— Їй уже 60, а вона по закордонах катається! Совість би мала – онукам би допомогла хоч трохи! — невіства влаштувала сварку, коли побачила фотографії свекрухи.
— Ви тільки подивіться на неї! Знову виставила фотографії з моря! — Олена так грюкнула чашкою об стіл, що кава вихлюпнулася на скатертину. — Туреччина, уявляєте? Знову Туреччина! Їй що, вдома не сидиться?
Андрій навіть не підвів очей від телефона.
— Ну й що? Нехай їздить.
— Що значить «нехай»?! А ти не думаєш, що це вже якесь знущання? Твоя мати за останні три роки об’їздила пів світу, а ми з дітьми жодного разу навіть на море не вибралися!
— Олено, ми ж говорили про це…
— Так, говорили! І що? Двоє дітей ростуть, старшому вже дев’ять, молодшій шість. Вони море тільки на картинках бачать! А бабуся в цей час коктейлі попиває біля басейну!
Андрій зітхнув.
— То попроси в мене грошей на відпочинок.
— У тебе? — Олена аж засміялася. — Ти знаєш, скільки зараз коштує відпочинок на чотирьох? Я не прошу тебе купити мені діамантове намисто. Я хочу, щоб твоїй матері хоч іноді спало на думку, що в неї є онуки!
— Мамо, ти ж сама казала, що не хочеш ні від кого залежати, — озвався дев’ятирічний Максим, який саме зайшов на кухню.
— Не втручайся, Максиме.
— Але бабуся ж нам подарунки привозить. Минулого разу мені машинку привезла.
— Машинка! — пирхнула Олена. — От уже велике щастя! Ти б краще в бабусі запитав, чому вона тебе на море не бере!
Хлопчик опустив очі й тихенько вийшов. Андрій нарешті відклав телефон.
— Ти перегинаєш.
— Я перегинаю?! А вона, значить, молодець? Пенсіонерка, яка живе, наче їй двадцять п’ять! То Туніс, то Кіпр, то Греція, то Єгипет. Тепер ще й Марокко їй захотілося! Я взагалі не розумію, як можна бути такою егоїсткою!
— Вона тридцять п’ять років пропрацювала медсестрою. Добре, що має дві квартири, які здає. Що їй тепер робити? Сидіти біля вікна й чекати смерті?
— А сім’я? Родина для неї нічого не означає?
Андрій нічого не відповів. Бо знав: ця розмова повторюється вже не перший рік.
Галина Петрівна справді жила цікаво. Коли її чоловік помер, їй було шістдесят три. Син давно мав власну сім’ю, власну квартиру, дітей. Галина залишилася у своїй двокімнатній квартирі, де кожна річ нагадувала про минуле.
Перші місяці вона майже не виходила з дому. Потім одного ранку подивилася на себе в дзеркало й не впізнала.
Перед нею стояла жінка з втомленими очима, сивими коренями волосся і таким виразом обличчя, ніби вона вже давно перестала чогось чекати від життя.
Того дня вона вперше за багато років купила собі яскраву сукню. А наступного — квиток до Туреччини. Подруга Зіна, з якою вони разом працювали в лікарні, тоді сказала:
— Галю, ти здуріла? Сама? За кордон? А якщо щось станеться?
— То хоч станеться не на моїй кухні біля каструлі з борщем, — відповіла Галина.
Вона повернулася засмаглою, щасливою і з десятком фотографій. Потім була Греція. Потім Кіпр. Потім Єгипет.
Галина навчилася шукати гарячі тури, торгуватися з турагентами, користуватися онлайн-реєстрацією та самостійно замовляти екскурсії. За кілька років вона побувала в Марокко, Тунісі, Болгарії, об’їздила турецьке узбережжя.
Вона навіть завела невеличкий блог, де викладала фотографії з підписами на кшталт: «Поки ноги носять — треба дивитися світ».
Її життя раптом набуло кольорів. І це страшенно дратувало невістку.
— Ой, Галю Петрівно, ви знову збираєтеся? — Олена зустріла свекруху біля під’їзду.
Галина стояла з невеликою валізою, у сонцезахисних окулярах і капелюсі.
— Так, на тиждень до Анталії.
— Ну звісно. Куди ж іще? У вас там уже, мабуть, знайомі на кожному пляжі.
— Є кілька, — усміхнулася Галина.
— А ми от нікуди не їздимо.
— Шкода. Дітям море корисне.
Олена аж зупинилася.
— Ви серйозно? Ви зараз це мені говорите?
— А що не так?
— Нічого! Просто цікаво, як у вас язик повертається говорити про море, коли ви прекрасно знаєте, що ваші онуки його не бачили!
Галина зняла окуляри.
— Олено, я не дуже розумію, до чого тут я.
— До чого?! Ви їхня бабуся!
— Так. І я їх люблю.
— Любите настільки, що навіть раз на рік не можете оплатити їм відпочинок?
Галина помовчала. Потім спокійно запитала:
— А чому я повинна його оплачувати?
Олена почервоніла.
— Бо це ваші онуки!
— А в них є батьки.
— Ви завжди так! Тільки про себе думаєте!
— Олено, мені шістдесят дев’ять років. Я виховала сина, доглядала чоловіка, працювала на двох роботах, коли Андрій був маленьким. Я нікому не дорікала, не вимагала подяки. І тепер, коли можу пожити для себе, я повинна виправдовуватися за кожну поїздку?
— Ніхто вас не змушує виправдовуватися! Просто можна було б трохи більше думати про сім’ю!
Галина знову вдягнула окуляри.
— Тоді почніть із себе. Ви ж теж частина цієї сім’ї.
І пішла до таксі. Олена ще довго стояла біля під’їзду, дивлячись їй услід. Увечері вона влаштувала чоловікові справжній допит.
— Твоя мати сьогодні знову мене принизила!
— Що сталося?
— Я просто сказала, що дітям хочеться на море. А вона відповіла, що це наша проблема!
— Ну, загалом вона має рацію.
Олена повільно повернулася до нього.
— Що ти сказав?
— Я сказав, що вона має рацію. Ми з тобою дорослі люди. Хочемо відпочивати — плануємо бюджет.
— Андрію, ти взагалі нормальний? Ти захищаєш матір замість того, щоб подумати про власних дітей!
— Я про них і думаю. Але не розумію, чому ти постійно рахуєш чужі гроші.
— Чужі? Це гроші твоєї матері!
— Саме так. Її.
Олена образилася й пішла до спальні. Там вона ще годину гортала сторінку свекрухи в соціальних мережах. Ось Галина біля моря. Ось у ресторані. Ось на екскурсії серед пальм. Під останньою фотографією хтось написав: «Яка ви молодець! Треба брати з вас приклад!»
Олена стиснула губи. «Приклад! Звісно. А онуки хай сидять удома». Вона навіть написала коментар, але передумала й стерла. Минуло кілька місяців.
Галина тоді саме повернулася з Єгипту, а вже за два тижні знайшла чудову пропозицію на Кіпр. Одного вечора їй зателефонував Андрій.
— Мамо, ти вдома?
— Так, синку.
— Ми можемо зайти?
— Звичайно.
За годину Андрій з Оленою сиділи на кухні Галини Петрівни. Олена була незвично привітною. Навіть похвалила нові штори. Галина насторожилася.
— Ну, кажіть, що сталося?
Андрій почав здалеку:
— Мамо, ми тут подумали… Діти ростуть. Хотілося б показати їм море. Максим уже давно просить.
— Чудова ідея.
— Ми знайшли хороший готель у Туреччині. На липень. Але трохи не вистачає грошей.
Галина подивилася на невістку. Та одразу підхопила:
— Ми не просимо багато. Просто допоможіть. Ви ж усе одно постійно кудись їздите. Вам що, однією поїздкою більше, однією менше?
Галина ледь помітно всміхнулася.
— А скільки вам не вистачає?
Олена назвала суму. Свекруха кивнула.
— Добре. Я подумаю.
Обличчя невістки одразу посвітлішало.
— От бачите! Я ж завжди казала Андрію, що ви насправді добра людина!
Галина промовчала. Коли вони пішли, вона довго сиділа біля вікна. Їй було трохи сумно. Не через гроші. Через те, що син приходив до неї не запитати, як вона почувається, не розповісти про своє життя, не випити разом чаю. Він приходив просити. І це ставало звичкою.
Через три дні Галина зателефонувала Андрію.
— Синку, я все обдумала. Допоможу вам.
— Справді? Мамо, дякую!
— Але маю одну умову.
Андрій насторожився.
— Яку?
— Хочу, щоб ти приїхав сам. Без Олени. Поговоримо.
Він приїхав у суботу. Галина поставила на стіл пиріг, заварила чай і дістала зі шухляди товсту папку.
— Що це? — запитав син.
— Документи.
— Які?
— Подивися.
Андрій розгорнув папку. Там були банківські виписки, копії договорів, якісь розрахунки, чеки. Він перегортав сторінки, нічого не розуміючи.
— Мамо, що це?
— Це історія моїх грошей, синку.
— І?
— Пам’ятаєш, коли ти купував квартиру? Я дала вам із Оленою гроші на перший внесок.
— Звичайно.
— А коли народився Максим, я оплачувала вам ремонт. Потім допомогла з машиною. Коли Олена була в декреті, щомісяця переказувала вам гроші. Пам’ятаєш?
Андрій опустив очі.
— Пам’ятаю.
— А тепер подивись ось сюди.
Вона витягла окремий аркуш. На ньому була таблиця з датами й сумами.
— Я все це записувала не для того, щоб колись виставити вам рахунок. Просто хотіла зрозуміти, куди поділилися мої заощадження, від продажу дачі.
Андрій мовчав.
— Я не шкодувала, синку. Ні копійки. Але після смерті батька зрозуміла одну річ. Я все життя відкладала на потім. На потім куплю гарну сукню. На потім поїду на море. На потім відвідаю Париж. На потім поживу для себе. А потім одного дня не стало людини, з якою я збиралася провести старість.
Галина витерла очі.
— І я вирішила, що більше не чекатиму.
— Мамо…
— Ні, дай договорити. Я не збираюся забирати в тебе дітей. Не збираюся припиняти з ними спілкуватися. Але я більше не хочу бути сімейним банкоматом. Я хочу, щоб до мене приходили не тільки тоді, коли комусь чогось не вистачає.
Андрій довго дивився на папери.
— Я не знав, що ти так це сприймаєш.
— А ти запитував?
Він не знайшов відповіді. У неділю Олена влаштувала скандал.
— Тобто вона відмовила?!
— Не зовсім.
— А як це називається? Вона почала читати мені лекцію про своє важке життя! Уявляєш? Наче тільки вона одна на світі працювала!
— Олено, вона й справді нам дуже допомагала.
— І що тепер? Ми повинні стояти перед нею на колінах за кожну копійку?
— Ніхто не просить ставати на коліна. Просто не треба вимагати від неї грошей.
Олена роздратовано кинула телефон на диван.
— Знаєш, що я думаю? Вона просто боїться, що ми колись попросимо її доглядати дітей або допомагати по господарству. Тому й будує з себе незалежну пані!
— Можливо, вона просто хоче мати власне життя.
— Та яке життя в її віці?!
Андрій подивився на дружину так, ніби вперше почув її слова.
— А в якому віці, на твою думку, життя закінчується?
Олена нічого не відповіла. За два тижні Галина знову полетіла. Цього разу до Марокко. Вона виклала фотографію на тлі океану з коротким підписом: «Нарешті здійснила мрію». Під фото зібралося багато коментарів. Олена побачила його випадково й відчула знайоме роздратування. Але цього разу вирішила не писати нічого.
Минуло ще кілька днів. Одного вечора Андрій повернувся додому з незвично серйозним обличчям.
— Нам треба поговорити.
— Що сталося?
— Мама подзвонила.
Олена закотила очі.
— І що цього разу?
— Вона хоче запросити дітей до себе на вихідні.
— Ну нарешті! Може, хоч трохи згадає, що вона бабуся!
— І ще вона сказала, що хоче взяти Максима й Софійку з собою в подорож.
Олена завмерла.
— Куди?
— До Греції. На тиждень.
Вона навіть не одразу знайшла, що відповісти.
— От бачиш! — нарешті вигукнула вона. — Нарешті совість прокинулася! Я знала, що вона не зможе вічно ігнорувати онуків!
Андрій помовчав.
— Олено, є одна деталь.
— Яка?
— Мама хоче взяти дітей сама. Без нас.
Олена скривилася.
— Що це ще за дурниці? Як це без нас? Ми б теж могли поїхати.
— Вона сказала, що оплачує дітям подорож, а нам пропонує самостійно організувати відпочинок, якщо хочемо.
— Тобто знову нам натякнула, що ми бідні й нічого не можемо!
— Вона просто хоче провести час із онуками.
— А чому не з усіма?
Андрій не відповів. Олена зателефонувала свекрусі.
— Галю Петрівно, я не зовсім розумію вашу пропозицію.
— А що саме незрозуміло?
— Чому ви хочете забрати дітей без батьків?
— Бо хочу побути з ними. Показати їм море, погодувати морозивом, сходити на екскурсії.
— А ми?
— А ви — дорослі люди, які можуть самостійно спланувати свою відпустку.
— Ви спеціально це робите, так? Щоб нас принизити?
Галина тихо засміялася.
— Олено, я не збираюся нікого принижувати. Я просто хочу подарувати онукам гарні спогади.
— А чому не можете подарувати їх усій родині?
— Тому що я не хочу оплачувати відпочинок дорослим людям.
— Ви просто егоїстка!
На тому кінці запала тиша. А потім Галина сказала:
— Знаєш, Олено, я довго думала, чому ти так злишся на мене. І нарешті зрозуміла. Тебе дратує не те, що я їжджу. Тебе дратує, що я можу собі це дозволити й не відчуваю провини. І поклала слухавку.
Діти полетіли до Греції. Першого ж вечора Максим зателефонував мамі.
— Мамо, тут таке море! Воно зовсім не схоже на те, що в мультиках!
— Я рада, сонечко.
— А бабуся сказала, що завтра ми будемо кататися на кораблику! І ще вона навчить мене плавати з маскою!
Олена слухала, стискаючи телефон.
— А бабуся де?
— Вона тут, поруч. Мамо, знаєш, вона сьогодні сказала, що раніше ніколи не літала з дітьми, бо весь час працювала.
— Так?
— Так. І що вона дуже шкодує, що не могла возити тата на море, коли він був маленький.
Олена мовчала.
— Мамо, а можна я привезу тобі мушлю?
— Звичайно, Максиме.
— А татові теж?
— І татові.
Коли розмова закінчилася, Олена ще довго сиділа з телефоном у руках. Вона всеодна не могла зрозуміти, чому свекруха не може допомогти їм?