Коли моя донька повернулася додому вся в сльозах та закрилася у своїй кімнаті, я відчула, що її не варто чіпати. Мені так хотілося дізнатися, що сталося, але було не мудро ломитися до неї у кімнату зі своїми питаннями, висновками та порадами. Єдине, що мені не давало спокою, як матері, щоб вона не накоїла дурниць.
Я дала їй час побути на самоті, підслуховуючи під дверима її схлипування. Заварила міцний чай та постукала у двері.
— Доню, вип’ємо чаю? Я тобі принесла, – обережно запитала я та чекала на реакцію. Донька мені відкрила, але розповідь почала не одразу.
Я нічого не запитувала, проте сиділа та чекала, давши зрозуміти, що підтримаю її у будь-якій ситуації. Через довге мовчання вона почала спочатку, нагадавши мені все, що відбулося колись, до того моменту, який довів її до сліз.
— Ми познайомилися на вечірці у спільних друзів. Він був спокійний, навіть трохи відсторонений, але його погляд мене вразив. Мамо, ти ж знаєш це. Ми зустрілися очима і все змінилося. Він підійшов до мене та сказав:
— Привіт. Не знаєш, де тут можна знайти каву?
— Чесно, не знаю, — сміюся я. — Але можемо пошукати разом.
Ми почали блукати серед людей і я зрозуміла, що це не просто випадкова зустріч. Олексій, так його звали, виявився тією людиною, яку я давно шукала: цікавий, уважний, з хорошим почуттям гумору. Ми говорили всю ніч і в мене було відчуття, що ми знайомі все життя.
Після тієї зустрічі ми почали бачитися все частіше. Спільні вечері, прогулянки парком, нескінченні розмови. Це було ідеально. Я закохалася і він, здається, теж. Ми навіть планували подорожі, мріяли про Париж.
— Мамо, я тобі це все розповідала, але мені потрібно виговоритись. Добре, що ти сьогодні вдома, – несподівано перервала розмову донька, а потім продовжила. Ми мріяли разом:
— Уяви, як це буде, ми разом під Ейфелевою вежею, — казав Олексій, тримаючи мене за руку.
— І будемо пити каву в маленькій кав’ярні на Монмартрі, — усміхалася я.
Здавалося, все йшло до ідеального майбутнього. Але щось змінилося. Олексій почав зникати. Спочатку це були просто короткі мовчання, потім — скасовані зустрічі. Я намагалася не звертати уваги, переконувала себе, що це просто завантаженість на роботі.
— Все добре? — запитувала я кожен раз, коли ми бачилися.
— Так, просто багато справ, — відмахувався він. — Не переймайся.
Але я переживала. У душі щось почало тривожити. Інтуїція? Чи просто страх втратити те, що було так важко знайдено?
Одного дня я вирішила зробити сюрприз. Купила його улюблені тістечка, поїхала до нього додому. Відкрила двері своїм ключем, який він дав мені кілька місяців тому. Зайшла до квартири.
— Олексію? — покликала я.
У відповідь — тиша. Але за дверима спальні я почула тихий сміх. Серце стислося. Я підкралася ближче й відчинила двері.
Те, що я побачила, було неочікувано. Там була інша дівчина. Вони обіймалися та були такі спокійні, наче це звична для них картина.
— Що ти робиш тут? — ошелешено запитав хлопець, підводячись.
Я не могла вимовити жодного слова. Просто дивилася на нього і на неї, намагаючись усвідомити побачене.
— Як ти міг? — нарешті видихнула я, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
— Це не те, що ти думаєш, — почав він, але його слова втрачали сенс. Я бачила все.
— То що це? Просто забавка? Ти ж казав, що любиш мене.
— Я, — він замовк, не знаючи, що сказати.
Дівчина мовчала, але її погляд був, ніби вона відчувала себе винною. Я більше не могла витримувати цієї сцени.
— Ти не вартий жодного слова, — прошепотіла я, розвернулася і вийшла з квартири. Я більше ніколи не повернусь до цього місця, як і до цього життя.
Донька плакала і я її не заспокоювала. Тільки сказала:
— Доню, як добре, що ви з ним не одружилися. Сам Бог зберіг тебе від такого шлюбу та невірного чоловіка. Тобі зараз важко, але мине трохи часу і ти зрозумієш, що все на краще.
Я залишила її з цими думками на самоті та пішла мити посуд.
