Юрій сидів на кухні, втупившись у чашку холодної кави. Годинник показував третю ранку. Сон не йшов, бо в голові, як заїжджена платівка, крутилися слова Ірини про «тарифи» та «гідність». Але у Юрія була інша математика — та, від якої хололо всередині.
Він дивився на двері спальні, де спала Ірина, впевнена у своїй правоті та непереможності. Вона щойно «перемогла» родичів, виставила рахунки за торт і світло, але не знала, що головний рахунок готує їй життя.
Коли Ірина вийшла на кухню в шовковому халаті, сяючи від задоволення після вчорашнього «тріумфу», Юрій навіть не підняв голови.
— Іро, нам треба поговорити, — вимовив він глухо. — І цього разу мова не про п’ятсот гривень за годину.
— Ой, Юрчику, не починай зранку бути занудою, — вона грайливо клацнула чайником. — Ти бачив, як я їх вчора в чаті взула? Галина, мабуть, досі заїдає стрес тими своїми цукерками.
— Я бачив жінку, яка втратила зв’язок з реальністю, — Юрій нарешті підвів на неї очі. — Ти так захопилася підрахунками чужих боргів, що не помітила, як наш шлюб пішов у мінус. Я йду, Іро.
Пауза була такою дзвінкою, що здавалося, скло на вікні трісне.
— Куди йдеш? На роботу? — Ірина завмерла з ложкою в руці.
— З дому. Назавжди. Я подаю на розлучення.
Ірина розсміялася, але сміх був нервовим, колючим.
— Це що, жарт такий? Помста за те, що я твого кума Андрія вчора трохи приструнила? Юра, не будь дитиною. Сядь, поїж.
— Я не жартую, — Юрій встав, його стілець з гуркотом відлетів назад. — Ти перетворила наше життя на калькулятор. Ти рахуєш кожну хвилину, кожен грам, кожну послугу. Ти стала не дружиною, а головним бухгалтером!
— Ах ось як! — Ірина миттєво спалахнула, її обличчя вкрилося плямами. — Значить, коли я вибиваю знижки, коли я контролюю бюджет, щоб ми не пішли з торбою — я молодець! А як тільки я виставила межі твоїм нахабним родичам — я деспот?
— Ти виставила межі людяності! — вигукнув Юрій. — Ти хоч розумієш, що ти накоїла? Ти залишила нас у вакуумі!
— Я захищала наше благополуччя! Тобі нагадати, що у нас іпотека на двадцять років?! На двадцять, Юро! Якщо я не буду рахувати кожну копійку, ми через рік будемо жити в коробці під мостом!
Юрій зробив крок до неї, його голос став тихим, але небезпечним.
— Ось ми і підійшли до головного. Іпотека. Квартира оформлена на тебе, Іро. Ти так хотіла, ти так «прорахувала» для безпеки. Плати тепер за неї сама.
— Що ти мелеш? — голос Ірини здригнувся. — Ти не маєш права! Ми сім’я! У нас дитина! Сашко ще в школу не пішов, ти не можеш його кинути з цим боргом!
— Сашка я не кидаю. Я буду платити аліменти і бачити сина. Але я більше не збираюся оплачувати твою ілюзію ідеального життя, де за кожен поцілунок скоро треба буде терміналом розраховуватися. Ти хотіла, щоб кожен платив за себе? Вітаю. Твій тариф прийнято.
— Ти негідник! — закричала Ірина, хапаючи зі столу ту саму чашку, що вціліла після візиту тітки Галі. — Ти хочеш залишити мене одну з цим ярмом на двадцять років?! На що я буду жити? Хто буде покривати внески, поки я займаюся дитиною?
— Знайди ще орендарів. Ти ж майстер у цьому! — Юрій почав збирати сумку, кидаючи речі абияк.
— Повернись! Юро! Ти не вийдеш звідси! — вона загородила двері. — Ти зобов’язаний! Це спільний борг!
— Юридично — так, морально — ти мене вже розрахувала до копійки. Знаєш, який твій головний прорахунок? Ти забула, що кохання — це єдина річ, яка працює в збиток. А ти хотіла вийти в прибуток. Ось твоя решта, забирай!
Він висипав на стіл жменю дрібних монет, які знайшов у кишені, і, відсторонивши заціпенілу жінку, вийшов з квартири.
Ірина залишилася стояти посеред розкішної кухні, за яку їй тепер доведеться платити щомісяця протягом семи тисяч трьохсот днів. Вона подивилася на мертву тишу коридору і вперше зрозуміла: безкоштовний час, який дарував їй Юрій, був найдорожчим активом, який вона щойно остаточно збанкрутувала.
Ірина ніколи не належала до тих, хто опускає руки. Коли перший шок від того, що Юрій справді не повернувся ні ввечері, ні через тиждень, минув, у її голові знову запрацював калькулятор. Але цього разу він видавав не цифри, а стратегії відплати.
— Хочете грати в «кожен сам за себе»? — прошепотіла вона, розкладаючи на столі старі фотографії, чеки з супермаркетів та квитанції за комуналку за останні п’ять років. — Добре. Подивимося, хто кому винен насправді.
Через два дні Ірина вже сиділа в кабінеті адвоката, якого всі в місті називали «Акулою». Пан Валерій поправив окуляри, роздивляючись стос паперів, які вона принесла.
— Пані Ірино, я правильно розумію? Ви хочете подати позови проти… шістнадцяти родичів та друзів? — адвокат здивовано підняв брову.
— Саме так. Ось список, — вона тицьнула пальцем у блокнот. — Тут дядько Степан, який прожив у нас три тижні, коли робив ремонт, і не заплатив ні копійки за воду та світло. Тут тітка Галя — вона шість років поспіль привозила до нас своїх онуків на «оздоровлення», а я купувала їм фрукти та м’ясо. Я порахувала ринкову вартість послуг няні та готельного номера.
— Але ж це… родичі. Суд зазвичай розглядає такі речі як добровільну допомогу, — зауважив адвокат.
— А я доведу, що це було незаконне збагачення за мій кошт! Вони користувалися моїми ресурсами, щоб зекономити свої. І тепер, коли я опинилася в скруті через іпотеку, ці гроші мають бути повернуті з урахуванням інфляції!
Чутки про «божевільний позов» Ірини розлетілися миттєво. На попереднє слухання прийшли всі: від кума Андрія до сусідів. Атмосфера була такою напруженою.
— Ірино, ти геть з глузду з’їхала? — прошипіла тітка Галя в коридорі суду. — Які тисячі за «оздоровлення»? Я тобі тоді три банки меду привезла!
— Ваш мед, тітко, коштує вісімсот гривень, а триразове харчування ваших онуків протягом трьох місяців — п’ятдесят тисяч. Різницю я чекаю на картку, або зустрінемося перед суддею, — відрізала Ірина, поправляючи бездоганний жакет.
Коли засідання почалося, Ірина виступила з промовою, яка більше нагадувала фінансовий звіт корпорації. Вона оперувала термінами «нецільове використання ресурсів», «амортизація нерухомості від перебування гостей» та «відсутність зустрічного надання послуг».
— Ваша честь! — вигукнув дядько Степан, не витримавши. — Вона мені рахує за те, що я в її туалеті світло не вимикав у 2021 році! Це ж абсурд! Я їй тоді кран полагодив!
— Послуги сантехніка коштують триста гривень, Степане, — спокійно відповіла Ірина, навіть не дивлячись у його бік. — А ваша присутність у моїй квартирі з цілодобовим переглядом телевізора — вісім тисяч. Я врахувала ваш «внесок» і зробила знижку в триста гривень. Будьте вдячні.
— Та ти ж сама нас кликала! — крикнула Оксана з задньої лави. — «Приїжджайте, посидимо, поспілкуємося».
— Я кликала гостей, а не утриманців, — Ірина нарешті обернулася до зали. — Ви всі звикли вважати мою гостинність своїм безстроковим кредитом. Але кредитні канікули закінчилися. У мене іпотека на двадцять років, і якщо ви не хочете допомагати сім’ї добровільно, ви зробите це примусово.
Суддя, звісно, відхилив більшість позовів, назвавши їх «юридично необґрунтованими у сфері сімейних відносин». Проте Ірина домоглася одного: вона налякала їх так сильно, що деякі родичі справді перерахували їй невеликі суми — аби тільки вона «забрала свою заяву і не ганьбила рід».
Увечері Ірина сиділа на підлозі у своїй величезній, порожній квартирі. На рахунку з’явилося кілька тисяч, але телефон мовчав так глухо, ніби вона була єдиною людиною на планеті.
Сашко спав у кімнаті, навіть не підозрюючи, що його мати щойно перетворила всіх його бабусь, дідусів та тіток на «боржників».
Вона відкрила пляшку — ту саму, яку Юрій ховав на річницю.
— Ну що ж, — сказала вона порожнечі, — зате за це вино мені не треба ні з ким ділитися. І я точно знаю, скільки коштує кожна крапля.
Вона випила келих, але смак був металевим. Гроші на іпотеку вона знайде, вона була впевнена. Питання було в іншому: хто прийде до неї через двадцять років, коли останній внесок буде виплачено, щоб просто випити чаю, не боячись отримати рахунок за заварку?
Минуло десять років. Ірина майже не змінилася: та сама сталева постава, бездоганний костюм і погляд, що зчитує вартість твого взуття раніше, ніж ти встигаєш привітатися.
Квартира, за яку вона так запекло боролася, перетворилася на стерильний музей успіху. Але серце цього музею — її син Сашко — почав давати збої.
У шістнадцять років хлопець став майстром мовчання. Він знав: кожне зайве слово може бути використане для обґрунтування вартості його репетиторів, кросівок чи поїздки в табір.
Одного вечора Ірина повернулася з роботи і побачила на кухонному столі порожнечу. Там не було ні вечері, ні сина. Тільки коротка записка: «Мамо, я поїхав до тата. Назовсім. Не шукай мене, я не хочу бути твоїм інвестиційним проєктом».
Ірина не плакала. Вона сіла за стіл, дістала свій вірний ноутбук і відкрила файл під назвою «Олександр. Витрати 2016–2026». Пальці швидко літали по клавішах. Вона рахувала все: від дитячого садочка до кожної пачки пластівців, купленої за останнє десятиліття.
Зустріч із Юрієм відбулася в дешевому кафе біля його нового дому. Юрій виглядав старшим, але спокійнішим. Поруч із ним сидів Сашко, міцно тримаючи батька за плече, ніби захищаючись від холоду, що виходив від матері.
— Я принесла документи, — Ірина поклала на стіл важку папку.
— Іро, Сашко хоче жити зі мною. Він уже дорослий, він сам вибрав. Давай просто підпишемо папери про місце проживання без цирку, — втомлено сказав Юрій.
— Цирк — це те, що ти влаштовуєш, Юро. Ти забрав мій головний актив. Я десять років вкладала в цю дитину найкраще: приватні школи, стоматологи, англійська з носіями мови. Знаєш, скільки це коштувало?
Вона розгорнула папку. Перша сторінка була заповнена цифрами з шістьма нулями.
— Ось розрахунок. Тут усе: від харчування до амортизації меблів у його кімнаті. Оскільки ти забираєш його до повноліття, ти зобов’язаний компенсувати мені половину витрат на його виховання за ці роки. Плюс — моральна шкода за розрив іпотечного союзу, яку я тягнула сама.
Юрій подивився на цифри і гірко засміявся. Сашко ж просто зблід.
— Мамо, ти серйозно? — голос хлопця здригнувся. — Ти виставила рахунок за те, що я твій син?
— Я виставила рахунок за твою невдячність, Сашо! — вигукнула Ірина, і в її голосі вперше за вечір з’явилася тріщина. — Хто купував тобі найкращі гаджети, щоб ти не відчував себе гіршим за інших? Хто планував твоє майбутнє в Лондоні? Я працювала на знос, поки твій батько «шукав себе» в орендованих однушках!
— Ти не працювала на мене, ти працювала на своє его! — вигукнув Сашко. — Знаєш, що я пам’ятаю про дитинство? Не Лондон і не гаджети. Я пам’ятаю, як ти змусила мене повернути другу подаровану машинку, бо її ціна «не відповідала нашому соціальному статусу і створювала обов’язок віддарувати». Ти випалила в мені все живе своїми цифрами!
— Юро, плати, або я подаю до суду на стягнення витрат як на безпідставне збагачення твоєї родини моїми зусиллями! — Ірина знову обернулася до колишнього чоловіка.
Юрій повільно закрив папку і відсунув її вбік.
— Знаєш, Іро… Я колись думав, що ти просто занадто раціональна. Але ти хвора. Ти хочеш продати власного сина? Добре. Судися. Але знай: жоден суддя в світі не змусить дитину любити касу замість матері. Сашко не актив. Він людина. І він щойно зрозумів, що його ціна для тебе — це просто сторінка в Excel.
— Ти пожалкуєш! Ви обоє пожалкуєте! — кричала Ірина їм у спину, коли вони виходили з кафе. — Хто платитиме за університет? Хто дасть тобі старт? Ти повернешся до мене на колінах, коли побачиш ціни в реальному світі!
Ірина залишилася за столиком. Офіціант підійшов до неї з чеком за каву. Автоматично відкрила гаманець, але рука затремтіла.
Вона виграла всі фінансові битви. Вона виплатила іпотеку на п’ять років раніше терміну. У неї були рахунки, нерухомість і бездоганний кредитний рейтинг. Але зараз, сидячи в порожньому кафе, вона раптом зрозуміла: у неї немає нікого, кому вона могла б просто зателефонувати і не почути у відповідь: «Скільки я тобі винен?».
Вона була найбагатшою жінкою в своєму особистому пеклі, де кожен подих мав свій тариф, а любов була єдиним товаром, на який вона так і не змогла встановити монополію.
Світлана Малосвітна
