«Прокинулася від стуку лопати. Вийшла в сад, а замість моїх квітів — посаджені помідори. То свекруха навіщо подарувала нам дачу: щоб я на городі працювала чи щоб відпочивала?»

«Прокинулася від стуку лопати. Вийшла в сад, а замість моїх квітів — посаджені помідори. То свекруха навіщо подарувала нам дачу: щоб я на городі працювала чи щоб відпочивала?»

Перш ніж я встигла щось сказати, свекруха встромила лопату в землю й заходилася підгортати щойно посаджений кущик помідорів.

— А ти чого так дивишся? — запитала вона, навіть не випроставшись. — Не бачиш, що роблю? Допомогла вам трохи з господарством.

Я стояла біля хвіртки й не могла повірити власним очам. На місці моїх улюблених троянд, які я садила минулої осені, рівними рядочками стирчала розсада. Дві кущі свекруха вже встигла викопати й відкласти біля паркану. Ще одну, схоже, збиралася викорчувати.

— Зоя Михайлівно, ви навіщо мої квіти викопали?

— Ой, почалося! — вона нарешті підвела голову. — Троянди їй шкода! А помідори вам не потрібні? Чи ви збираєтеся все літо на дачу приїжджати, щоб на лавочці сидіти?

— Саме для цього ми сюди й приїжджаємо. Відпочивати.

— Ну, то я бачу, як ви відпочиваєте. Земля пустує, а вона квіточки розводить!

Я подивилася на клумбу, потім на свекруху. І раптом зрозуміла, що ця сварка почалася набагато раніше. Ще того дня, коли вона вручила нам ключі від дачі й сказала, що відтепер це нам подарунок.

Тоді я навіть не здогадувалася, що за тим подарунком ховалося одне велике очікування.

Дача дісталася нам від Зої Михайлівни. Точніше, вона сама запропонувала подарувати її синові Романові та мені.

То був невеликий будиночок з верандою, літньою кухнею та чималою ділянкою. Колись свекруха разом із чоловіком проводила там майже кожні вихідні. Але після відходу свекра їй стало важко самій доглядати і будинок, і город. Вона почала приїжджати рідше, а потім і зовсім сказала, що хоче позбутися цього клопоту.

— Забирайте, діти. Я вже не маю сили там поратися. Вам молодим буде до вподоби. Робіть що хочете, хоч будинок перебудовуйте, хоч саджайте що заманеться. Мені аби воно не стояло пусткою.

Роман спершу не хотів погоджуватися.

— Мамо, ти впевнена? Це ж твоя дача. Може, ще передумаєш?

— Та що мені з неї? Я туди сама вже не їжджу. А ви маєте своє житло, але влітку ніде відпочити. Оформимо все як слід, і користуйтеся.

Документи ми оформили належним чином. Свекруха передала нам дачу, а ми щиро подякували. Роман навіть купив їй гарний букет і запросив на обід.

Тоді я думала, що нам справді пощастило.

Я працювала бухгалтеркою, Роман — інженером. Обоє поверталися додому втомлені, а вихідні часто витрачали на прибирання, покупки й домашні справи. Нам давно хотілося мати місце, куди можна втекти від міської метушні.

Я уявляла ранкову каву на веранді, книжку в тіні яблуні, квіти біля доріжки. Роман мріяв облаштувати мангал і поставити великий стіл, щоб запрошувати друзів.

Ми не збиралися перетворювати ділянку на ферму. Нам вистачало роботи й у будні.

Перші місяці пішли на ремонт. Роман полагодив дах, замінив частину паркану, привів до ладу електрику. Я займалася будинком і подвір’ям. Відмила старі вікна, пошила фіранки, підібрала меблі для веранди. Біля доріжки посадила лаванду, біля ґанку — кілька кущів троянд, а під парканом облаштувала квітник.

Коли ми вперше приїхали туди після завершення основних робіт, я довго ходила подвір’ям і раділа, як дитина.

— Романе, подивись, як гарно! — покликала чоловіка.

Він вийшов із будинку, витираючи руки рушником.

— Гарно. Тільки тепер доведеться сюди частіше приїжджати. Бо ти не заспокоїшся, доки кожен куточок не засадиш.

— А хіба погано?

— Та ні. Я ж не скаржуся. Головне, щоб мені місце для мангалу залишила.

Ми сміялися. Тоді все здавалося таким простим.

Перший дзвіночок пролунав, коли до нас приїхала Зоя Михайлівна. Вона довго ходила подвір’ям, розглядала клумби, зазирала за будинок і нарешті зупинилася біля порожньої грядки.

— А тут що буде?

— Ще не вирішила, — відповіла я. — Може, посаджу декоративні трави.

— Декоративні? — перепитала свекруха. — А помідори?

— Не планувала.

— А огірки?

— Теж ні.

Вона помовчала, а потім промовила:

— Ну, дивіться самі. Я думала, хоч трохи городу залишите. Земля ж добра.

Я не надала її словам особливого значення. Подумала, що людина просто звикла до свого порядку й їй незвично бачити грядки без овочів.

Та наступного разу розмова повторилася.

— Я вам можу розсаду дати. У мене цього року помідорів багато зійшло.

— Дякую, але нам не треба.

— Чому це?

— Бо ми не хочемо городу.

— А що ви тоді їстимете? У магазині все купувати?

— Зоя Михайлівно, ми й раніше купували овочі. Нам так зручно.

Свекруха зітхнула й пішла до будинку. Я помітила, що їй не сподобалася моя відповідь, але не стала сперечатися.

Увечері, коли ми залишилися самі, я розповіла Романові про цю розмову.

— Мама знову питала про помідори. Каже, що земля пропадає.

— Ну, вона все життя городом займалася. Для неї ділянка без грядок — дивина.

— Я розумію. Але ми ж не обіцяли їй вирощувати овочі.

— Звісно, не обіцяли. Я з нею поговорю, якщо знову почне.

Я тоді заспокоїлася. Роман ніколи не був людиною, яка шукає сварок, але й мовчати, коли хтось переходить межі, не любив.

Та свекруха не заспокоювалася.

Вона почала телефонувати й запитувати, чи ми збираємося садити бодай картоплю. Потім запропонувала привезти насіння квасолі. Ще за тиждень поцікавилася, чи не викинули лопату.

Я відповідала спокійно, але дедалі частіше ловила себе на думці, що мене намагаються втягнути в роботу, якої я не хочу.

Одного разу я не витримала й запитала прямо:

— Зоя Михайлівно, а ви чому так наполягаєте на городі? Ми ж вам нічого не винні. Ви самі сказали, що даруєте нам дачу й ми можемо робити там що хочемо.

Свекруха образилася.

— Я не кажу, що винні. Але хіба важко посадити кілька кущів? Я ж не прошу тебе ціле поле обробляти.

— Мені й кілька кущів не потрібні. Я хочу квіти.

— Квіти! — вона скривилася. — З них що на вечерю приготуєш?

Я не відповіла. Бо зрозуміла: ми з нею говоримо про зовсім різні речі.

Для мене дача була місцем, де можна відпочити. Для неї — господарством, яке має приносити користь.

Того суботнього ранку ми з Романом приїхали на дачу раніше, ніж зазвичай. Напередодні чоловік затримався на роботі, тому ми вирішили виїхати ще до світанку, щоб провести там увесь день.

Я прокинулася від стуку лопати.

Спочатку подумала, що Роман уже вийшов надвір. Його половина ліжка була порожня, а з кухні долинав звук чайника.

Я накинула светр, узула капці й вийшла через задні двері. І завмерла.

Біля клумби стояла Зоя Михайлівна. На голові — панамка, на руках — рукавички. Поруч лежали викопані троянди, а в землі вже красувалися кілька кущиків помідорів.

— Що ви робите? — запитала я.

Свекруха озирнулася.

— О, прокинулася! А я тут вам трохи допомагаю. Бачиш, скільки місця було? Посадила помідори. Ще перець привезла, але його пізніше висаджу.

— Ви викопали мої троянди?

— Та вони мені заважали. Я хотіла рівненько грядку зробити.

— Ви могли хоча б запитати!

— А чого питати? Я ж не чужа людина. Та й дачу я вам подарувала. Не чужу землю обробляю.

Я підійшла до троянд. Два кущі лежали на землі, коріння було пошкоджене. Один свекруха вже встигла віднести до компостної купи.

— Це я восени садила. Вибирала сорти, готувала землю, доглядала за ними. Ви не мали права їх викопувати.

— Ой, не перебільшуй! Купиш собі інші. А помідори будуть. Восени ще подякуєш.

— За що? За те, що ви знищили те, що я посадила?

— Та що ти за людина така? Я для вас стараюся, а ти невдоволена!

На ґанок вийшов Роман. Він почув останні слова й підійшов до нас.

— Мамо, що сталося?

— Та нічого! Я вирішила трохи грядок зробити, а твоя дружина вже влаштувала сварку. Подивися, вона навіть помідори садити не хоче!

Роман перевів погляд на клумбу.

— Ти викопала троянди?

— Ну, викопала. А що такого? Вони ж не їстівні.

— Мамо, ми ж говорили про це.

— Говорили, але я думала, ти зрозумієш. Я ж не для себе стараюся. Ви потім матимете свої овочі.

— Ми не просили тебе садити овочі.

— А навіщо тоді вам така ділянка? Щоб квітки розводити?

Роман зняв із плеча рушник і поклав його на поруччя.

— Мамо, ти подарувала нам дачу. Ми тобі за це вдячні. Але це не означає, що ти можеш приїжджати й робити тут усе на власний розсуд.

— Я ж хотіла допомогти!

— Допомога — це коли про неї просять. А коли ти без дозволу викопуєш те, що посадила моя дружина, — це вже не допомога.

Свекруха відклала лопату.

— То я тепер і кущик помідорів посадити не можу? На своїй колишній дачі?

— Вона вже не твоя, мамо. Ти сама її подарувала.

— Отже, тепер я тут ніхто?

— Ти наша мама й бабуся. Ми раді бачити тебе в гостях. Але господарювати тут будемо ми.

Зоя Михайлівна почервоніла.

— Я так і знала! Віддала вам усе, а тепер навіть носа не можна показати!

Я відчула, як у мені закипає образа.

— Ви не віддали нам усе, щоб ми тепер мали відпрацьовувати ваш подарунок. Ми не просили вас шукати собі городників. Ви самі запропонували дачу, сказали, що нам там можна робити що хочемо. Ми вам повірили. І облаштовували її для себе, а не для того, щоб восени привозити вам ящики помідорів.

— Та я ж не просила ящиків! — обурилася свекруха. — Хоча могла б і поділитися, якби виросло!

Роман подивився на матір.

— Ось тепер я зрозумів, у чому справа. Ти подарувала нам дачу, бо хотіла, щоб хтось замість тебе доглядав город, а врожаєм можна було користуватися, як раніше.

— Не вигадуй!

— А як інакше це назвати? Ти жодного разу не запитала, чи нам потрібен город. Ти весь час питаєш тільки про помідори, огірки й картоплю. Мамо, ми не наймалися обробляти землю.

Свекруха мовчала, але її обличчя промовляло за неї.

— Я думала, ви нормальні господарі, — нарешті сказала вона. — А ви все на квіточки витрачаєтеся.

— Ми нормальні господарі, мамо, — відповів Роман. — Просто в нас інше уявлення про відпочинок. Я цілий тиждень працюю. Я хочу приїхати сюди, посидіти з дружиною на веранді, посмажити м’ясо, а не цілий день стояти з сапою. І Ярина має таке саме право.

Я подивилася на чоловіка. Мені було приємно, що він не відмовчується й не намагається звести все до жарту.

— А помідори? — знову запитала свекруха. — Що тепер з ними робити?

— Забери їх, мамо, — сказав Роман. — Ми їх не садили й не просили садити. А квіти ми спробуємо врятувати.

— То ви мене ще й із розсадою виставляєте?

— Ні. Ми просимо тебе не робити тут нічого без нашої згоди.

Свекруха ще трохи постояла, потім зібрала рукавички й сумку з розсадою. Перед тим як піти, вона повернулася до мене.

— Запам’ятай, Ярино, я вам добра хотіла.

— Я вірю, що ви хотіли добра. Але треба було спершу запитати, якого добра хочемо ми.

Вона нічого не відповіла й пішла до хвіртки.

Того дня ми майже не відпочивали. Роман допомагав мені обережно пересадити троянди. Дві вдалося врятувати, третя була надто пошкоджена. Я довго тримала її в руках, намагаючись зрозуміти, чи є шанс, що вона приживеться.

— Шкода, — тихо сказала я.

— Знаю.

— Я ж стільки часу їх доглядала. А вона прийшла й викопала, наче то бур’ян.

Роман присів поруч.

— Мені теж шкода. І я не хочу, щоб ти думала, ніби тепер маєш терпіти таке через те, що дачу подарувала мама.

— Я не хочу сваритися з нею. Але й не хочу, щоб кожен наш приїзд сюди перетворювався на перевірку, чи посадили ми достатньо овочів.

— Не перетвориться. Я їй сказав, що так більше не буде.

— Ти справді думаєш, що вона зрозуміла?

Чоловік зітхнув.

— Не знаю. Може, й ні. Але я пояснив, як буде. Якщо вона захоче приїхати, нехай спершу зателефонує. І більше жодних самовільних робіт.

Ми вирішили змінити замок на хвіртці. Не тому, що хотіли покарати свекруху, а тому, що не бажали повторення ранкової історії. Роман сам зателефонував матері й попередив про це. Вона довго обурювалася, але зрештою сказала, що ключ їй не потрібен.

Наступні кілька тижнів вона не приїжджала й майже не телефонувала. Я знала, що образилася. Часом мені навіть ставало її шкода. Вона звикла, що на дачі все робилося за її правилами, а тепер мала змиритися з тим, що ми облаштовуємо її по-своєму.

Одного вечора Роман сказав:

— Мама телефонує. Запитує, чи можна приїхати в неділю.

— А що ти відповів?

— Що можна. Якщо вона просто в гості.

— І вона погодилася?

— Сказала, що привезе пиріг.

У неділю Зоя Михайлівна приїхала з пирогом і банкою домашніх огірків. Ми накрили стіл на веранді. Вона привіталася, оглянула клумбу, але цього разу нічого не коментувала.

Я не стала згадувати про троянди. Дві врятовані вже випустили нові листочки, і я сподівалася, що вони приживуться.

Після обіду свекруха підійшла до квітника.

— То це ті самі троянди?

— Так. Дві вдалося врятувати.

Вона помовчала.

— Шкода, що третя пропала.

Я не знала, чи це було вибачення, чи просто констатація. Але вирішила не вимагати від неї слів, до яких вона, можливо, ще не була готова.

Коли свекруха збиралася додому, Роман провів її до машини. Вона віддала йому порожню банку й раптом сказала:

— А все-таки могли б посадити хоча б два кущі помідорів.

Чоловік усміхнувся, але відповів цілком серйозно:

— Мамо, якщо колись захочемо — посадимо. Але не тому, що хтось цього вимагає.

Вона зітхнула й сіла в машину.

Ми з Романом залишилися на веранді. Я дивилася на квіти, на які падало вечірнє сонце, і думала про те, як дивно іноді люди розуміють слово «подарунок».

Для одних це означає віддати й більше не втручатися. Для інших — віддати, але залишити за собою право вирішувати, як розпоряджатимуться подарованим.

Я не знаю, чи свекруха колись по-справжньому змириться з тим, що на її колишній дачі немає городу. Але тепер вона принаймні телефонує перед приїздом.

А ми посадили ще кілька троянд. І жодного помідора. Бо дача для нас — не місце, де треба відпрацьовувати чиюсь щедрість. Це місце, куди ми приїжджаємо відпочивати.

You cannot copy content of this page