– З чоловіком сім років прожили душа в душу! – розповідає 33-річна Ірина. – Дитина бажана народилася три місяці тому, ми обидва її чекали, готувалися до появи. І я ніколи не думала, що у нас будуть такі проблеми. Сергій, чоловік, мені не дає грошей, уявляєш? Зовсім. Каже, у тебе є свої, все, що хочеш, купуй на них

«Свої» особисті гроші у Ірини дійсно є: вона здає в оренду квартиру, до того ж не так давно отримала хороші декретні. Та й без того невеликі накопичення у дівчини є – до народження дитини вона цілеспрямовано кілька років збирала «подушку безпеки». І Сергій прекрасно про це знає, хоча уваги на цьому раніше начебто не загострював.

До декрету вони взагалі жили якось легковажно: в магазинах, кафе, ресторанах та інших місцях розплачувався той, у кого ближче лежить картка. Ніколи не рахували, хто вклав більше, хто менше, благо, зарплати у обох були хороші. Не було ні фінансового плану, ні бюджету як такого, ні звітів одне перед одним: економити Ірині з Сергієм було не потрібно, бо квартири у обох були з ще довесільних часів.

Одружившись, вони оселилися в більш просторій квартирі Сергія, де і живуть досі. Ірина з задоволенням наводила тут затишок, брала участь в ремонті. Меблі і деяку техніку в будинок вони оплачували разом.

– Подруга мене сварила, мовляв, навіщо ти вкладаєш в не свою квартиру. Але мені і в голову не приходило ділити на «твоє» і «моє», – зітхає Ірина. Зрештою, вкладалася Ірина для себе ж. Вила гніздечко для своєї сім’ї, коханого чоловіка і майбутнього малюка. Однак в декреті таке легке і просте ставлення до грошей чомусь випарувалося.

Ірина все частіше починає замислюватися про справедливість грошового розподілу в сім’ї. І ображатися на чоловіка. Тому що виходить, що в декреті Ірина утримує себе і дитину самостійно. Народила в шлюбі, а живе, як ніби мама-одиначка.

– Сергій зараз оплачує комунальні платежі, світло, інтернет, – каже Ірина. – Кілька разів за три місяці привозив з гіпермаркету важкі продукти, відразу упаковками і мішками: крупи, олію, борошно, макарони, цукор, картоплю-капусту-моркву. Всі його вкладення в сім’ю на цьому закінчуються. Але це в порівнянні з його зарплатою копійки! І потім, їмо щось ми не тільки борщі та кашу! М’ясо, сир, молоко та інше купую, виходить, я сама!

– Так треба сісти і поговорити. Сказати, що потрібно то-то і те-то …

– Я й кажу – ось, дитині потрібні підгузки, деякий одяг вже треба підкупити, син росте. Мені теж потрібно дещо з одягу, взуття, я сто років собі вже нічого не купувала. Він каже, ну не проблема, замов в інтернет-магазинах, гроші ж у тебе є? І в підсумку я так і робила весь цей час. Собі і дитині все брала на свої. Один раз, другий, третій … Але це ж неправильно? Чоловік, здається, тепер вважає, що надалі так і буде – гроші ж у мене є.

– Звичайно, неправильно! – гаряче підтримує Ірину найкраща подруга. – Чоловік за законом зобов’язаний утримувати не тільки дитини, але і дружину до трьох років. Причому тут твої доходи і накопичення взагалі? Ти можеш подати на аліменти в шлюбі – будеш отримувати частину його зарплати.

– Та ну, скажеш теж, на аліменти в шлюбі! – зітхає Ірина. – Це вже крок до розлучення.

– Принаймні, налякай цим, гірше не буде! – знизує плечима подруга. – А якщо не хоче ганьби в бухгалтерії, нехай дає тобі певну суму з зарплати на руки. Хіба мало що у тебе є свої? Зайвим не буде! Зрештою, будеш відкладати для дитини, на майбутнє.

А ви згодні, що чоловік зобов’язаний віддавати частину зарплати дружині, якщо вона у декреті, навіть якщо у неї є свій непоганий дохід? Зрештою, дитина – це спільний проект, тому і вкладатися в нього зобов’язаний кожен, і крапка.

А може, чоловік не так вже і не правий? Базовий рівень проживання сім’ї він забезпечив. Дах над головою, а також крупа, овочі, олія є, а всі забаганки у вигляді одноразових підгузків, шоколадок до чаю і помад – за свій рахунок?

Фото ілюстративне з вільних джерел