Ярослава поховала чоловіка в серпні, а в жовтні до неї на поріг став Тарас, небіж покійного, з важкою сумкою на плечі й ящиком інструментів у руці.
Йому було двадцять п’ять, лише на п’ять років більше, ніж її доньці Соломії, яка стояла за маминою спиною зі схрещеними руками. Самій Ярославі минуло сорок чотири, але в чорній хустці вона виглядала старшою.
Тарас обвів поглядом ґанок, потупав підошвою по першій дошці й сказав:
— Я вас не залишу. Сходи ще добрі, тільки віника нового треба купити.
— Якого віника? — перепитала Ярослава.
— Цей уже нічого не змете. Дядько Микола казав, що новий початок починається з нового віника.
— Дядько Микола багато чого казав. Тільки тебе в нашому домі не було вісім років.
— Дев’ять, — тихо поправив Тарас.
— Тим більше.
Соломія ступила вперед.
— Ти приїхав у гості чи за чимось конкретним?
— Я приїхав допомогти.
— Нам ніхто не потрібен, — сказала Ярослава. — Ми впораємося самі.
— У вас дах тече над коморою, пліт упав біля садка, а в підвалі стоїть вода.
— Звідки ти знаєш про підвал?
— Дядько розповідав. Ми з ним іноді розмовляли.
— Мені він про це не казав.
— Він багато чого вам не казав.
Ярослава стиснула губи. Вітер ворухнув жовте листя на яблуні, і воно сухо зашурхотіло по дошках.
— Літня кухня порожня, — нарешті сказала вона. — Ночуй там. Завтра поговоримо.
— Дякую.
— Не дякуй. Я не сказала, що ти залишаєшся.
Коли двері літньої кухні зачинилися, Соломія повернулася до матері.
— Мамо, він приїхав не просто так.
— Не кажи так про людину, якої не знаєш.
— А ти знаєш?
Ярослава не відповіла. Вона згадала, як на чиємусь весіллі, років вісім тому, цей хлопчисько цілий вечір не зводив з неї очей, і як вона тоді вирішила, що це просто світло так падає.
Уранці Тарас уже стояв на драбині й перекладав шифер над коморою. До обіду він відкачав воду з підвалу. Ярослава поставила на стіл тарілку борщу, але не запросила його сісти, і він їв стоячи біля дверей.
— Скільки я тобі винна? — спитала вона.
— Нічого.
— Я не люблю бути винною. Чого ти хочеш від цього дому?
— Не від дому.
— А від чого?
Тарас поставив тарілку на край столу.
— Скажу, якщо ви пообіцяєте не виганяти мене до кінця розмови.
— Нічого я не обіцяю.
— Тоді все одно скажу. Я приїхав не через дах, тітко Ярославо. Я приїхав до вас.
— До мене?
— Я хочу жити з вами. Не як небіж. Я вас люблю. Давно, з сімнадцяти років.
Ярослава повільно випрямилася.
— Ти при глузді?
— Цілком.
— Мені сорок чотири роки. Я два місяці тому поховала твого дядька.
— Я знаю. Тому й не приїхав у вересні. Чекав до жовтня.
— Він ще й дні рахував. — Вона засміялася коротко, без радості. — Вийди звідси.
— Ви обіцяли дослухати.
— Я нічого не обіцяла. Слухай моє слово: забирай свою сумку й їдь туди, звідки приїхав. А хочеш жінку, то он Соломія. Вона тобі ровесниця майже, одружуйся з нею.
У сінях гупнули двері. Соломія стояла на порозі, бліда, з піднятим підборіддям.
— Я не чула, мамо, чи ти мене зараз запропонувала, як город під картоплю?
— Соломіє, ти не так зрозуміла.
— Я зрозуміла дуже добре. Ти хотіла, щоб він відчепився, і першою під руку трапилася я.
— Я хотіла, щоб усе було пристойно.
— Пристойно, це коли дочку віддають замість матері?
— Соломіє, — озвався Тарас, — я нічого такого не просив.
— Мовчи. Ти теж хороший, прийшов у чужий дім, коли тата ще дерен не взявся травою, і заявляєш, що кохаєш маму.
— Я не заявляв. Мене примусили.
— Хто примусив?
— Ваша мама, коли спитала, чого я хочу.
Соломія глянула на матір, потім на нього й раптом хмикнула, хоч очі в неї блищали.
— Мені двадцять років, і я не збираюся виходити за людину, яка дивиться повз мене на стіну, де висить мамина хустка. Вирішуйте самі, що ви тут робите. Мене в це не вплітайте.
Вона пішла. Ярослава стояла посеред кухні, і в неї тремтіли руки.
— Вийди, — повторила вона, але вже тихіше.
— Добре.
— Сьогодні ж.
— Літню кухню я залишу. Але з села не поїду.
— Це не тобі вирішувати.
— Це село, тітко, а не ваш двір.
До вечора він зібрав речі й перейшов до Ганни Іванівни, яка здавала кімнату всім, хто платив. Наступного понеділка він уже працював на пилорамі в Гната Ващука.
Щонеділі вранці з’являвся біля воріт з ящиком інструментів і питав, чи не треба чогось полагодити. Ярослава відповідала, що не треба. Він усе одно лагодив.
Село шепотілося. Перші розмови дійшли до Ярослави в магазині, між полицею з хлібом і прилавком із крупами.
— Ярославо, — сказала Ганна Іванівна, перебираючи цибулю, — чула я, що Миколин небіж за тобою упадає.
— Хто вам таке сказав?
— Та він же й сам не ховається. Усім розповідає, що в нього серйозно.
— Усім?
— Ну, мені розповів. А я ж не мовчу.
Ярослава поклала назад хліб, який уже взяла, і вийшла з магазину. Через пів години вона стояла біля хвіртки, за якою Тарас рубав дрова.
— Ти виставив мене на сміх.
— Я нікому нічого не казав, крім Ганни Іванівни. Вона питала, чого я тут, і я не став брехати.
— Не став брехати. Ти взагалі коли-небудь думаєш, що кажеш?
— Завжди.
— Тоді подумай про те, що ще й року не минуло. Що люди скажуть. Що Микола в землі лежить, а його небіж…
— А його небіж жив поруч із ним усе життя, і нічого не казав, бо мав сумління. Тепер дядька немає, і я кажу.
— Мені сорок чотири.
— Мені двадцять п’ять. Різницю я не вибирав.
— Ти мені в сини годишся.
— Я вам не син. — Він відклав сокиру. — Ви мене в сини записуєте, бо так легше. Тоді можна не відповідати.
— А що я мушу відповідати?
— Хоч що-небудь.
— Нічого. Мені нічого тобі казати.
— Тоді скажіть, що я вам байдужий. Одне слово. І завтра мене в селі не буде.
Ярослава дивилася на нього, на його розколоті руки й засмаглу шию над коміром.
— Ти мені байдужий, — сказала вона.
— Дивіться в очі.
Вона дивилася одну секунду, потім відвернулася.
— Йди, — тихо сказала вона.
— Піду. Але не з села.
Так минув листопад, а за ним і грудень. Тарас приходив щонеділі, Ярослава не пускала його в хату, і він працював надворі, поки не темніло. Соломія їздила на лекції в обласний центр, поверталася мовчазна й не питала ні про що.
Наприкінці грудня Ярослава злягла. Спершу кашляла, потім перестала вставати. Сніг ліг товстий, і дорогу до районної лікарні завіяло так, що автобуси не ходили третю добу. Соломія металася по хаті з телефоном, і саме тоді у дворі загуркотів старий пилорамний бортовий.
— Збирайте маму, — сказав Тарас з порога. — Я довезу.
— Ти як дізнався?
— Ганна Іванівна сказала.
— Ганна Іванівна, — пробурмотіла Соломія. — Ну звісно.
Він ніс Ярославу на руках через замет до машини, а вона, напівпритомна, чомусь думала про те, що рукави в нього пахнуть смолою й морозом. Дорога зайняла чотири години. У лікарні сказали: запалення легень, ще трохи, і було б пізно.
Три ночі він просидів у коридорі, на твердій лаві, і ні разу не пішов додому.
На четвертий день Ярослава розплющила очі й побачила у вікні сіре небо, а біля ліжка доньку.
— Мамо.
— Де він?
— Там, у коридорі. Уже третю ніч.
— Скажи, хай іде спати.
— Скажи сама.
— Соломіє.
— Мамо, послухай. Я весь цей час думала. Ти не чоловіка його боїшся, і не віку. Ти боїшся Ганни Іванівни.
— Це неправда.
— І тата.
Ярослава мовчала.
— Тата вже немає, — м’яко сказала Соломія. — Ти йому ввесь час вірна, а він би цього хотів?
— Ти не знаєш, що він хотів.
— А Тарас знає.
Двері прочинилися. Тарас стояв на порозі, з червоними від безсоння очима, і тримав у руках термос.
— Я не підслуховував. Двері були відчинені.
— Заходь, — сказала Соломія. — Мамі треба поговорити.
— Не треба, — кинула Ярослава.
— Треба, — відрізала Соломія й вийшла.
Тарас сів на край стільця.
— Дядько знав, — сказав він без вступу.
— Що знав?
— Про мене. Уже коли я був підлітком. Одного разу, ще до Польщі, він застав мене біля вашої хвіртки зі смішним букетом і нічого не сказав. А перед лікарнею покликав мене й заговорив. Не гнівався. Сказав, що ви ще молода й не повинні себе ховати.
— Не вигадуй.
— Я не вигадую. Він сказав, що ви мене вижене, і я не повинен іти. Але й не повинен тиснути. Сказав, що ви все вирішите самі, у свій час.
— І ти не тиснеш?
— Я пів року не тисну. Стою за забором і колю дрова.
Ярослава заплющила очі. З-під повік потекла сльоза, і вона не стала її витирати.
— Він мені нічого не казав.
— Бо тоді ви б його не слухали.
— Не слухала б.
— Але тепер слухаєте?
— Тарасе.
— Так?
— Піди поспи. Я нікуди не втечу.
Він посміхнувся вперше за всю зиму, поклав термос на тумбочку й вийшов.
Додому вона повернулася в січні. Тарас більше нічого не питав. Він приходив, лагодив, пив чай на веранді й від’їжджав, коли сутеніло. Ганна Іванівна, побачивши їх разом на подвір’ї, довго стояла біля тину, потім пішла, нічого не сказавши, а наступного дня принесла пиріг із капустою й поставила на стіл мовчки.
— Це що? — спитала Ярослава.
— Пиріг.
— Бачу.
— Ну а чого ти чекала?
Більше вони про це не говорили.
Минула зима, минула весна. У серпні, рівно через рік після похорону, Ярослава пішла на цвинтар сама. Поставила квіти, довго стояла біля хреста й сказала в тишу:
— Ти все знав і мовчав, Миколо. От такий ти був.
Вітер ворухнув стрічку на вінку.
— Добре, — сказала вона. — Добре. Я теж не сердитимуся.
Вона повернулася додому іншою дорогою, повз Ганнину хату, і зайшла до неї.
— Мені віник потрібен, — сказала вона з порога. — Новий.
— Знову? — здивувалася Ганна Іванівна. — Ти ж позаторік купувала.
— Не для себе.
— Ага, — протягла Ганна Іванівна і понесла з-під лави найкращий, з червоною стрічкою на держаку. — Для кого ж це?
— Для того, хто його вимагав.
— Усе село вже знає.
— Хай знає.
Тарас сидів на ґанку й струганим ножем виправляв щось у дверній ручці. Він почув кроки, підняв голову й побачив Ярославу з віником у руках.
— Це що? — спитав він.
— Віник. Ти казав, що новий початок починається з нового віника.
— Казав.
— Ось, — вона простягнула його. — Починай.
Він повільно підвівся.
— Ви це про віник?
— Про віник.
— Тільки?
— Не тільки.
— Тоді скажіть.
— Не скажу. Ти й так розумієш.
— Хочу почути.
— Тарасе, мені сорок п’ять років, — сказала вона. — Я не вмію красиво.
— А ви не красиво. Ви як є.
Вона глибоко вдихнула.
— Залишайся. Не в літній кухні. У домі.
Він узяв віник, став на верхню сходинку й почав змітати з дощок жовте листя, що вже встигло набігти за вчорашній вітер. Ярослава стояла внизу й дивилася, як з-під сухих листків проступає чисте дерево.
— Ти мені так і не сказав, що саме любиш, — промовила вона.
— Що?
— У мені. Що любиш.
— Те, що ви не вмієте брехати. Навіть коли хочете.
— Це не кохання. Це недолік.
— Для мене те саме.
Вона розсміялася, і сміх покотився по двору, змішавшись із шурхотом віника.
Через рік, коли Соломія приїхала на канікули, вона привезла із собою високого мовчазного хлопця в окулярах, лікаря з її курсу на ім’я Остап.
— Мамо, це Остап. Він жити без мене не може, так сам каже.
— Не так, — почервонів Остап. — Я казав, що мені з вами добре.
— Це одне й те саме.
— Не одне, — озвався Тарас із дверей. — Я знаю різницю. Три роки вчився.
— Ти не вчився, ти чекав, — відповіла Соломія.
— Одне другому не заважає.
— Заходьте до хати, — сказала Ярослава. — Борщ ще теплий.
Вони піднялися втрьох по чистих сходах, і двері за ними зачинилися. Віник із вицвілою червоною стрічкою залишився стояти біля порога, готовий до нового початку.
Світлана Малосвітна