В 18 років я поїхала шукати кращого життя в Польщі.
Не знаючи мови, законів, людей, які тут мешкають.
Було моторошно, інколи страх поринав в найглибші клітинки мого духу.
Молода, гарна україночка, кожен хотів спокусити, обкрутити і навіть ніхто оком не кліпне.
Дорослі чоловіки особливо звертали свою увагу, навіть жонатим не заважали їх сім’ї.
Звісно з жодним я не крутила шури-мури, я чекала свого коханого з служби.
Вірно і так сильно його кохала. Жодні гроші не закривали мої почуття та серце, бо любов не продається.
А ще я зрозуміла, що в мене загострене почуття гідності, гроші можна заробити, а от свою совість після такого відмити неможливо.
Початок повномасштабного вторгнення я ніколи не забуду, як тисячі українців.
Частина Васі потрапила під вогнисько, я далеко і розгублена, залишалося лише щиро молитися, я підносила голову догори і молила Бога, щоб він тільки вцілів.
Допомога йому, його друзям, я намагалась тоді зробити все від себе можливе.
Робота, відсутність апетиту, декілька кілограм злетіли непомітно.
Почалися проблеми зі здоров’ям, ребра і шкіра, так я виглядала на той час.
За декілька місяців все встаканилось, я повернулась додому.
Там було добре, я відчувала, що на своєму місці.
Пройшло майже два роки, я знову живу в Польщі з великим досвідом і постійною втомою.
З Василем ми давно вже не разом, але я все ще молюсь, щоб він був живий.
Автор: Настя
