Лариса сиділа в потязі, вдивляючись у пейзаж за вікном, і думала про все, що залишила позаду. Вона поверталася додому після кількох років важкої праці за кордоном.
Усі ці роки вона працювала на дві зміни, аби заробити гроші для родини, особливо для своїх дітей. Чоловік, Олег, обіцяв їй, що буде підтримувати родину і допомагати з усім, що необхідно.
Але вже кілька місяців, як Лариса відчула, що щось не так. Дивні дзвінки, холодні стосунки… але вона намагалася не звертати увагу, вірячи, що це просто її надмірні переживання через втому.
Потяг, який віз Ларису назад до дому, був не дуже комфортним. Вікна потяга потемніли від бруду, а холодний вітер, що свистів зовні, лише підсилював відчуття нудьги й самотності.
Вона відчувала втому не тільки фізичну, а й душевну. Здається, роки, проведені далеко від дому, почали забирати у неї останні сили. Вона так довго чекала цього моменту, коли нарешті повернеться додому, до своїх дітей, до чоловіка.
І ось тепер, коли час був настільки близько, серце чомусь не відчувало того полегшення, яке мало б супроводжувати повернення. Вона відчула дивне безсилля.
Зрозуміло, що вона сумувала за родиною, за своїми дітьми. Їй не вистачало простих моментів: посидіти разом за вечерею, поговорити про день. Однак між нею і чоловіком останнім часом утворилася відстань.
Олег ставав все холоднішим, все менше приділяв їй уваги. Спочатку вона намагалася це ігнорувати, переконуючи себе, що він просто втомлений після довгих годин роботи.
Але коли вдома залишався все більше сам, а її дзвінки від нього ставали все рідшими, питання вже не давали їй спокою.
Одного разу, коли Лариса вирушала в чергову поїздку на роботу, вона випадково почула, як Олег розмовляє по телефону. Спочатку вона не могла почути точно, про що йдеться, але його голос був ніжним, мов з кимось, хто йому дуже близький.
Лариса відчула якийсь незрозумілий біль, але одразу відкинула це як незначну ревнощі. Вона була далеко від дому, і таких ситуацій неможливо уникнути, чи не так?
Але цієї миті її серце вже знало, що це не просто надмірні підозри. Вона помітила нові деталі в його поведінці — швидше за все, надію на те, що все вирішиться, переховувалась за кожним її кроком.
І тепер, коли вона їхала додому, її серце билося з шаленою швидкістю, а в голові метушились різні думки, намагаючись скласти картину того, що могло статися.
Лариса сиділа в автобусі, притискаючи свою сумку, в якій були всі її надії на майбутнє, на повернення додому після довгих років тяжкої праці. Різноманітні думки знову переповнювали її свідомість, але біль від пережитого тільки загострювався. Вона почала розуміти, що більше нічого не буде таким, як було раніше. Чоловік з іншою і навіть у тому, щоб зрозуміти, що сталося, у неї не було відповіді.
На наступній станції до неї підсіла інша жінка, яка зразу привернула її увагу. Зіна, як представилася вона, була заробітчанкою, також з того ж регіону, тільки з сусіднього села.
Зіна не була молода — її обличчя було зморщене від часу й важкої праці за кордоном. Вона була абсолютно відкрита й емоційна, а її розповідь за кілька хвилин, коли вона почала ділитися своїми враженнями, здавалась Ларисі трохи вражаючою.
“Я ось уже кілька років працюю в Італії. Спочатку було важко, звісно, але потім звикла. Тут життя не цукор, але гроші заробляти можна. Та знаєш, не так вже й важливо, скільки грошей маєш, якщо в тебе душа рветься через одне… через мою доньку”, — почала Зіна, зітхаючи.
Лариса дивилася на неї, відчуваючи особливий зв’язок, бо не так давно вона сама пережила важкі часи, коли залишала родину заради заробітків. Зіна, вочевидь, також мала свої труднощі, і з кожним словом її голос ставав важчим.
“Моя дочка… вона при надії. Та не просто так… Від одруженого чоловіка. І навіть не просто від одруженого, а від чоловіка, що набагато старший за неї.
І його дружина теж працює тут, в Італії, заробітчанка, як і ми. Так ось, цей чоловік — він той, з ким вона познайомилась кілька років тому. І тепер має дитину”, — Зіна важко зітхнула, намагаючись зібратись із думками.
Лариса слухала її, і серце стиснулося від того, що чула. Лариса вже уявляла, як ця ситуація мала виглядати в реальному житті — вона бачила жінку, що, ймовірно, теж працює далеко від дому, а тут її чоловік залишався з іншою, батьком майбутньої дитини її доньки. Та й сама ситуація виглядала неймовірно заплутаною, важкою для кожної з учасниць.
“І що ти думаєш робити?” — запитала Лариса, намагаючись зрозуміти глибину того, що сталося в житті Зіни.
“Я не знаю, що думати. З одного боку, моя дочка — це моя радість. Діти завжди радість, але це ж така біда… Як сказати, я не знаю навіть, що робити з тим”, — відповіла Зіна, згорнувши руки на колінах і дивлячись вдалечінь.
“Ти хочеш допомогти їй якось?” — запитала Лариса, дивлячись на Зіну, і намагаючись з’ясувати, яким чином вона може допомогти своїй дочці в такій складній ситуації.
Зіна замовкла на кілька хвилин, а потім знову почала говорити, зовсім тихо, але зі сльозами на очах.
“Я все думаю, чи є сенс говорити з тією жінкою, з його дружиною. “, — сказала вона, обпираючись на спинку сидіння, і закривши очі.
Бус який під’їхав до самих воріт а там вже Ларису чекали і чоловік і син і донька. Внуки радісно підбігли до неї і словами: ”
Наша бабуся приїхала”. Лариса почувалася щасливою як ніколи, вона роздала усім подарунки.
Ввечері вона розкладала свої речі у шафу і у верхній антресолі її увагу привернув дивний пакет, жінка з цікавості вирішила глянути що там і ледь не обімліла.
Бо у пакеті були дитячі речі для новонародженого малюка. Чомусь Надії відразу пригадалася історія Зіни, хоч вона і гнала від себе ці думки адже навіть і думати не могла що її Олег міг так підло з нею вчинити.
Лариса вирішила що нічого говорити не буде, а прослідкує що ж буде далі. Через кілька днів Олег поїхав начебто у справах і прихопив з собою той пакет з дитячими речами.
Лариса проплакала півдня тепер у неї чомусь не було сумнівів що історія яку вона випадково почула Від Зіни – це історія про її чоловіка він і справді всі ці дні відколи вона приїхала поводився дуже дивно був холодним і відстороненим.
Коли Олег повернувся і сидів у вітальні біля телевізора, Лариса зайшла, вона стояла в дверях, не знаючи, як почати розмову. Він відчув, що вона щось знає.
“Ти був з іншою, Олеже. Я все знаю”, — її слова пролунали тихо, але кожне слово було важким, як камінь. Чоловік підняв голову і зітхнув. Він не зміг сказати ні слова.
Лариса не була готова до того, щоб почути пояснення, вибачення чи виправдання. Вона просто пішла до кімнати, і він залишився в тиші, розуміючи, що все змінилося.
Це була зрада. І зараз вона стояла перед вибором, як жити далі.
Олеся Срібна
