— Яночко, привіт! Це Галя! Не відволікаю? А то я з такою новиною! Тьотя Тамара сказала, ти будинок в Одесі купила! Вітаю, сестричко! Оце ти молодець! Ми з Вітьком і дітьми якраз у липні у відпустку збираємося, думаємо до тебе заїхати на пару тижнів! Уявляєш, як чудово? Діти моря не бачили жодного разу!
Яна завмерла посеред кухні з телефоном біля вуха. Ніж, яким вона збиралася нарізати сир, застиг у руці. В голові на мить стало порожньо. Вона мовчала, слухаючи захоплене щебетання двоюрідної сестри, і відчувала, як німіють кінчики пальців. Галя, не дочекавшись відповіді, продовжувала тараторити, захлинаючись власним ентузіазмом.
— Ти ж не проти? Ми тихенько, у куточку. Діти в мене спокійні, ти ж знаєш. Вітьок каже, можемо шашликів посмажити, посидіти. Стільки років не бачилися! А тут така нагода! Ти коли туди переїжджаєш? Ми квитки будемо дивитися, аби підгадати.
— Галю, — голос Яни пролунав глухо й незнайомо, наче належав іншій людині. — Я тобі передзвоню.
Вона натиснула відбій, не дослухавши чергове «Яночко, ми так раді!». Телефон ліг на стільницю з тихим стуком. Кілька секунд Яна просто дивилася в одну точку, на глянсову поверхню кухонного гарнітура. У відображенні вона бачила спотворене, бліде обличчя жінки з темними колами під очима. Це була вона. Жінка, яка останні п’ять років працювала майже без вихідних, відмовляючи собі в усьому, відкладаючи кожну копійку, щоб купити цей будинок. Її будинок. Її фортеця. Її таємниця. Яка щойно перестала бути таємницею.
Яна набрала номер матері. Гудки йшли довго, нестерпно довго. Нарешті в слухавці пролунав бадьорий, нічим не затьмарений голос Тамари Петрівни.
— Янусю, донечко! А я якраз твій серіал дивлюся, де цей актор… ну, симпатичний такий…
— Мамо, — перебила Яна, і її голос дзвенів від стримуваного обурення. — Навіщо ти розповіла Галі про будинок?
У слухавці на мить запала тиша. Яна майже фізично відчула, як на тому кінці дроту її мати розгублено кліпає віями.
— Ну… а що такого? — невпевнено проговорила Тамара Петрівна. — Я ж просто… похвалилася. Галочка так за тебе раділа!
— Раділа? — Яна нервово засміялася. — Вона вже збирається до мене в липні. Із Вітьком і двома дітьми. На два тижні. Це ти називаєш «раділа»?
— Ой, ну й що? Погостюють люди, відпочинуть. Тобі шкода, чи що? Будинок-то великий, ти сама казала. Місця всім вистачить. Сім’я все-таки.
Слово «сім’я» прозвучало неприємно. Яна заплющила очі, намагаючись дихати рівно. Перед очима замелькали картинки з минулого. Ось троюрідний брат Льоша, який жив у неї в однокімнатній квартирі три місяці, «поки шукав роботу», залишаючи по собі гори брудного посуду. Ось тьотя Зіна, мамина сестра, яка приїхала «на день» і лишилася на тиждень, критикуючи все — від кольору фіранок до Яниного невміння готувати «нормальну їжу». Ось племінник Ігор, якому вона дала чималу суму на «старт бізнесу», — і ні бізнесу, ні грошей вона більше не бачила.
— Мамо. Я тебе просила. Єдине, про що я тебе просила, — нікому не казати. Жодній душі. Ти обіцяла.
— Ну, донечко, я ж не чужим людям! — заюлила Тамара Петрівна, її голос набув плаксивих ноток. — Це ж рідня! Вони всі так тебе люблять, так переживають! Я хотіла, щоб вони пораділи твоєму успіху! Ти ж у мене така розумниця! Сама, без мужика, такий будинок купила!
Від цієї похвали Яну занудило. Вона знала цю материнську манеру — спершу зробити капость, а потім залити все єлейними компліментами, аби згладити провину.
— Успіх? Мамо, я п’ять років спала по чотири години на добу! Я забула, коли востаннє була у відпустці! Я купила цей будинок, щоб там був мій кут! Мій! Розумієш? Місце, де я зможу просто мовчати й дивитися в стіну, і ніхто не буде мене смикати!
— Ох, як ти розмовляєш із матір’ю… — заскімлила Тамара Петрівна. — Тяжко тобі, я розумію. От і відпочила б з усіма разом. Рідня б допомогла, посприяла. Галочка — вона дівка хазяйновита.
— Ти навіщо всій рідні розпатякала, що я будинок в Одесі купила? — повторила Яна своє запитання, карбуючи кожне слово, відчуваючи, як усередині все холоднішає. — Я питаю, навіщо?
— Яно, припини! — голос матері зміцнів і став вимогливим. — Я твоя мати! Я мала право поділитися радістю!
— Ні. Ти не мала. Це моє життя і мої секрети. І раз ти вже всім розпатякала, то передай їм і другу новину. Нікого. Я. Туди. Не. Пущу. Ні Галю, ні Вітька, ні тьотю Зіну, нікого. І тебе, мамо, це теж стосується.
У слухавці запала оглушлива тиша. Потім пролунав короткий схлип і короткі гудки. Мати кинула слухавку.
Яна опустила руку з телефоном. Усе. Вона обперлася об стільницю й гірко всміхнулася. Вона так хотіла тиші й спокою. Здається, найближчим часом їй це не світить. Телефон на столі знову завібрував. На екрані висвітилося: «Тьотя Зіна». Яна скинула виклик. Вібрація повторилася. «Дядя Коля». Скидання. Повідомлення від якоїсь далекої родички, чиє ім’я вона навіть не одразу згадала. Привітання, захвати й завуальовані натяки на «приїхати в гості».
Вона вимкнула звук і жбурнула телефон на диван. Лавина, яку вона так старанно стримувала, прорвала греблю. І виною тому була її власна мати.
Вечір перестав бути томним. Сир так і залишився лежати на дощечці. Їсти не хотілося. Хотілося вити. Яна налила собі склянку води й залпом випила. Вона підійшла до вікна. Внизу, у дворі, гуляли мами з візочками, сиділи на лавочках пенсіонери. Звичайне, мирне життя. А в неї всередині вирував ураган.
Вона працювала головною аналітикинею у великій логістичній компанії. Робота нервова, відповідальна, що вимагає повної самовіддачі. Але й платили добре. Настільки добре, що за кілька років удалося накопичити на перший внесок по іпотеці, а потім, продавши отриману у спадок від бабусі крихітну квартирку й додавши всі свої заощадження, вона змогла закрити борг перед банком.
Будинок був не величезним палацом, як, мабуть, уже розписала родичам мати, а звичайним двоповерховим котеджем. З тераси на другому поверсі було видно море. Це було головне.
Вона нікому не казала про свою мету. Колеги думали, що жінка просто багато працює. Єдиною людиною, посвяченою в таємницю, була мати. Яна розуміла, що зовсім приховати таку велику покупку не вдасться, і вирішила розповісти їй першій, узявши обіцянку мовчати доти, доки Яна сама не буде готова оголосити про це. Вона навіть спеціально прикрасила труднощі, розповідала, що будинок ще не добудований, що там купа проблем, аби вгамувати можливі апетити. Яка наївність.
Мати, Тамара Петрівна, була жінкою своєрідною. Залишившись удовою досить рано, вона присвятила себе «громадському життю» в межах свого під’їзду й широкої рідні. Вона жила новинами, чутками й чужими драмами. Успіх доньки був для неї головним козирем у цьому нескінченному серіалі. Вона була простою жінкою, яка любить пліткувати.
Телефон на дивані знову завібрував. Яна скривилася, але все ж пішла й узяла його. Повідомлення від матері. «Ти безсердечна егоїстка. Я тебе такою не виховувала. Довела матір до сліз».
Яна заблокувала екран. Вона знала, що це тільки початок. Наступним етапом будуть дзвінки від тьоті Зіни зі звинуваченнями й голосіннями. Тьотя Зіна, молодша сестра матері, була артилерією головного калібру. Жінка гучна, безцеремонна, з непорушною впевненістю в тому, що їй усі винні. Саме після її останнього «візиту» Яна змінила замок на дверях і перестала давати ключі матері.
Тьотя Зіна тоді приїхала «провідати хвору сестру», але чомусь оселилася в Яни, заявивши, що в Тамари Петрівни тісно, а їй, «столичному працівнику розумової праці», потрібен простір. Два тижні Яна приходила з роботи в квартиру, що тхнула смаженою цибулею, слухала повчання про те, як неправильно вона живе, і знаходила свої речі перекладеними «по фен-шуй».
Ні. Більше цього не буде. Будинок у Одесі був її кордоном. Її лінією оборони. І вона не збиралася здавати його так просто.
Наступні кілька днів перетворилися на пекло. Телефон розривався. Яна перестала відповідати на дзвінки з незнайомих номерів і номерів родичів. Вони перейшли в месенджери. Повідомлення були різними — від солодких («Яночко, ми ж просто в гості, що ти як нерідна?») до відверто хамських («Зазналася! Думаєш, грошей заробила і можна на рідню плюнути?»). Вона мовчки блокувала всіх.
Мати телефонувала з різних номерів. Яна впізнавала її голос із першої ноти й вішала слухавку. Один раз вона все ж не витримала й відповіла.
— Яно, схаменися! — кричала мати в слухавку. — Зіна на нервах, у неї тиск підскочив! Ти хочеш сестру рідну в могилу звести?
— Мамо, тьоті Зіні п’ятдесят вісім років. Вона доросла жінка й сама відповідає за свій тиск. Перестань мною маніпулювати.
— Це не маніпуляції! Це крик душі! Ми ж сім’я!
Яна мовчки натиснула відбій.
На роботі стало складніше. Вона була розсіяною, робила дурні помилки в звітах. Начальник, суворий, але справедливий чоловік передпенсійного віку, викликав її до себе.
— Яно Вікторівно, що з вами відбувається? Останній тиждень ви не в своїй тарілці. Проблеми?
Яна дивилася на нього й раптом зрозуміла, що більше не може тримати це в собі. І вона розповіла. Не вдаючись у сентиментальні подробиці, а сухо, по-діловому, виклала ситуацію. Про будинок, про матір, про родичів, які вже пакують валізи.
Василь Андрійович слухав мовчки, постукуючи ручкою по столу. Коли вона закінчила, він подивився на неї уважно.
— Зрозуміло. Сімейні баталії. Справа життєва. Моя вам порада, Яно Вікторівно, — беріть відпустку. Прямо із завтрашнього дня. Їдьте у свій будинок. Вимкніть телефон. Побудьте в тиші. Інакше вони вас згризуть. Заяву я вам підпишу.
Яна дивилася на нього з вдячністю. Вона не очікувала такої участі.
— Дякую, Василю Андрійовичу.
— Нема за що. І ось іще що. Ніколи не дозволяйте їм викликати у вас почуття провини. Ви нікому нічого не винні. Ви заробили своє право на спокій. Ідіть, працюйте.
Ця розмова додала їй сил. Ідея, яка здавалася божевільною, тепер виглядала єдино вірним рішенням. Тікати. Не від них, а до себе.
Того ж вечора вона купила квиток на потяг в Одесу. Зібрала невелику валізу з найнеобхіднішими речами. Залишила на столі записку для господині орендованої квартири з проханням доглянути за квіткою й відправила їй гроші за місяць наперед. Потім написала коротке повідомлення матері: «Я їду. Не шукай мене. Ключів від будинку в тебе не буде, як і адреси». І вимкнула телефон. Зовсім. Натиснувши кнопку вимкнення, вона відчула неймовірне полегшення, наче з плечей звалилася величезна, важка торба.
В Одесі пахло морем. Яна вдихнула на повну. Вона вдома. Будинок зустрів її тишею й запахом свіжого дерева. Він був іще майже порожній. Із меблів — тільки ліжко, яке доставили минулого тижня, і кухонний гарнітур, який робітники встановили три дні тому. Ні штор, ні килимів, ні звичного міського мотлоху. Тільки голі стіни світлого відтінку, великі вікна й гулке відлуння від її кроків.
Вона кинула валізу посеред вітальні й пройшла на терасу. Звідси, з другого поверху, відкривався вид на черепичні дахи сусідніх будинків і, далі, на море. Сонце грало на воді, змушуючи її виблискувати так, що було важко дивитися. Легкий вітерець ворушив її волосся. Це все її. Це її спокій. Її свобода. Ціна, яку вона заплатила, — робота на знос, самотність, безсонні ночі — раптом здалася їй цілком прийнятною.
Перші кілька днів були схожі на сон. Яна спала по десять годин, прокидаючись не від будильника, а від співу птахів. Вона тинялася порожнім будинком, уявляючи, де стоятиме диван, а де — книжкова шафа. Вона їздила на місцевий ринок, купувала свіжі овочі, сир, рибу й готувала собі просту, але смачну їжу. Вона багато гуляла вздовж моря, довго сиділа на дикому пляжі, дивлячись на хвилі й ні про що не думаючи. Телефон лежав вимкненим у шухляді столу. Вона жодного разу не відчула бажання його ввімкнути.
Тишу порушив дзвінок у двері. Гучний, настирливий. Яна здригнулася. Вона нікого не чекала. Подивившись у вічко, вона побачила на порозі двох жінок. Одну вона впізнала відразу — це була її мати, Тамара Петрівна. Друга була тьотя Зіна.
Серце шугнуло кудись униз. Як вони її знайшли? Яна згадала, що адресу колись казала своїй матері. Отже, вона не просто приїхала сама, а й привезла з собою підкріплення. Яна відчула, як по спині пробіг холодок. Інстинктивно вона перевірила, чи зачинені двері на засув. Зачинені.
— Яно, відчиняй! Я знаю, що ти вдома! — пролунав дужий голос тьоті Зіни. — Годі ховатися!
Яна мовчала, не рухаючись із місця.
— Донечко, це я, мама! Відчини, будь ласка! Нам треба поговорити! — голос матері звучав жалібно й благально.
Вона продовжувала стояти, вчепившись у дверний одвірок. Вона не хотіла цієї розмови. Усе вже було сказано.
— Яно! Негайно відчини двері! — знову гримнула тьотя Зіна. — Ти що собі дозволяєш? Ми не чужі люди, приїхали до тебе, а ти перед нами двері замикаєш!
Вони почали стукати у двері. Гулкі удари розносилися порожнім будинком, віддавалися в кожній клітині її тіла. Яна заплющила очі. Це було нестерпно. Вони знайшли її. Вони прийшли забрати її спокій.
— Ми не підемо, поки ти не відчиниш! — кричала тьотя Зіна. — Будемо тут сидіти, хай усі сусіди дивляться на тебе, безсоромну! Рідну матір на поріг не пускаєш!
Яна повільно пішла від дверей. Вона пройшла до вітальні й сіла на підлогу, обхопивши ноги руками. Стукотіння й крики тривали. Вона чула, як мати плаче. Як тітка поливає її брудом, використовуючи весь свій багатий словниковий запас епітетів: «егоїстка», «невдячна», «зазнайка».
Вона сиділа й слухала, і дивне заціпеніння оволоділо нею. Образи більше не було. Була тільки глуха, всепоглинаюча втома. Вона знала, що якщо відчинить зараз, то програє. Вони ввійдуть, і її фортеця впаде. Вони заповнять її будинок своїм шумом, своїми вимогами, своїми образами. Вони вкрадуть її тишу.
Вона не знала, скільки часу минуло. Година, дві. Крики стали тихішими, стукіт припинився. Вона обережно підійшла до вікна, що виходило на інший бік будинку, й визирнула. Біля хвіртки стояла машина таксі. Мати й тьотя Зіна, про щось люто жестикулюючи, сідали в неї. Обличчя матері було червоним і опухлим від сліз. Потім машина рушила й зникла за поворотом. Настала тиша. Така глибока й щільна, що у вухах дзвеніло.
Яна повернулася до вітальні й знову сіла на підлогу. Вона перемогла. Вона відстояла свій кордон. Але радості від перемоги не було. Була тільки дзвінка порожнеча всередині, співзвучна порожнечі її нового будинку. Вона зрозуміла, що сьогодні остаточно розірвала узи, які пов’язували її з родиною. Вона отримала те, чого хотіла, — абсолютну самотність.
Увечері вона все ж увімкнула телефон. На неї обрушилася лавина з сотень повідомлень і пропущених викликів. Від матері, тьоті Зіни, Галі, дядька Колі та ще десятка родичів. Вона не стала їх читати. Вона просто видалила все, а потім методично, одного за одним, заблокувала всі номери. Останнім було повідомлення від матері: «Я ніколи тобі цього не пробачу».
Яна подивилася на темний екран телефону, потім перевела погляд на вікно, за яким уже згущувалися сутінки й шуміло невидиме в темряві море. Вона не відчула нічого. Ні жалю, ні провини. Тільки холодне, спокійне усвідомлення того, що відтепер вона зовсім сама. І ця думка, як не дивно, її не лякала. Вона була готова до цієї ціни.
Ніч вона майже не спала. Лежала на новому ліжку, слухала, як шумить море, і вдивлялася в стелю. Думки приходили хвилями — як приплив і відплив. Спершу — важкі: «А може, треба було відчинити?», «А раптом мама справді…», «А що скажуть люди?». Потім інші. Тихіші. Чіткіші. «А хто колись відчиняв мені?» «Хто захищав мої кордони?» «Коли востаннє хтось запитував, чого хочу я?» Відповіді були прості. Ніхто. Ніколи.
Вранці вона вийшла на терасу з чашкою кави. Повітря було свіже, прозоре. Море блищало, як нова монета. Яна раптом відчула, що вперше за довгі роки її ніхто не чекає з вимогами. Ніхто не ображений. Ніхто не маніпулює тиском, сльозами, «ти ж донька». Тиша перестала бути порожнечею. Вона стала простором.
Через кілька днів Яна поїхала на ринок — купила штори, плед, невеликий круглий стіл для кухні. Познайомилася із сусідкою — літньою одеситкою пані Ларисою, яка принесла їй тарілку з гарячими сирниками «на новосілля». Без розпитувань. Без вторгнень. Просто — по-людськи.
— Гарний у вас дім, — сказала пані Лариса, оглядаючи терасу. — Видно, що для себе.
— Для себе, — повторила Яна й раптом усміхнулася.
Уперше ці слова не звучали виправданням.
Минув тиждень. Вона повернулася до роботи дистанційно — начальник дозволив місяць працювати з Одеси. Справи пішли краще. Помилки зникли. У голові стало ясно.
Одного вечора вона знову ввімкнула телефон. Нових повідомлень майже не було. Лише одне — від матері. «Яна. Я не розумію тебе. Але якщо ти так вирішила — живи. Мені неприємно. Та, мабуть, я справді лізу, куди не просять».
Яна довго дивилася на екран. Вона не відчула тріумфу. Не відчула образи. Лише втому — і дивну зрілість. Вона не відповідала одразу. Дала собі час.
Наступного дня написала коротко: «Мамо. Я тебе люблю. Але я більше не дозволю вирішувати за мене. Коли ти будеш готова поважати мої межі — приїдеш у гості. На запрошення». Вона натиснула «відправити» й відклала телефон. Без очікування.
Море шуміло так само, як і вчора. Як і позавчора. Йому було байдуже до родинних драм. І в цій байдужості було щось лікувальне.
Минуло кілька місяців. Будинок ожив. З’явився диван, книжкова шафа, на стінах — світлини з її подорожей, на кухні — запах кави й свіжого хліба. Яна почала бігати вранці вздовж берега. Іноді заходила в маленьке кафе неподалік — там її вже впізнавали. Родичі більше не писали. Мати мовчала. Але одного дня, під кінець вересня, прийшло повідомлення від матері: «Якщо можна — я б хотіла приїхати. На три дні. У готель. Просто побачити тебе». Яна довго дивилася на ці рядки. Вона більше не боялася. «Приїжджай», — відповіла вона. — «Зустріну на вокзалі».
Вона знала: навіть якщо нічого не зміниться — вона вже інша. Її будинок більше не фортеця. Він — дім. А дім — це не стіни, а право вирішувати, хто входить. Того вечора Яна знову вийшла на терасу. Сонце повільно тонула в морі, фарбуючи воду в золото. Вона більше не була самотньою. Вона була — відокремленою від родини. І це було зовсім інше життя.
