Телефон Юлі розривався від дзвінків і повідомлень уже третій день. Вона намагалася закінчити роботу раніше, але потік повідомлень не припинявся.
«Юлю, ми приїдемо завтра. Як там із постіллю?». «Юленько, а басейн у вас працює?». «Місця багато? думаємо привезти Настю з дітьми». Юля тупо дивилась в екран. Який басейн? Яка Настя? Хто взагалі ці люди?
— Андрію! — вона набрала чоловіка. — Це що за нісенітниця? Мені вже десята людина пише про нашу дачу!
— Та я сам не тямлю, — голос чоловіка звучав розгублено. — Мама щось затіяла. Каже, хоче всіх зібрати. Родичів, друзів…
— Яких родичів? — Юля мало не випустила телефон з рук. — Ми ж збиралися тільки вдвох! Спокійно відпочити!
— Я намагався їй пояснити, але ти ж знаєш маму…
Юля знала. Мар’яна Степанівна завжди чинила так, як вважала за потрібне. Особливо коли справа стосувалася «родинних цінностей».
Коли за день вони під’їхали до дачі, Юля схопилася за голову. На під’їзній доріжці стояло чотири машини. З боку веранди долинав гомін голосів і запах шашлику.
— Вони вже тут, — прошепотіла вона. — Андрію, хто всі ці люди?
— Гадки не маю.
Щойно вони відчинили хвіртку, назустріч вискочила Мар’яна Степанівна в яскравому сарафані.
— Приїхали нарешті! А ми вас зачекалися! — вона розцілувала сина. — Юлю, чого ти така бліда? Втомилася? Нічого, зараз відпочинеш. Я вже всіх розселила.
— Кого всіх? — Юля обвела поглядом подвір’я. За столом сиділо чоловік вісім. Якісь діти носилися навколо будинку.
— Родину, кого ж іще! — бадьоро відповіла Мар’яна. — Вітя з дружиною приїхали, Сергій з дітьми, Валентина — пам’ятаєш, моя сусідка? Ще Коля з Тамарою обіцяли надвечір.
Юля приголомшено кліпала. Половину імен вона чула вперше.
— А ви… ви де розмістилися? — спитала вона.
— Я в гостьовій, Вітя з Лєною у великій спальні, Сергієві діти…
— У нашій спальні?! — Андрій нарешті отямився. — Мамо, ти серйозно?
— А що такого? Ви ж господарі, повинні поступитися гостям. Вам і диван у кабінеті підійде.
Юля подивилася на чоловіка. Андрій розвів руками.
— Ну, я так вирішила, — відрізала Мар’яна. — Це ж родина! Юлю, ти давай переодягайся і допомагай. Треба салати нарізати, я сама не справлюся.
Юля ледь стрималася, щоб не сказати чогось різкого. Зрештою, це родичі Андрія. І його мати. Доведеться терпіти.
Надвечір під’їхали ще дві машини. Тепер за столом сиділо чотирнадцять осіб. Юля гасала між кухнею і верандою, подаючи страви. Мар’яна керувала процесом:
— Юлю, де виделки? Юлю, тарілки неси! Ти ж господиня, повинна всіх обслужити!
Андрій допомагав, але часто відволікався на розмови з ріднею, яку не бачив сто років. Під ніч, коли всі розбрелися по кімнатах, Юля гепнулася на диван у кабінеті.
— Ми так не домовлялися, — прошепотіла вона. — Це наша відпустка.
— Потерпи, — Андрій погладив її по голові. — Може, вони ненадовго.
— Твоя мама сказала тітці Валі, що та може залишитися на тиждень!
— Я поговорю з нею завтра, — пообіцяв Андрій.
Але наступного дня стало тільки гірше. Юля прокинулася від гуркоту на кухні. Хтось із брязкотом пересував каструлі й грюкав дверцятами шафок. Годинник показував 6:30 ранку.
— Андрію, — вона штовхнула чоловіка в бік. — Що там за шум?
— Відчепися, — пробурмотів він і накрився подушкою.
Юля зітхнула й попленталася на кухню. Там господарювала якась жінка, здається, тітка Валя.
— Доброго ранку, — Юля спробувала усміхнутися. — Ви щось шукаєте?
— А, невістка! — жінка обернулася. — Де у вас кава? І сковорідка нормальна є? Ця вся якась обшарпана.
— Сковорідка в нижній шафі, а кава… — Юля не встигла договорити, як на кухню влетіла Мар’яна.
— Валю, ти чого так рано? Усіх перебудиш! — вона говорила суворо, але Юлю ігнорувала. — Юлю, ти чого не допомагаєш? Дивись, гостя сама крутиться!
— Я тільки встала, — почала Юля.
— Отож! Уже сьома майже, а ти спиш! Треба сніданок готувати. Зараз усі прокинуться. Давай, давай, ворушися!
На восьму кухня наповнилася людьми. Хтось хотів яєчні, хтось вівсянку, дітям треба було бутербродів. Юля гасала між плитою і столом, а Мар’яна командувала:
— Зроби голосніше музику! Не так ріж! Чай міцніше заварила!
Після сніданку легше не стало. Мар’яна оголосила «культурну програму»:
— Сьогодні йдемо на пляж! Юлю, збери перекус на всіх. І не забудь парасольки, крем від засмаги…
— Я взагалі-то працюю, — спробувала заперечити Юля. — У мене дедлайн.
— Яка робота у відпустці? — фиркнула свекруха. — Відпочивати треба! З родиною!
Поки всі збиралися, вибило пробки на світло. Виявилося, хтось увімкнув чайник, мікрохвильовку й кондиціонери одночасно.
— Проводка не витримала, — похмуро сказав Андрій, копаючись у щитку. — Я ж казав, не можна стільки техніки вмикати.
— Ой, та годі тобі, полагодиш! — махнула рукою мати. — Ми поки на пляж, а ти потім приєднаєшся.
Надвечір Юля була ніяка. На пляжі діти сусідки вимазали їй нове парео морозивом, якийсь далекий родич пролив сік на пляжну сумку, а по поверненні з’ясувалося, що пропали всі продукти для вечері.
— Ми перекусили трохи, — всміхнулася тітка Валя. — Не думали, що ви на це розраховували.
— Перекусили? — Юля витріщилася на порожній холодильник. — Тут було два кілограми м’яса!
— Юлю! — смикнула її свекруха. — Не дріб’язкуй! Зараз сходимо в магазин, докупимо.
У магазин пішли Юля з Андрієм. Точніше, їх відправили.
— Я не витримаю, — шепотіла Юля, поки вони йшли між прилавками. — Це неможливо.
— Потерпи, — зітхнув Андрій. — Мама просто хотіла як краще.
— Краще?! Вона перетворила нашу відпустку на випробування! Ці люди їдять нашу їжу, сплять у нашому ліжку, використовують наші речі! І навіть спасибі ніхто не сказав!
Повернувшись, вони застали сварку. Діти Сергія щось не поділили з дітьми іншого родича. Дорослі горлали одне на одного. Мати намагалася всіх заспокоїти, але її ніхто не слухав.
— А в нас душ не працює! — крикнула тітка Валя, побачивши Юлю. — І гарячої води немає!
— І туалет засмітився, — додав якийсь чоловік. — Треба б прочистити.
Юля подивилася на Андрія. Щось у її погляді змусило його здригнутися.
— Все, з мене досить, — Юля жбурнула пакети з продуктами на стіл. — Андрію, ми їдемо.
— Куди? — не зрозумів той.
— Куди завгодно! До Свєтки поїдемо, вона кликала. У неї якраз квартира пуста.
— Юлю, ти що? — мати сплеснула руками. — Як ви можете покинути гостей?
— Яких гостей? — Юля обвела поглядом кухню. — Ми їх не кликали. Ви їх запросили — ви з ними й розбирайтеся.
— Андрійку! — свекруха повернулася до сина. — Скажи їй!
Андрій переводив погляд з матері на дружину. На його обличчі відображалася невпевненість.
— Мамо, Юля має рацію. Ми хотіли провести відпустку вдвох. А в нас тут… — він завагався, дивлячись на купу брудного посуду й розкидані дитячі іграшки.
— От як? — мати вперла руки в боки. — Отже, родину прийняти не хочете? Сором який!
— Це не родина, — зітхнув Андрій. — Половину людей я бачу вперше в житті. Хто взагалі ці бородаті мужики?
— Це сини Клави, моєї двоюрідної тітки! — обурилася Мар’яна.
— Яку ти сама бачила три рази в житті, — зауважив Андрій.
У цей час на кухню зайшов огрядний чоловік із бляшанкою якогось напою.
— О, господарі! — голосно сказав він. — Слухайте, ми з Наталкою подумали і вирішили залишитися до наступних вихідних. Нормально?
— Не нормально, Колю, — несподівано твердо сказала Мар’яна. — Взагалі-то хлопці хотіли відпочити…
— Та годі, їм не шкода, — Коля махнув рукою й вийшов.
— Бачиш? — Юля повернулася до Андрія. — Вони навіть не питають, просто ставлять перед фактом.
Поки вони говорили, з вулиці долинув вереск.
— Що ще? — проскиглив Андрій.
Вони вискочили надвір. Діти ввімкнули поливальний шланг і влаштували водну гру. Вода хлюпала по всій ділянці, перетворюючи землю на багно.
— Вимкніть! — заволав Андрій, але його ніхто не слухав.
У цю мить пронизливий жіночий крик перекрив дитячі верески. З будинку вибігла тітка Валя, розмахуючи руками.
— Потоп! — кричала вона. — У ванній потоп! Усе залило!
За пів години ванна була вичищена, потоп ліквідований, але Юля вже збирала речі.
— Якщо ми залишимося, я за себе не відповідаю, — тихо сказала вона Андрію. — Просто зберися, і поїхали до Свєтки. На пару днів.
— А як же… — він кивнув у бік кухні, де мати намагалася організувати приготування вечері.
— Нехай сама розбирається, — відрізала Юля. — Вона їх запросила, вона старша. От нехай і командує.
Увечері, коли Юля з Андрієм завантажили сумки в машину, мати виглядала розгубленою.
— Ви справді їдете? — спитала вона. — А як же я?
— Впораєшся, мамо, — Андрій поцілував її в щоку. — Ти ж у нас головна. Тримай, — він простягнув їй зв’язку ключів. — Запасний комплект, про всяк випадок.
— Коли повернетеся?
— Днів через два, може, три, — ухильно відповів Андрій. — Зателефонуємо.
Машина рушила з місця. Юля відкинулася на сидіння й заплющила очі.
— Я не можу повірити, що ми це зробили, — пробурмотіла вона. — Залишили всіх.
— Не всіх, а маму з її гостями, — поправив Андрій. — Нехай відчує, як воно.
— Думаєш, до неї дійде?
— Сподіваюся. Принаймні зателефонує з вибаченнями.
Телефон Андрія задзвонив за годину. Він глянув на екран і хмикнув:
— Почалося. Мама.
— Що там? — спитала Юля.
— Пише, що Колині діти розбили вазу. Питає, де в нас віник.
Юля закотила очі.
— Нічого, — сказав Андрій. — Нехай покомандує без нас. Упевнений, скоро заспіває по-іншому.
Телефон Андрія не замовкав увесь наступний день. Спочатку Мар’яна питала, де лежать запасні рушники. Потім — як полагодити злив у ванній. На обід дзвінки стали тривожнішими:
— Андрійку, тут Коля з Вітею посварилися. Я не знаю, що робити.
— Розбирайся, мамо, — спокійно відповідав Андрій. — Ти ж їх запросила.
Надвечір ситуація розпалилася. Юля почула, як Мар’яна мало не кричить у слухавку:
— Ці діти зовсім з рук збилися! Залазили у вашу шафу, усі речі перевернули! А Валька заявила, що їй незручна подушка, уявляєш? Вимагає іншу!
— Скажи їй, що інших немає, — відповів Андрій.
— Я сказала! Вона образилася й не розмовляє зі мною!
На третій день о п’ятій ранку телефон Андрія знову задзвонив. Мар’яна ридала в слухавку:
— Андрійку, благаю, повертайтеся! Я більше не можу! Вони влаштували вечірку до третьої ночі, ніхто не слухається, посуд увесь брудний! Я не спала всю ніч!
— Мамо, тільки за однієї умови, — твердо сказав Андрій. — Ти всіх випроваджуєш. Сьогодні ж.
— Так-так, звичайно! Я скажу, що ви повертаєтеся й хочете побути самі. Благаю, приїжджайте!
Коли ввечері вони під’їхали до дачі, подвір’я було пусте. На веранді сиділа сама мати — запала, з темними колами під очима.
— Я все прибрала, — вона встала їм назустріч. — І всі роз’їхалися. Я… я була неправа.
Юля мовчки пройшлася будинком. Було чисто, усі речі на місцях, постіль застелена.
— Юлю, Андрію, — мати винно опустила голову. — Я мушу перепросити перед вами. Це ваш дім, а я поводилася так, наче він мій. Це було… неправильно.
— Рада, що ти це зрозуміла, — кивнула Юля.
— Зрозуміла, — мати гірко всміхнулася. — Ще й як зрозуміла. Ці люди… вони приїхали, перевернули весь дім, а коли я попросила їх поїхати, навіть не допомогли прибратися. Просто зібралися й поїхали. А мені довелося все чистити самій.
Вона помовчала й додала тихше:
— Пробачте. Я думала, що родина — це коли всіма можна командувати. А виявилося, що родина — це коли поважаєш чужі кордони.
— Отож бо, — Андрій поклав руку мамі на плече.
— Більше ніколи так не зроблю, — твердо сказала мати. — Клянуся. Це ваш дім, ви вирішуєте, кого запрошувати.
За місяць вони знову зібралися на дачі — але тепер тільки вчотирьох: Юля, Андрій, мати та батько Андрія. Свекруха допомагала Юлі на кухні, але не командувала, а питала:
— Юль, може, салат нарізати? Чи картоплю почистити?
Увечері, коли мати з батьком пішли спати в гостьову кімнату, Юля обійняла Андрія:
— Не думала, що скажу це, але твоя мама змінилася.
— Три дні з оравою некерованих родичів кого завгодно змінять, — усміхнувся Андрій. — Нарешті вона зрозуміла, що командувати — це не право, а відповідальність.
— І що не всіма можна командувати, — додала Юля.
— Головне, що тепер у нас справжня родина, — Андрій поцілував дружину. — Де поважають одне одного.
І з тих пір Мар’яна ніколи більше не запрошувала гостей без дозволу господарів. Вона дзвонила заздалегідь, питала, кого можна покликати, і ніколи не наполягала. А якщо хтось із родичів напрошувався в гості, суворо казала:
— Це не мій дім. Запитайте в господарів.
