша зміна вже добігає кінця.

— Як це немає?! — чоловік аж ступив крок убік, майже визирнувши з-за плеча Дарини. — Я ж за ним ішов! Мені треба саме пюре й котлета! Що це таке?!

Дарина повільно, насолоджуючись кожною секундою цього моменту, повернулася до нього. На її обличчі сяяла щира, затишна посмішка.

— Як же так? — м’яко й співчутливо запитала вона. — Ви ж щойно із таким натхненням розповідали, що готове пюре з супермаркету — це сором для будь-якої свідомої людини, а купують його лише ті, хто відвик від хатньої праці? Навіщо ж воно вам, якщо ви можете піти додому й показати всім приклад справжньої кулінарної майстерності?

Чоловік відкрив рота, щоб щось сказати, але слова застрягли у нього в горлі.Його щоки спалахнули густим рум’янцем. Він перевів погляд з її посмішки на контейнер у її руках, потім на порожній лоток і знову на Дарину.

— Я… я просто хотів швидко поїсти після роботи, — буркнув він, катастрофічно втрачаючи весь свій попередній поважний тон.

— Отож-бо, — спокійно й повчально відповіла Дарина. — Усі ми після роботи хочемо просто швидко й спокійно поїсти. І стать чи наявність світла вдома тут ні до чого. Гарного вам вечора й смачної картоплі, яку ви зараз купите в овочевому відділі!

Вона забрала свій пакет, розплатилася на касі й вийшла на прохолодну серпневу вулицю.

Зайшовши до своєї напівтемної квартири, дівчина запалила свічку, поставила контейнер на стіл, відкрила соцмережу на телефоні й підключилася до слабкого мобільного інтернету, який нарешті з’явився біля вікна.

Вона швидко набрала свій текст:

*«Ситуація: Стою в черзі в супермаркеті на кулінарії (Одеса, спека, світла немає). За мною чоловік весь час бубонить щось під ніс з обуренням… Я вже не витримала, питаю: «Що таке? Вас пропустити? Ви кудись запізнюєтесь?» — «Ні, не спішіть, набирайте, якщо готувати не вмієте». Нема слів, одні емоції! В МЕНЕ СВІТЛА НЕМАЄ! І де написано, що якщо я жінка, я не можу купити пюре з котлетою в кулінарії?! П.С. До речі, пюре забрала останнє, і йому не вистачило. Миттєва карма!»*

Дарина відклала телефон, взяла виделку й із величезним задоволенням почала вечеряти смачним, гарячим пюре при м’якому світлі акумуляторної лампи.

Наступний ранок в Одесі видався не менш спекотним. Повітря за вікном уже о восьмій ранку було щільним і нерухомим, обіцяючи ще один важкий серпневий день. Проте Дарина почувалася дивовижно бадьорою. Хороша вечеря при свічках та повноцінний сон зробили свою справу.

О дев’ятій ранку дівчина вже сиділа за своїм робочим столом у прохолодному офісі. Близько одинадцятої години, коли перша хвиля ранкових звітів була успішно закрита, до її кабінету зайшла молодша сестра, Юля. Вона працювала в сусідньому відділі тієї ж логістичної компанії менеджеркою з продажів.

— Дарино, ти не уявляєш, який цирк у нас сьогодні з самого ранку, — посміхаючись, мовила Юля й присіла на край столу з чашкою запашної кави.

— Що вже сталося? — зацікавлено запитала Дарина, відриваючись від монітора.

— Та наш колега з відділу постачання, Анатолій Степанович, цілий ранок ходив кімнатою й бурчав під ніс, — розсміялася Юля. — Пiв дня ходив, обурювався, мовляв, сучасні молоді жінки взагалі відвикли від хатньої праці, готувати не вміють і тільки й знають, що купувати готову їжу в пластику.

Дарина на мить застигла, а потім повільно підняла брови:

— Серйозно? І що конкретно він казав?

— Та все підряд! — продовжила Юля. — Казав, що вчора ввечері зайшов після роботи у супермаркет на кулінарію, хотів швидко перекусити, а там якась дівчина прямо перед його носом забрала останню порцію картопляного пюре з котлетами. Він так обурювався, розказував усім, яка вона «негосподарська», що не може вдома сама картоплю почистити. А найсмішніше — сам же за тим пюре в черзі й стояв!

Дарина не втрималася й голосно розсміялася на весь кабінет.

— Юлю, ти не повіриш, — мовила вона, витираючи сльозу від сміху. — Але цією «негосподарською дівчиною» вчора була я!

Юля від несподіванки трохи не пролила каву:

— Що?! Це була ти?! Та ти що! Анатолій Степанович пів ранку нам описував цю історію як головну проблему сучасного суспільства!

— Саме так, — посміхнулася Дарина. — Він мені вчора в черзі хвилин десять читав лекцію про те, як жінки мають готувати вдома навіть без світла. А коли дівчина на кулінарії вигребла останнє пюре в мій контейнер, у нього був такий вираз обличчя, ніби в нього забрали найдорожче.

— Оце так збіг! — сплеснула в долоні Юля. — Карма працює не просто миттєво, а ще й з продовженням у нас в офісі! Ми з дівчатами йому напхали добряче, не хвилюйся.