У тісній квартирі на околиці міста. У маленькій кухні, де пахло борщем і старою дерев’яною підлогою, сиділа Марія, тримаючи в руках стару сукню, яку вона вже вкотре перешивала.
Її чоловік, Юрій, щойно повернувся з роботи, втомлений, із запахом машинного мастила на одязі. Діти, Оленка і Сашко, ганялися одне за одним у сусідній кімнаті, а мати Юрія, пані Галина, гримала каструлями, готуючи вечерю.
Марія відклала сукню і зітхнула. Вона підняла очі на Юрія, який саме скидав свої робочі черевики біля дверей.
— Юро, — почала вона тихо, але з ноткою рішучості, — коли ти нарешті даси гроші на мені і дітям на новий одяг? Я вже десять років доношую за дружиною твого старшого брата. Наші діти ходять у тому, що їхні діти виросли. Це вже несила терпіти.
Юрій завмер, тримаючи один черевик у руці. Його обличчя, зазвичай спокійне, спохмурніло.
— Маріє, ти ж знаєш, як я стараюся, — відповів він, сідаючи на стілець навпроти. — На заводі платять копійки, ледь вистачає на їжу й комуналку. А мама… вона ж не винна, що в неї пенсія мізерна.
— Я не про маму, Юро, — Марія підвищила голос, але одразу стишилася, бо почула, як пані Галина перестала гримати посудом.
— Я про нас. Про дітей. Про те, що ми живемо в цій тісній квартирі, де навіть місця немає, щоб повернутися. Оленка соромиться ходити до школи в тих лахах, а Сашко вже питає, чому в нього немає нових кросівок, як у інших хлопців.
І головне — коли ми матимемо своє житло? Я хочу, щоб у нас була своя домівка, Юро. Не вічно жити з твоєю мамою.
Юрій потер скроні. Він знав, що Марія права. Їхнє життя було суцільною боротьбою за виживання. Але як знайти вихід, коли кожен день — це замкнене коло?
Десять років тому, коли Юрій і Марія одружилися, вони мріяли про велике майбутнє. Юрій, молодший син у родині, завжди був у тіні свого старшого брата, Петра, який поїхав до столиці, відкрив власний бізнес і тепер жив у просторому будинку з дружиною Оксаною та двома дітьми.
Марія, дівчина з маленького села, вірила, що з Юрієм вони збудують своє щастя. Але реальність виявилася суворішою.
Квартира, де вони жили, належала пані Галині. Дві маленькі кімнати, кухня і тісний коридор — це все, що вміщало їхню сім’ю з п’яти осіб.
Петро іноді допомагав, привозив старий одяг своїх дітей і трохи грошей, але це було як крапля в морі. Марія, яка працювала прибиральницею в місцевій школі, мріяла про день, коли вони з Юрієм матимуть власний дім — з садком, де діти зможуть грати, і затишною спальнею, де не треба шепотіти, щоб не розбудити свекруху.
— Юро, пам’ятаєш, як ми мріяли? — Марія дивилася йому в очі. — Ти обіцяв, що ми купимо будинок. Що в нас буде своє. Я не хочу, щоб наші діти росли, думаючи, що це нормально — жити в тісноті й носити чуже.
Юрій кивнув, але в його очах промайнула безнадія.
— Я знаю, Маріє. Але де я візьму гроші? Хіба я не стараюся? Хіба я не працюю з ранку до ночі?
— Стараєшся, — відповіла вона м’якше. — Але цього замало. Треба щось міняти. Може, поговоримо з Петром? Він же твій брат, може, позичить нам на перший внесок за квартиру.
Юрій скривився. Просити в Петра було для нього неприпустимо. Старший брат завжди ставив себе вище, називав Юрія “малим” і постійно нагадував, що той “не вибився в люди”.
— Не хочу я в нього просити, — буркнув Юрій. — Він знову почне повчати, як мені жити.
— А що нам залишається? — Марія схопила його за руку. — Юро, заради дітей. Заради нас. Давай спробуємо.
Наступного тижня Юрій набрався сміливості і зателефонував Петру. Той, як завжди, був зайнятий, але погодився приїхати на вихідні. У суботу ввечері Петро з Оксаною завітали до квартири.
Оксана, в елегантному пальті й із новою сумочкою, привіталася з Марією стримано, але з ноткою зверхності.
Діти Петра, Влад і Софійка, одразу побігли гратися з Оленкою та Сашком, несучи з собою новенькі іграшки, які викликали в молодших дітей захват і легку заздрість.
— Ну, брате, що там у тебе? — Петро сів за стіл, попиваючи чай, який приготувала пані Галина. — Знову якісь проблеми?
Юрій стиснув кулаки під столом, але змусив себе говорити спокійно.
— Петре, нам потрібна допомога. Ми з Марією хочемо взяти квартиру в кредит, але потрібен перший внесок. Може, ти б позичив нам трохи? Ми повернемо, я обіцяю.
Петро засміявся, але в його сміху не було тепла.
— Юро, Юро, — він похитав головою. — Ти ж знаєш, як важко заробляються гроші. У мене свій бізнес, кредити, витрати. Я й так вам допомагаю, коли можу.
— Допомагаєш? — втрутилася Марія, не стримавшись. — Ти привозиш старий одяг і думаєш, що це допомога? Мої діти хочуть нового, Петре.
Оксана підняла брову, але промовчала. Петро нахилився вперед, його голос став серйознішим.
— Маріє, ти не розумієш. Життя — це не казка. Хочете квартиру? Заробіть. Я ж не просив у батьків нічого, коли починав. Сам усе побудував.
— Ти мав можливості, — тихо сказав Юрій. — У тебе був стартовий капітал від батька, коли він продав дачу. А що маю я? Роботу на заводі за копійки?
Петро зітхнув і відкинувся на спинку стільця.
— Добре, я подумаю. Але без гарантій. І якщо позичу, то з умовою, що повернете за два роки. З відсотками.
Марія стиснула губи, але кивнула. Вона знала, що іншого виходу немає.
Після візиту Петра Юрій почав шукати додаткову роботу. Він влаштувався на вечірню зміну вантажником на складі, а Марія взялася за шиття на замовлення.
Вона купила стару швейну машинку і почала перешивати одяг для сусідів, а іноді навіть шила нові сукні. Гроші відкладали в стару металеву скриньку, яку ховали під ліжком.
Пані Галина, бачачи, як вони стараються, почала економити на всьому — навіть відмовилася від улюбленого печива до чаю, щоб допомогти дітям.
Одного вечора, коли Юрій повернувся з роботи, Марія сиділа за машинкою, а діти спали. Вона підняла очі і посміхнулася.
— Юро, я придумала, — сказала вона. — Є одна ідея. У нас у школі потрібна людина, яка б ремонтувала меблі, двері, всяке таке. Ти ж умієш. Може, спробуєш?
Юрій задумався. Він справді мав золоті руки — умів лагодити все, від кранів до старих шаф. Але чи вистачить у нього часу?
— А що, ідея непогана, — відповів він. — Якщо платитимуть, я готовий.
Наступного дня Марія поговорила з директоркою школи, і Юрія взяли на пів ставки майстром. Робота була неважкою, але додавала кілька тисяч гривень щомісяця. Вони з Марією почали мріяти про нове життя.
Оленка, якій уже виповнилося дванадцять, одного разу підійшла до матері і сказала:
— Мамо, я знаю, що ви з татом стараєтеся. Я не хочу нову сукню. Краще купіть Сашкові кросівки. Він так мріє про них.
Марія обійняла доньку, і сльози навернулися їй на очі.
— Оленко, ми купимо і тобі, і Сашкові. Обіцяю.
Через рік наполегливої праці Юрій і Марія зібрали достатньо грошей, щоб зробити перший внесок за маленьку двокімнатну квартиру в новобудові. Петро, як і обіцяв, позичив їм частину суми, але з умовою, що вони повернуть її з відсотками.
Підписуючи документи в банку, Юрій тремтів від хвилювання.
— Маріє, це наш шанс, — шепотів він, тримаючи її за руку. — Наше нове життя.
Квартира була ще без ремонту, але Марія вже уявляла, як поставить у кухні новий стіл, як діти матимуть окремі кімнати, а вона нарешті матиме місце, де зможе шити, не заважаючи нікому.
Пані Галина, хоч і сумувала, що залишиться сама, підтримувала їх.
— Ви молодці, — сказала вона, коли вони розповіли про покупку. — Я завжди знала, що ви впораєтеся.
Переїзд став справжнім святом. Юрій сам зробив ремонт, використовуючи свої вміння. Марія пошила нові штори, а діти допомагали фарбувати стіни. Коли вони нарешті перенесли свої речі, Оленка побігла до своєї кімнати і закричала:
— Мамо, тату, це моя кімната! Моя власна!
Сашко, тримаючи новенькі кросівки, які вони купили йому перед переїздом, усміхався так, ніби виграв у лотерею.
— А можна мені запросити друзів? — спитав він.
— Звичайно, — відповіла Марія, обіймаючи його. — Це наш дім. Наш.
Того вечора вони влаштували маленьке свято. Пані Галина принесла домашній пиріг, а Петро з Оксаною, які приїхали привітати, привезли набір посуду.
— Ну що, Юро, — сказав Петро. — Я ж казав, що ти можеш, якщо захочеш.
Юрій усміхнувся, але цього разу в його усмішці не було образи. Він знав, що це їхня з Марією перемога.
Минали роки. Юрій і Марія продовжували працювати, повертали борг Петру і потроху облаштовували свій дім. Оленка вступила до університету, а Сашко захопився футболом і мріяв стати спортсменом.
Пані Галина часто приходила в гості, приносячи свої фірмові пироги. А Марія нарешті купила собі нову сукню — не доношену, а таку, яку вибрала сама.
Їхнє життя не стало ідеальним, але воно було їхнім. І в цьому була вся суть їхньої боротьби — у мрії, яку вони втілили разом.
Христина Макаренко
