— Наталю, ну ти подивись на свої руки. Це ж не шкіра, це… Ой, я навіть не знаю, якась кирза. Ось у Жанночки оксамит, справжній шовк, тому що жінка повинна себе берегти, прикрашати собою світ, а не в грядках по лікоть копатися.
Єлизавета Семенівна зітхнула, поправила солом’яний капелюх і відпила лимонад із склянки. Вона сиділа в плетеному кріслі, ніби королева в засланні, оглядаючи свої дачні володіння. Навколо дзижчали оси, пахло перестиглими яблуками та димом. Наталя, та сама володарка кирзових рук, мовчки перевернула шампури. Жар від мангала бив в обличчя, стікав по скронях, пік очі.
Їй хотілося відповісти, сказати, що цей маринад вона робила з п’ятої ранку, що грядки самі себе не прополять і що оксамитова Жанночка за цілий день палець об палець не вдарила, навіть хліба порізати не захотіла. Манікюр же, свіжий гель-лак. Але Наталя промовчала. Звичка. 10 років шлюбу з Віктором привчили її, що сперечатися з Єлизаветою Семенівною — собі дорожче. Простіше кивнути, посміхнутися і зробити по-своєму. Або просто зробити.
— Жанночко, дитинко, тобі не віє? — свекруха перевела увагу на молодшу невістку, яка розслаблено лежала на шезлонзі з телефоном, ліниво гортаючи стрічку соцмереж.
— Усе супер, Єлизавето Семенівно, — протягнула Жанна, не відводячи погляду від екрана. — Я тут такий рецепт смузі знайшла, треба буде якось спробувати. Там насіння чіа та кокосове молоко.
— Ось. — Єлизавета Семенівна підняла палець угору, звертаючись до неба й до Наталії одночасно. — Прагнення до нового, естетика. А у нас що? Знову шашлик з оцтом. Наталю, ти безнадійно застрягла в минулому столітті.
Віктор, чоловік Наталї, сидів на ґанку і крутив у руках шампур, перевіряючи готовність. Він кинув на дружину винуватий погляд, але, як завжди, промовчав. Стас, чоловік Жанни, взагалі десь бродив із напоєм, насолоджуючись життям. Зручно бути молодшим улюбленим сином. Ніяких там очікувань.
— М’ясо готове, — глухо сказала Наталія, знімаючи важкі шампури.
Обід минув як завжди. Єлизавета Семенівна нишпорила виделкою в свинині, демонстративно відрізаючи сало й складаючи його на край тарілки купкою. Жанна з’їла один шматочок, заявивши, що вона на інтервальному, і тут же отримала порцію захвату за силу волі. Наталія їла мовчки, відчуваючи, як шматок не лізе в горло.
Усе змінилося через годину. Єлизавета Семенівна, розпалена власною значущістю та келихом наливки, вирішила провести майстер-клас.
— Жанно, ходімо, я тобі покажу, як правильно зрізати гортензії, щоб вони стояли тиждень. — Вона велично підвелася. — Наталю, ти посуд поки збери.
Свекруха металась по доріжці до кущів, озираючись, чи йде за нею улюблена невістка. Жанна плелась позаду, позіхаючи в кулак.
— Головне, дитинко — це кут зрізу. І… ой!
Каблук Єлизавети Семенівни потрапив у щілину між плитками. Нога підвернулася з огидним сухим хрускотом. Свекруха махнула руками, як підбитий птах, і гучно гепнулася прямо в кущ аґрусу. Крик стояв такий, що собаки в сусідньому селищі завили.
У лікарні, поки Єлизавету Семенівну оформляли, сім’я сиділа в коридорі. Стас нервово тряс ногою. Жанна гуглила, як зняти стрес. Віктор дивився у стіну, і тут у Наталії задзвонив телефон. Вона відійшла до вікна. Розмова тривала хвилини три. Коли вона повернулася, обличчя її було дивним. Мішанина жаху й рішучості.
— Що там? — спитав Віктор.
— Шеф дзвонив. Мене затверджують керівником філії, але треба їхати до Львова на півтора місяця. Запуск проєкту, навчання персоналу, виїзд післязавтра.
Повисла тиша. Жанна відірвалася від телефону.
— У сенсі? — першим подав голос Стас. — Який Львів? А мати? Їй же догляд потрібен буде цілодобовий. Горщики виносити, бульйони варити.
— Ось саме, — підхопила Жанна, округливши очі. — Наташ, але ти ж розумієш, кар’єра — це добре, але сім’я важливіша. Тим більше в тебе досвід є. Ти ж за бабусею своєю доглядала. А я… я не знаю, що до чого.
Двері палати відчинилися, і на каталці вивезли загіпсовану по саме стегно Єлизавету Семенівну.
— Чого ви тут шепочетеся? Наталю, запиши, що лікар сказав купити, і подушки мені вдома зміни. На цих спати неможливо буде.
Наталія набрала повітря, збираючись сказати те, що, швидше за все, поставить хрест на її стосунках з родичами. Але її випередив Віктор. Він підвівся, підійшов до дружини і взяв її за руку. Міцно так, стиснув до болю.
— Мамо, — сказав він голосно. — Наталія післязавтра їде у відрядження. Це її шанс. Вона до цього п’ять років йшла.
Єлизавета Семенівна спробувала припіднятися. Очі її розширилися.
— Куди? А я… Хто за мною доглядатиме? Вітьку, ти при своєму розумі?
— У тебе є дві невістки, мамо! — різко відрізав Віктор. У його голосі раптом пролунав холод, якого ніхто раніше не чув. — Наталя орала на нас усіх роками. Тепер її черга жити. А з тобою побуде Жанна. Вона не працює, час є.
Жанна захлинулася повітрям.
— Я… але ж у мене курси з астрології та блог. Мені потрібен контент.
— Ось і буде тобі контент, — буркнув Стас, який раптом зрозумів, що сперечатися зі старшим братом зараз не варто. — Будні милосердя. Підписники ридатимуть від зворушення.
Наталія поїхала. Квартира Єлизавети Семенівни перетворилася на поле бою, де одна сторона була нерухома, а друга — катастрофічно некомпетентна.
Перші три дні пройшли під егідою доставки їжі. Жанна вирішила, що стояти біля плити — це насильство над особистістю.
— Жаночко, дитинко, у мене печія від цієї піци, — жалібно простогнала Єлизавета Семенівна на третій вечір. У животі в неї гриміло так, що чути було в сусідній кімнаті. — Зварила б супчику курчачого з локшиною, як Наталя робить.
Жанна, що сиділа у кріслі з ноутбуком, закатила очі. Єлизавета Семенівна цього не бачила, але відчула за важким зітханням.
— Єлизавето Семенівно, ну який суп? Курку треба мити, різати. Це все так довго. Я вам замовила Том Ям, попросила без гостроти. Це ж висока кухня.
Том Ям виявився все-таки гострим. Свекруха провела ніч у муках, намагаючись докричатися до Жанни, щоб та подала води. Але Жанна спала в навушниках. У неї була медитація перед сном.
На п’ятий ранок стався туалетний криз. Дійти до санвузла з такою ногою було нереально. Потрібно було судно. Наталія перед від’їздом купила спеціальне, зручне пластикове.
— Жанно, — покликала Єлизавета Семенівна. Голос її тремтів. Їй було соромно. Вона, владна жінка, завжди бездоганна, мусила просити про це. — Жанно, мені потрібно… Ну, ти розумієш.
Жанна увійшла в кімнату, затиснувши ніс надушеною хусточкою.
— Ой, фу, Єлизавето Семенівно, але ви ж можете потерпіти. Я зараз Стасику подзвоню, нехай він приїде і допоможе.
— Стас на роботі, — гаркнула свекруха. — Жанно, не будь ідіоткою, подай судно.
Жанна брала той шматок пластика двома пальцями з таким виразом обличчя, ніби їй запропонували з’їсти дохлого щура. Єлизавета Семенівна плакала від приниження, від болю в нозі, від того, що її улюблена невістка, її сонечко дивилося на неї як на біологічні відходи.
Тиждень другий. Квартира почала заростати брудом. Наталія завжди прибирала непомітно, просто раз — і чисто. Жанна ж вважала, що пил лежить, і нехай лежить. Він нікому не заважає. Підлоги липли, у раковині горою зібрався посуд.
— Жанно, провітри кімнату, душно ж, — просила Єлизавета Семенівна.
— Ой, там протяг, я застудиться можу, — відмахувалася та, валяючись на дивані свекрухи й базікаючи з подружкою по відеозв’язку.
Єлизавета Семенівна лежала і слухала. Слух у неї, всупереч віку, був відмінний.
— Та ти не уявляєш, — виголошувала Жанна в телефон. — Це пекло якесь. Вона ниє та ниє. То подушка не та, то води дай. Стара корга. Серйозно, Лєнко, я вже чекаю, коли цей гіпс знімуть. Сил моїх нема. Сморід великий. Та уяви. А та друга звалила до Львова. Розумна, найрозумніша. Скинула на мене цей баласт.
Стара корга. Баласт. Сморід. Єлизавета Семенівна подивилася на свої руки. Доглянуті, з манікюром, але вже вкриті пігментними плямами. Вона згадала руки Наталії. Червоні, обвітрені, з коротким нігтями. Руки, які десять років мили, скребли й готували, прасували сорочки її синові, міняли їй самій компреси, коли скакав тиск. Вона згадала, як Наталя мовчки перемивала посуд після гостей, поки Жанна показувала всім фото з відпустки, як Наталя привозила продукти, як Наталя пам’ятала, які таблетки від серця треба пити, а які — від шлунку. «Кирзові руки», — промайнуло в голові. «Золоті вони, а я дурна стара».
Через три тижні в Єлизавети Семенівни піднялася температура. Нога пекла під гіпсом. Здавалося, що там розвели багаття. Вона металась по подушці. Пересохлі губи шепотіли одне слово: «Пити».
Жанни не було. Вона пішла на нігтики, сказала: «Я швидко, година туди, година назад». Її не було вже чотири години. Телефон свекрухи лежав на комоді за три метри, недосяжний, як Еверест. Біль ставав нестерпним. Єлизавета Семенівна спробувала зісковзнути з ліжка, щоб дістатися до пляшки з водою, що стояла на підлозі. Ривок, спалах болю в нозі, і вона впала на килим.
Темрява. Опритомніла вона від того, що хтось вологим прохолодним ганчір’ям обтирав їй обличчя. Пахнуло чимось рідним. М’ятою, ромашкою.
— Тихо-тихо, Єлизавето Семенівно, не ворушитеся.
Вона розплющила очі. Над нею схилилася Наталя, втомлена, з темними колами під очима, у дорожньому одязі.
— Наталю! — прохрипіла свекруха. — Ти ж у Львові.
— Проєкт запустила раніше. Приїхала, — коротко кинула Наталя. — Зателефонував Віктор, сказав, що вас немає на зв’язку.
Наталя уклала її назад, поправила ковдру. Рухи її були точними, впевненими. Ніякої огиди.
— Нога пече? Зараз знеболююче зроблю. Потерпіть.
Через десять хвилин Єлизавета Семенівна лежала на чистих простирадлах. Наталя встигла перестелити блискавично. На тумбочці парував чай із лимоном. У кімнаті було свіжо, вікно відчинено, а на кухні гримів посуд. Наталя вигрібала завали.
Двері ляснули. З’явилася Жанна, впорхнула, пахощами салону краси з новими яскраво-червоними нігтями.
— Ой, а чого двері відчинені? — дзвінко спитала вона. — Єлизавето Семенівно, а я тут у пробку потрапила. Уявляєте, такий жах…
Вона завмерла на порозі спальні, побачивши Наталю.
— О, Наташко, а ти чого тут? Повернулася? Ой, як добре. Слухай, ти тоді дороби тут усе, а то я так втомилася, мені ще сторис змонтувати.
Жанна навіть не помітила, у якому стані свекруха. Для неї все повернулося на кола свої. Прислуга приїхала, королева може відпочивати.
— Жанно.
Голос Єлизавети Семенівни пролунав тихо, але так зловісно, що обидві невістки завмерли.
— Забирайся геть, — сказала вона.
— Що? — Жанна дурно моргнула. — У сенсі?
— Геть звідси. І ключі на тумбочку поклади, щоб твоєї оксамитової ноги тут більше не було. Ні сьогодні, ні завтра.
Жанна спалахнула, як сірник.
— Ах, так? Так, будь ласка, дуже треба в цього халупі сидіти. Стас мав рацію. Маразм у вас зміцнів.
Вона шпурнула зв’язку ключів об підлогу і вилетіла з квартири, гучно хлопнувши дверима.
Настала тиша. Чути було лише, як цокають годинники на стіні та гудуть машини за вікном. Наталя підібрала ключі, поклала їх на комод і повернулася до витирання пилу. Спина її була прямою, напруженою. Вона чекала, чекала, що ось-ось свекруха почне її лаяти за те, що довела дівчинку, або почне плакати.
Але Єлизавета Семенівна мовчала. Довго. Вона дивилася на спину старшої невістки, на просту футболку, на джинси, на зібране у пучок волосся.
— Наталю, — покликала вона.
Наталя обернулася, погляд насторожений, готовий до оборони.
— Прости мене, — сказала вона, не дивлячись в очі, дивлячись кудись у бік вікна. — Я дурна стара, сліпа була, на фантику велася. А цукерку не бачила.
Наталя завмерла. Вона десять років чекала хоч якогось схвалення. Але тепер, чуючи ці слова, вона не відчула тріумфу.
— Не треба, Єлизавето Семенівно, — тихо сказала вона. — Давайте без драм. Ми просто сім’я, яка є.
— Ні, не просто. — Свекруха все-таки подивилася на неї. В очах стояли сльози. Справжні, не показні. — Ти цей проєкт у Львові не кидай. Я найму доглядальницю. Гроші є, я збирала. Годі вже на тобі їздити. У тебе руки… — вона запнулася, підбираючи слово. — У тебе руки надійні. Самі гарні руки.
Через місяць Єлизавета Семенівна вже кульгала на милицях. Вона сама навчилася замовляти доставку продуктів — не готової їжі, а нормальних продуктів — і навіть освоїла посудомийну машину, яку раніше зневажала.
Жанна намагалася налагодити контакт через Стаса, коли дізналася, що свекруха збирається переписати дачу. Але Єлизавета Семенівна була непохитна. Дача тепер офіційно належала Наталії — «за шкоду виробництва», як пожартував Віктор.
А на наступних сімейних посиденьках вже восени Єлизавета Семенівна сиділа в кріслі, вкрита пледом. Коли Наталя підійшла до мангалу, свекруха раптом стукнула ціпком об підлогу.
— Вітьку, Стасе, а ну встали.
Сини підскочили.
— Мамо, ти чого?
— Встали і підійшли до мангалу. Наталю, віддай їм шампури. Іди сюди, сідай. Я тобі чаю налила з мелісою.
Наталя розгублено подивилася на чоловіка, потім на свекруху.
— Іди, іди, — підморгнула Єлизавета Семенівна. — А то в тебе манікюр зіпсується. Я тебе, до речі, записала до свого майстра на середу. Відмови не приймаються.
Наталя сіла в крісло, взяла гарячу чашку й розслаблено відкинулася на спинку. Сонце сідало, пахло димком і опалим листям. І цей запах більше не здавався запахом важкої праці. Він пах спокоєм. А Жанни на дачі не було. У неї, здається, відкрилася чергова творча криза, але це вже нікого не хвилювало.
