Ярослава поховала чоловіка в серпні, а в жовтні його племінник, старший за її доньку лише на п’ять років, сказав на порозі: “Я вас не залишу,сходи ще добрі, тільки віника нового треба купити”

Ярослава поховала чоловіка в серпні, а в жовтні до неї на поріг став Тарас, небіж покійного, з важкою сумкою на плечі й ящиком інструментів у руці.

Йому було двадцять п’ять, лише на п’ять років більше, ніж її доньці Соломії, яка стояла за маминою спиною зі схрещеними руками. Самій Ярославі минуло сорок чотири, але в чорній хустці вона виглядала старшою.

Тарас обвів поглядом ґанок, потупав підошвою по першій дошці й сказав:

— Я вас не залишу. Сходи ще добрі, тільки віника нового треба купити.

— Якого віника? — перепитала Ярослава.

— Цей уже нічого не змете. Дядько Микола казав, що новий початок починається з нового віника.

— Дядько Микола багато чого казав. Тільки тебе в нашому домі не було вісім років.

— Дев’ять, — тихо поправив Тарас.

— Тим більше.

Соломія ступила вперед.

— Ти приїхав у гості чи за чимось конкретним?

— Я приїхав допомогти.

— Нам ніхто не потрібен, — сказала Ярослава. — Ми впораємося самі.

— У вас дах тече над коморою, пліт упав біля садка, а в підвалі стоїть вода.

— Звідки ти знаєш про підвал?

— Дядько розповідав. Ми з ним іноді розмовляли.

— Мені він про це не казав.

— Він багато чого вам не казав.

Ярослава стиснула губи. Вітер ворухнув жовте листя на яблуні, і воно сухо зашурхотіло по дошках.

— Літня кухня порожня, — нарешті сказала вона. — Ночуй там. Завтра поговоримо.

— Дякую.

— Не дякуй. Я не сказала, що ти залишаєшся.

Коли двері літньої кухні зачинилися, Соломія повернулася до матері.

— Мамо, він приїхав не просто так.

— Не кажи так про людину, якої не знаєш.

— А ти знаєш?

Ярослава не відповіла. Вона згадала, як на чиємусь весіллі, років вісім тому, цей хлопчисько цілий вечір не зводив з неї очей, і як вона тоді вирішила, що це просто світло так падає.

Уранці Тарас уже стояв на драбині й перекладав шифер над коморою. До обіду він відкачав воду з підвалу. Ярослава поставила на стіл тарілку борщу, але не запросила його сісти, і він їв стоячи біля дверей.

— Скільки я тобі винна? — спитала вона.

— Нічого.

— Я не люблю бути винною. Чого ти хочеш від цього дому?

— Не від дому.

— А від чого?

Тарас поставив тарілку на край столу.

— Скажу, якщо ви пообіцяєте не виганяти мене до кінця розмови.

— Нічого я не обіцяю.

— Тоді все одно скажу. Я приїхав не через дах, тітко Ярославо. Я приїхав до вас.

— До мене?

— Я хочу жити з вами. Не як небіж. Я вас люблю. Давно, з сімнадцяти років.

Ярослава повільно випрямилася.

— Ти при глузді?

— Цілком.

— Мені сорок чотири роки. Я два місяці тому поховала твого дядька.

— Я знаю. Тому й не приїхав у вересні. Чекав до жовтня.

— Він ще й дні рахував. — Вона засміялася коротко, без радості. — Вийди звідси.

— Ви обіцяли дослухати.

— Я нічого не обіцяла. Слухай моє слово: забирай свою сумку й їдь туди, звідки приїхав. А хочеш жінку, то он Соломія. Вона тобі ровесниця майже, одружуйся з нею.

У сінях гупнули двері. Соломія стояла на порозі, бліда, з піднятим підборіддям.

— Я не чула, мамо, чи ти мене зараз запропонувала, як город під картоплю?

— Соломіє, ти не так зрозуміла.

— Я зрозуміла дуже добре. Ти хотіла, щоб він відчепився, і першою під руку трапилася я.

— Я хотіла, щоб усе було пристойно.

— Пристойно, це коли дочку віддають замість матері?

— Соломіє, — озвався Тарас, — я нічого такого не просив.

— Мовчи. Ти теж хороший, прийшов у чужий дім, коли тата ще дерен не взявся травою, і заявляєш, що кохаєш маму.

— Я не заявляв. Мене примусили.

— Хто примусив?

— Ваша мама, коли спитала, чого я хочу.

Соломія глянула на матір, потім на нього й раптом хмикнула, хоч очі в неї блищали.

— Мені двадцять років, і я не збираюся виходити за людину, яка дивиться повз мене на стіну, де висить мамина хустка. Вирішуйте самі, що ви тут робите. Мене в це не вплітайте.

Вона пішла. Ярослава стояла посеред кухні, і в неї тремтіли руки.

— Вийди, — повторила вона, але вже тихіше.

— Добре.

— Сьогодні ж.

— Літню кухню я залишу. Але з села не поїду.

— Це не тобі вирішувати.

— Це село, тітко, а не ваш двір.

До вечора він зібрав речі й перейшов до Ганни Іванівни, яка здавала кімнату всім, хто платив. Наступного понеділка він уже працював на пилорамі в Гната Ващука.

Щонеділі вранці з’являвся біля воріт з ящиком інструментів і питав, чи не треба чогось полагодити. Ярослава відповідала, що не треба. Він усе одно лагодив.

Село шепотілося. Перші розмови дійшли до Ярослави в магазині, між полицею з хлібом і прилавком із крупами.

— Ярославо, — сказала Ганна Іванівна, перебираючи цибулю, — чула я, що Миколин небіж за тобою упадає.

— Хто вам таке сказав?

— Та він же й сам не ховається. Усім розповідає, що в нього серйозно.

— Усім?

— Ну, мені розповів. А я ж не мовчу.

Ярослава поклала назад хліб, який уже взяла, і вийшла з магазину. Через пів години вона стояла біля хвіртки, за якою Тарас рубав дрова.

— Ти виставив мене на сміх.

— Я нікому нічого не казав, крім Ганни Іванівни. Вона питала, чого я тут, і я не став брехати.

— Не став брехати. Ти взагалі коли-небудь думаєш, що кажеш?

— Завжди.

— Тоді подумай про те, що ще й року не минуло. Що люди скажуть. Що Микола в землі лежить, а його небіж…

— А його небіж жив поруч із ним усе життя, і нічого не казав, бо мав сумління. Тепер дядька немає, і я кажу.

— Мені сорок чотири.

— Мені двадцять п’ять. Різницю я не вибирав.

— Ти мені в сини годишся.

— Я вам не син. — Він відклав сокиру. — Ви мене в сини записуєте, бо так легше. Тоді можна не відповідати.

— А що я мушу відповідати?

— Хоч що-небудь.

— Нічого. Мені нічого тобі казати.

— Тоді скажіть, що я вам байдужий. Одне слово. І завтра мене в селі не буде.

Ярослава дивилася на нього, на його розколоті руки й засмаглу шию над коміром.

— Ти мені байдужий, — сказала вона.

— Дивіться в очі.

Вона дивилася одну секунду, потім відвернулася.

— Йди, — тихо сказала вона.

— Піду. Але не з села.

Так минув листопад, а за ним і грудень. Тарас приходив щонеділі, Ярослава не пускала його в хату, і він працював надворі, поки не темніло. Соломія їздила на лекції в обласний центр, поверталася мовчазна й не питала ні про що.

Наприкінці грудня Ярослава злягла. Спершу кашляла, потім перестала вставати. Сніг ліг товстий, і дорогу до районної лікарні завіяло так, що автобуси не ходили третю добу. Соломія металася по хаті з телефоном, і саме тоді у дворі загуркотів старий пилорамний бортовий.

— Збирайте маму, — сказав Тарас з порога. — Я довезу.

— Ти як дізнався?

— Ганна Іванівна сказала.

— Ганна Іванівна, — пробурмотіла Соломія. — Ну звісно.

Він ніс Ярославу на руках через замет до машини, а вона, напівпритомна, чомусь думала про те, що рукави в нього пахнуть смолою й морозом. Дорога зайняла чотири години. У лікарні сказали: запалення легень, ще трохи, і було б пізно.

Три ночі він просидів у коридорі, на твердій лаві, і ні разу не пішов додому.

На четвертий день Ярослава розплющила очі й побачила у вікні сіре небо, а біля ліжка доньку.

— Мамо.

— Де він?

— Там, у коридорі. Уже третю ніч.

— Скажи, хай іде спати.

— Скажи сама.

— Соломіє.

— Мамо, послухай. Я весь цей час думала. Ти не чоловіка його боїшся, і не віку. Ти боїшся Ганни Іванівни.

— Це неправда.

— І тата.

Ярослава мовчала.

— Тата вже немає, — м’яко сказала Соломія. — Ти йому ввесь час вірна, а він би цього хотів?

— Ти не знаєш, що він хотів.

— А Тарас знає.

Двері прочинилися. Тарас стояв на порозі, з червоними від безсоння очима, і тримав у руках термос.

— Я не підслуховував. Двері були відчинені.

— Заходь, — сказала Соломія. — Мамі треба поговорити.

— Не треба, — кинула Ярослава.

— Треба, — відрізала Соломія й вийшла.

Тарас сів на край стільця.

— Дядько знав, — сказав він без вступу.

— Що знав?

— Про мене. Уже коли я був підлітком. Одного разу, ще до Польщі, він застав мене біля вашої хвіртки зі смішним букетом і нічого не сказав. А перед лікарнею покликав мене й заговорив. Не гнівався. Сказав, що ви ще молода й не повинні себе ховати.

— Не вигадуй.

— Я не вигадую. Він сказав, що ви мене вижене, і я не повинен іти. Але й не повинен тиснути. Сказав, що ви все вирішите самі, у свій час.

— І ти не тиснеш?

— Я пів року не тисну. Стою за забором і колю дрова.

Ярослава заплющила очі. З-під повік потекла сльоза, і вона не стала її витирати.

— Він мені нічого не казав.

— Бо тоді ви б його не слухали.

— Не слухала б.

— Але тепер слухаєте?

— Тарасе.

— Так?

— Піди поспи. Я нікуди не втечу.

Він посміхнувся вперше за всю зиму, поклав термос на тумбочку й вийшов.

Додому вона повернулася в січні. Тарас більше нічого не питав. Він приходив, лагодив, пив чай на веранді й від’їжджав, коли сутеніло. Ганна Іванівна, побачивши їх разом на подвір’ї, довго стояла біля тину, потім пішла, нічого не сказавши, а наступного дня принесла пиріг із капустою й поставила на стіл мовчки.

— Це що? — спитала Ярослава.

— Пиріг.

— Бачу.

— Ну а чого ти чекала?

Більше вони про це не говорили.

Минула зима, минула весна. У серпні, рівно через рік після похорону, Ярослава пішла на цвинтар сама. Поставила квіти, довго стояла біля хреста й сказала в тишу:

— Ти все знав і мовчав, Миколо. От такий ти був.

Вітер ворухнув стрічку на вінку.

— Добре, — сказала вона. — Добре. Я теж не сердитимуся.

Вона повернулася додому іншою дорогою, повз Ганнину хату, і зайшла до неї.

— Мені віник потрібен, — сказала вона з порога. — Новий.

— Знову? — здивувалася Ганна Іванівна. — Ти ж позаторік купувала.

— Не для себе.

— Ага, — протягла Ганна Іванівна і понесла з-під лави найкращий, з червоною стрічкою на держаку. — Для кого ж це?

— Для того, хто його вимагав.

— Усе село вже знає.

— Хай знає.

Тарас сидів на ґанку й струганим ножем виправляв щось у дверній ручці. Він почув кроки, підняв голову й побачив Ярославу з віником у руках.

— Це що? — спитав він.

— Віник. Ти казав, що новий початок починається з нового віника.

— Казав.

— Ось, — вона простягнула його. — Починай.

Він повільно підвівся.

— Ви це про віник?

— Про віник.

— Тільки?

— Не тільки.

— Тоді скажіть.

— Не скажу. Ти й так розумієш.

— Хочу почути.

— Тарасе, мені сорок п’ять років, — сказала вона. — Я не вмію красиво.

— А ви не красиво. Ви як є.

Вона глибоко вдихнула.

— Залишайся. Не в літній кухні. У домі.

Він узяв віник, став на верхню сходинку й почав змітати з дощок жовте листя, що вже встигло набігти за вчорашній вітер. Ярослава стояла внизу й дивилася, як з-під сухих листків проступає чисте дерево.

— Ти мені так і не сказав, що саме любиш, — промовила вона.

— Що?

— У мені. Що любиш.

— Те, що ви не вмієте брехати. Навіть коли хочете.

— Це не кохання. Це недолік.

— Для мене те саме.

Вона розсміялася, і сміх покотився по двору, змішавшись із шурхотом віника.

Через рік, коли Соломія приїхала на канікули, вона привезла із собою високого мовчазного хлопця в окулярах, лікаря з її курсу на ім’я Остап.

— Мамо, це Остап. Він жити без мене не може, так сам каже.

— Не так, — почервонів Остап. — Я казав, що мені з вами добре.

— Це одне й те саме.

— Не одне, — озвався Тарас із дверей. — Я знаю різницю. Три роки вчився.

— Ти не вчився, ти чекав, — відповіла Соломія.

— Одне другому не заважає.

— Заходьте до хати, — сказала Ярослава. — Борщ ще теплий.

Вони піднялися втрьох по чистих сходах, і двері за ними зачинилися. Віник із вицвілою червоною стрічкою залишився стояти біля порога, готовий до нового початку.

Світлана Малосвітна

You cannot copy content of this page