Віра та Степан були вже одружені майже сім років. Все в них було гаразд, жили у достатку, одне тільки нащадків не мали.
Однак напевне хтось їх з гори почув, їхні благання і Віра дізналася що знаходиться при надії. Дев’ять місяців швидко пройшли, було вже час їхати. Майбутні батьки дуже хвилювалися, щоб все було гаразд.
Через чотири години на світ появився маленький Богданчик. І у палаті з жінкою лежало ще дві жінки з малюками.
Одна зовсім молоденька, вона якась була пригнічена, час лежала обличчям до стіни та неохоче годувала свою дитину.
Вірі стало дуже шкода цю молоденьку дівчину. Коли вони були двоє, то Віра підійшла до ліжка де лежала дівчина і почала з нею розмову. Так вони розговорилися, і Юля як звали її, розповіла Вірі, щоб вона зовсім сама залишилась.
Її хлопець покинув, а сама вона з дитбудинку і не знаю як їй дальше жити а тут ще й малюк на руках. Вона сказала Вірі що напевне відмовиться від дівчинки, нехай її хтось краще вдочерить.
Віра послухавши розповідь Юлі, дуже розчулилась, її ще більше стало шкода і дівчини і дитини. І тут не роздумуючи довго, вона запропонувала їй, щоб після виписки вона з донькою пішли жити до до неї.
Адже у Віри і Степана була трьохкімнатна простора квартира і місця б вистачило всім. Одне тільки жінка переживала, як цю новину сприйме її чоловік.
Коли Степан прийшов провідати їх сином, Віра все йому розповіла.
Чоловік одразу був проти, як це чужа людина буде жити у їхній квартирі разом з ними.
Проте в нього теж було добре серце, і він теж пожалів маленьку безневинну дитину, тож все ж погодився.
Так під час виписки, Степан купив не один а два букети, один для дружини а другий для Юлі.
І все ніби було гаразд, Віра з Юлею разом годували та гуляли з дітьми, старалася допомогти Вірі по господарству та готувала їжу.
Та через три тижні, під приводом піти в магазин Юля вийшла та не повернулася.
Тільки залишила дві записки, в одній вона дуже дякувала Вірі та Степану за все, а друга то була відмова від від своєї доньки та прохання щоб чоловік та жінка удочерили її доньку а як ні то найшли тих, які б могли це зробити.
Бо вона сама впевнена, що якщо донька залишиться з нею то не буде мати щастя в житті, так як вона не мала.
Пройшов час, от уже скоро 1 вересня, і Богданчик з Даринкою, вже дуже хочуть піти до школи.
Вони як не розлий вода, не сваряться, не б’ються, все разом роблять та гуляють.
І звісно вчитися разом в одному класі вони теж хочуть.
Автор: Нінель.
