Зінаїда Степанівна стояла біля під’їзду, тримаючи в руках пакет із свіжими пиріжками, які спекла спеціально «для онучки».
Сонце вже сідало, фарбуючи старі панельні будинки в рожево-золотавий колір, але в її очах було холодно, ніби надворі лютий.
Вона чекала на Яну вже двадцять хвилин. Телефонувала тричі. Яна не брала слухавку.
Нарешті з-за рогу вивернула знайома фігура: Яна в легкій джинсовій куртці, з рюкзаком за плечима і з Анею за руку. Дівчинка, побачивши бабу Зіну, спочатку зраділа, а потім інстинктивно притиснулася до маминої ноги.
Зінаїда Степанівна зробила крок уперед, широко розвела руки.
— Анечко! Бабуся скучила! Ходімо, я тобі пиріжків напекла, з вишнею, як ти любиш!
Аня подивилася на маму. Яна ледь помітно похитала головою. Дівчинка залишилася на місці.
Свекруха завмерла. Посмішка сповзла з обличчя, ніби хтось стер її гумкою.
— Яно… — голос Зінаїди Степанівни тремтів від образи, — ти що, тепер навіть привітатися не даєш дитині з бабою?
Яна глибоко вдихнула. Вона довго готувалася до цієї розмови. Репетирувала перед дзеркалом. Але зараз усі слова вишикувалися в голові чітким рядом, ніби солдати.
— Зінаїдо Степанівно, — почала вона спокійно, але твердо, — у моєї доньки вже є батько. Надійний. Той, хто завжди поряд. У нас тепер його прізвище. А у доньки — його по-батькові.
Тиша. Навіть голуби на даху наче завмерли.
Свекруха відкрила рота, але не змогла видати жодного звуку. Пакет із пиріжками повільно нахилився в її руках, і один пиріжок викотився на асфальт.
— Як… як це… — нарешті прошепотіла вона. — Ти ж обіцяла… Ти казала, що Андрійко завжди буде…
— Я нічого не обіцяла, — перебила Яна. — Я казала, що Аня знатиме, хто її біологічний батько. І знає. Але батько — це не той, хто дав половину ДНК.
Батько — це той, хто встає о п’ятій ранку, щоб відвезти дитину на гурток. Той, хто сидить ночами біля ліжка, коли температура тридцять дев’ять. Той, хто вчить кататися на велосипеді і плаче разом із нею, коли вона падає. Оце батько. І в Ані він є.
Зінаїда Степанівна похитнулася. Її губи тремтіли.
— А мій син? Він що, тепер ніхто? Він же її любить! Він дзвонить, приїжджає…
— Приїжджає раз на пів року, — холодно відрізала Яна. — Під оковитою. Із новою «тіткою Свєтою». Дарує іграшку за триста гривень і вважає, що виконав обов’язок. А потім зникає на місяці. Вибачте, Зінаїдо Степанівно, але це не батько. Це спонсор новорічних подарунків.
Аня тихо смикнула маму за рукав.
— Мамо, а можна я все-таки пиріжок візьму? Мені баба Зіна завжди з цукром пекла…
Яна опустила погляд на доньку і м’яко всміхнулася.
— Можна, сонечко. Візьми два. Але ми підемо додому, добре? Тато вже чекає з піцою.
Зінаїда Степанівна скористалася моментом. Присіла навколішки, хоч коліна хруснули, і простягнула Ані пакет.
— На, дитинко. Бабуся для тебе старалася…
Аня узяла пиріжок, але не кинулася обіймати, як раніше. Просто сказала «дякую» і відступила до мами.
Свекруха підвелася. Очі в неї були мокрі.
— Яно… ти ж розумієш, що Андрій не такий, як ти описуєш. Він просто… заплутався. Життя важке. Він хотів би більше бути з Анею, але ти ж сама його не пускаєш!
Яна розсміялася. Коротко, гірко.
— Не пускаю? Зінаїдо Степанівно, я півтора року благала його хоч раз забрати доньку на вихідні. Він обіцяв. І не приїжджав.
Потім казав: «Я ж попереджав, що можу не встигнути». А коли приїжджав — забирав Аню на три години в «Макдональдз», фотографувався для інстаграму і повертав назад. Вибачте, але я втомилася бути буфером між вашою совістю і його безвідповідальністю.
Вона взяла Аню за руку.
— Ходімо, доцю.
— Стій! — майже крикнула Зінаїда Степанівна. — Ти не маєш права стерти мого сина з життя дитини! Він її батько!
Яна зупинилася. Повернулася.
— А знаєте, що сказала Аня, коли ми з Артемом одружилися і він її всиновив? Вона спитала: «Мамо, а тепер у мене буде два тата?» Я сказала: «Ні, сонечко. Тепер у тебе буде один. Справжній». І вона зітхнула з полегшенням. З полегшенням, Зінаїдо Степанівно. Бо нарешті зрозуміла, що більше не чекатиме біля вікна чоловіка, який ніколи не приїде.
Свекруха затулила рот долонею. Сльози котилися по щоках.
— Ти… ти жорстока…
— Ні. Я — мати. І я обираю для своєї дитини стабільність, а не казочки про «тату, який колись виправиться». Ваш син мав шість років. Шість. Він їх прогуляв. Тепер пізно.
Вона вже розвернулася, щоб іти, коли Зінаїда Степанівна тихо, майже пошепки, сказала:
— А якщо він захоче повернутися? Якщо кине пити? Якщо знайде роботу?
Яна зупинилася востаннє.
— Тоді нехай прийде до суду. З документами. З довідкою про доходи. З характеристикою від психотерапевта. І пояснить судді, чому шість років був «зайнятий». А поки що — до побачення, Зінаїдо Степанівно. І дякую за пиріжки.
Вони пішли. Аня озирнулася один раз — і помахала рукою. Тихенько так, винувато. Свекруха помахала у відповідь, але рука швидко опустилася, ніби стала важкою, як гиря.
Вдома на них чекав Артем. Він саме діставав з духовки піцу — домашню, з тонким тістом, як любить Аня. Побачивши їх, широко всміхнувся.
— Ну що, мої дівчата, як прогулянка?
Аня кинулася до нього, обняла за ноги.
— Тату, а баба Зіна пиріжки принесла! З вишнею і з цукром!
Артем підняв доньку на руки, поцілував у щоку.
— Ого, то ми сьогодні багате частування маємо! Мамо, а ти як?
Яна зняла куртку, підійшла і притулилася до нього.
— Все добре. Просто… остаточно розставила всі крапки над «і».
Він зрозумів усе без слів. Обняв її однією рукою, другою все ще тримаючи Аню.
— Ти молодець, — тихо сказав. — Я пишаюся тобою.
Вони сіли вечеряти. Аня розповідала, як у школі намалювала сім’ю: мама, тато і вона. І сонечко в куточку. І ніякого іншого тата на малюнку не було.
А десь у іншому кінці міста Зінаїда Степанівна сиділа на кухні одна. Перед нею лежав той самий пакет із пиріжками, які вже охололи. Вона взяла один, надкусила — і розридалася. Бо зрозуміла: смак дитинства, який вона так хотіла подарувати онучці, тепер назавжди залишиться тільки її смаком. Чужим.
Вона набрала номер сина.
— Андрію… — голос її тремтів. — Андрію, сину… Ти де?
З того боку почулося хрипке:
— Мам, я зараз… трошки зайнятий… Що сталося?
— Ти втратив доньку, — сказала вона. — Назавжди.
І вперше за багато років вимкнула телефон, не дочекавшись його відповіді.
А в їхній маленькій затишній квартирі Аня вже спала, обіймаючи нового плюшевого ведмедя — подарунок від «справжнього» тата. Яна з Артемом сиділи на балконі, пили чай і дивилися на зорі.
— Знаєш, — тихо сказала Яна, — я довго боялася цього моменту. Думала, що буду почуватися винною.
— А зараз?
— Зараз — вільною. Нарешті вільною.
Він узяв її за руку.
— Ми добре зробили, правда?
— Так, — вона всміхнулася. — Ми зробили правильно.
І десь там, у темряві ночі, одна сім’я стала нарешті цілісною. Без тіней минулого. Без обіцянок, які ніколи не виконувалися.
Просто — мама, тато і їхня донька.
А пиріжки з вишнею наступного дня Аня віднесла в школу — поділилася з однокласниками. І всі казали, що дуже смачні.
Тільки ніхто не знав, якою ціною вони були спечені.
Юлія Хмара
