З дитинства мама привчала мене до чистоти, хоча я завжди думала, що вона трохи фанатично ставиться до порядку. У нас навіть відсування шаф було частиною щотижневого ритуалу, а про миття стін і стелі взагалі мовчу. Та я на таке не підписувалася. Вважаю, що в житті має бути баланс: щоб і вдома охайно, але й душа відпочивала.
От тільки, коли я виросла й у мене з’явилася своя сім’я, все змінилося. З появою дітей цей “баланс” почав зміщуватись. Обов’язкові умови я собі, звичайно, поставила: чистота кухні, санвузла й підлоги — це святе. Вже звикла, що часом кухня після ранкового сніданку виглядає, як після вибуху маленької кулінарної фабрики, але коли щойно витерті шафи та холодильник знов замацані маленькими пальчиками — це особливий вид випробування.
Якось стою біля вікна, яке два тижні тому з таким ентузіазмом мила та штори прала. Поглядаю й розумію — вже знову брудне. І хочеться голосно сказати: “За що мені це все?!” Весь час щось треба витирати, мити, шкрябати. Усі ці побутові справи засмоктують, наче болото. Знов підлога, знов шафи, а тут діти ще крутяться під ногами.
— Мамо, а ти прибираєш щодня? – питає Софійка, поки я тру плиту на кухні.
— Звичайно. А ти думала, що це фея прибиральниця наводить у нас лад?
Софійка хитро посміхається, а я подумки рахую, скільки разів за цей тиждень запихала посуд у посудомийку та ще скільки разів його діставала. Я вже навіть навчилася готувати з розрахунком, щоб мінімально бруднити посуд. Але поки приготую обід – цілий вагон тарілок, каструль і виделок набереться. Моя мама, приїжджаючи, часто говорить:
— Я так тобі заздрю, а мені за цілий день тільки бокал треба сполоснути після вечері, – і сміється. А я дивлюсь на неї з сумом і думаю, чи я колись так само зможу?
Прання — це взагалі особлива історія. Зараз у домі нас п’ятеро, кошик для брудного одягу завжди тріщить по швах. Постіль кожному раз у два тижні змінюю, майже кожен день машинка працює, бо після тренувань треба освіжити одяг, плюс рушники. Я перебираю білизну, підбираю кольори, перу, потім усе розбираю по шафах. Ненавиджу цей ритуал з білизною – усі ці шкарпетки, майки щодня.
— Мамо, а ти завжди так робила? – питає мене Марко, розвісивши мокрі шкарпетки по батареї.
— Слухай, – бурчу я, – це вже моя обітниця: від корзини для білизни до шафи треба все пропустити через свої руки. Хочеш, навчу? Ще й треба усе випрасувати, розкласти по купках, у шафу закинути.
Ще з весни я мріяла про сушильну машину. Навіть гроші відклала. І тут Сергій приходить з “доброю” порадою:
— Та навіщо тобі та сушка, не думала, що у нас світло можуть відключати? Ліпше на інвектор витратимо гроші.
І переконав-таки. Витратили ми тоді всі накопичені гроші й тепер я знов збираю на омріяну сушарку. Але кожного разу, розвісивши ще одну партію випраної білизни, злюся на себе, що таки його послухала.
Та є одна кімната, про яку я взагалі мовчу. Це мансарда, такий собі лабіринт, де іграшки ховаються, мов за змовою, а великий килим із флісовою підкладкою — це щось страшне. Я вже думала про робота-пилососа, але сумніваюсь, чи він той килим подужає. Щоразу витрачаю на цю кімнату годину, після прибирання почуваю себе, наче після марафону.
Часом жартую, що я справжня жриця побутових богів, і з мого храму усі виходять свіжо попрані й вигладжені. Тальки після кожного прибирання, після кожного випрасуваного рушника я все одно відчуваю якийсь дивний смуток. Шкода власного часу.
Тому, коли вкотре ввечері скаржусь чоловікові, що мене вже дістала ця рутина, він лише відповідає:
— Відпочинь завтра, я сам поприбираю.
Я сиджу і слухаю його, і навіть не знаю, що на це відповісти. Бо за всі ці роки я зрозуміла одну просту істину — він не зробить це так, як я, не помітить, де у кутках знову пил, не надасть значення брудній шафі.
Я виходжу з кухні та, щоб не дати сльозам волю, мовчу. І мені здається, що поряд з чистотою, яка заполонила мій дім, залишилася маленька, непомітна зона — те місце, де досі жила моя мрія про спокій.
