— Закінчили? Тоді розвернулися й вийшли з моєї квартири, — холодно сказала Аліса чоловікові й свекрусі.
— Алісо, досить із себе жертву будувати! — Тимур обурено сказав. — Моя мама має рацію: в сім’ї все має бути спільним!
— Спільним? — Аліса повільно повернулася до нього. — Квартира, яку мені залишили батьки, теж має стати «спільною»? А ти що приніс у цю сім’ю, окрім боргів за кредитами?
— Ну навіщо ти так… при мамі…
— При твоїй мамі? — Аліса криво всміхнулася. — Зінаїдо Борисівно, може, ви поясните синові, що терпінню теж є межа?
Свекруха випрямилася в кріслі.
— Терпіння? — її голос став тонким і різким. — Не розумію про що ти. Син вимагає рівності у власному домі, а невістка ставить гроші вище за сімейні стосунки. Це нормально?
— Сімейні стосунки? — Аліса засміялася. — Ви так називаєте спробу привласнити чуже майно?
— Чуже? — Зінаїда Борисівна підвелася, і в світлі лампи її постать здавалася ще більшою. — Тимур — твій законний чоловік! За законом він має право…
— За яким законом? — перебила Аліса. — Квартира дісталася мені у спадок. Жодних прав на неї Тимур не має — і ви це прекрасно знаєте.
— Юридично — можливо, — втрутився Тимур. — Але морально? Ми ж чоловік і дружина, зрештою!
— О, тепер про мораль згадали… — Аліса підійшла до вікна. За склом мерехтіли вогні вечірнього міста. — А де була ця мораль, коли ти пів року приховував від мене свої борги? Коли брав кредити, навіть не спитавши?
— Маєш бути вдячною, що я не брав кредитів під твоє майно!
— Не брав? — вона різко обернулася. — А кредит в «Альфа-Банку»? Ти вказав мою квартиру як заставу. Думав, я не дізнаюся? Це вже не просто обман — це підробка. І банк має право звернутися до поліції.
Тимур зблід. Свекруха розгублено глянула на сина.
— Тіма… про що вона говорить?
— Мамо, це… дрібниці…
— Дрібниці? — Аліса підійшла до серванта, дістала теку. — Ось довідка. Кредит — двісті тисяч гривень. Застава — моя квартира. Підпис позичальника — Тимур.
Вона кинула папери на стіл. Зінаїда Борисівна схопила їх, швидко пробіглася очима.
— Синку… навіщо?
— Мені потрібні були гроші, — крізь зуби сказав він.
— Не порадившись зі мною? — Аліса сіла на диван. Руда кішка Муся одразу вмостилася поруч. — Просто взяв і заклав чужу квартиру?
— Не чужу! Нашу! Ми сім’я!
— Сім’я? — Аліса погладила кішку. — У сім’ї не обманюють. У сім’ї радяться.
— Я хотів зробити сюрприз…
— Сюрприз? — її голос став крижаним. — Дізнатися від банку, що моя квартира під заставою — це твій сюрприз?
Свекруха відклала документи.
— Алісо… Тимур помилився. Але ж не зі зла. Він думав про ваше майбутнє…
— Про наше? — гірко всміхнулася Аліса. — Чи про те, як зручніше заволодіти квартирою?
— Знову ти за своє…
— А те, що ваша сім’я вже провертала таке — з Віктором, колишнім чоловіком Ксенії?
Обличчя свекрухи смикнулося.
— До чого тут Віктор?
— Я зустріла його тиждень тому. І він багато цікавого розповів.
Два тижні до цього. Аліса сиділа на кухні своєї чотирикімнатної квартири й переглядала каталог заміських будинків. Муся муркотіла в неї на колінах. Тимур зайшов із двома келихами напою.
— Дивишся будинки? Знайшла щось?
— Оцей, — вона показала фото. — За тридцять кілометрів. З ділянкою. Сад можна зробити…
— Гарний. Скільки?
— Не дешево.
— Потягнемо, — він узяв її за руку. — Продамо твою квартиру, додамо трохи…
Аліса різко відсмикнула руку.
— Мою квартиру?
— Ми ж подружжя. Яка різниця?
— Велика, — тихо сказала вона. — Це пам’ять про моїх батьків. Я її не продам.
Він мовчки відпив напій. У його погляді майнула тінь — тоді вона ще не зрозуміла яка. Наступного дня прийшла свекруха. Без дзвінка — ключі їй дав Тимур.
— Алісочко, — солодким голосом почала вона, — давай поговоримо…
— Тут нема про що говорити.
— У шлюбі головне — довіра. Якщо ти не готова переписати хоча б половину квартири на чоловіка — значить, не довіряєш йому.
— Це не про довіру. Це про пам’ять.
— От моя Ксюша, коли розлучалася, відсудила половину квартири. І правильно зробила!
— Ви вважаєте це справедливим?
— Звісно! Вона ж жила, вела господарство…
— А Тимур чим заслужив половину моєї квартири?
— Він твій чоловік!
— І що?
— А як же діти? Родина?
— Ми навіть не планували дітей.
— Бо ти егоїстка!
— Зінаїдо Борисівно, — твердо сказала Аліса, — не переходьте межу.
Свекруха лише обурилася й пішла.
Через три дні Аліса зустріла Віктора в супермаркеті. Він стояв із дешевими продуктами. Схудлий, втомлений.
— Вікторе?
— Алісо… Привіт. Тепер тут живу. Знімаю однокімнатну.
— А ваша квартира?
Він гірко засміявся.
— Яка квартира? Ксенія відсудила її повністю. Хоч я купував до шлюбу. Її мама була головним свідком.
— Як?
— Показали розписки. Нібито я брав гроші на ремонт. Підпис — мій. Але я нічого не підписував…
Він замовк. А Аліса відчула, як у грудях холоне. Пазл почав складатися.
— Але ж це відверте шахрайство! Як вона змогла підробити ваш підпис?
— Оце й найстрашніше, — Віктор знизив голос. — Я сам колись, на самому початку наших стосунків, підписував якісь папери. Вона казала, що це для оформлення кредиту на ремонт. А виявилося — просто заготовила аркуші з моїм підписом на майбутнє. На чистих листках. Потім дописала потрібний текст.
— Навіщо ти це зробив… Але ж це можна було оскаржити!
— Спробуй доведи через три роки, — він махнув рукою. — До того ж Зінаїда Борисівна — колишня юристка, працювала в нотаріальній конторі. Вона знає всі шпарини в законі. Вони з донькою продумали все до дрібниць. До речі… — він уважно подивився на Алісу, — чув, що ви з Тимуром одружилися. Будь обережна. Ця сімейка заради грошей піде на все. У них це… в роду.
— Поясни.
— Вони не зупиняться, поки не отримають бажане. Спочатку проситимуть по-доброму. Потім тиснутимуть морально. А якщо не подіє — знайдуть інші способи. У Зінаїди Борисівни залишилися зв’язки в різних інстанціях.
Додому Аліса поверталася замислена. Слова Віктора не виходили з голови. Увечері вона розповіла Тимуру про зустріч.
— Не слухай його, — роздратовано відмахнувся він, перемикаючи канали. — Він досі сердиться на Ксюшу через розлучення. Зачеплене самолюбство.
— Сердиться? Тимуре, твоя сестра відсудила в нього квартиру за допомогою підроблених документів!
— Ніяких підроблених документів! — запевнив він. — Вона мала право на частку!
— У квартирі, яку він купив до шлюбу?
— Вона вкладалася в ремонт!
— Віктор каже, що ні. І що вона взагалі не працювала.
— Він бреше! — Тимур схопився. — Чому ти віриш чужому чоловіку, а не власному?
— Бо ти вимагаєш половину моєї квартири! — Аліса теж підвелася. — Так само, як твоя сестра!
Він замовк. У його погляді з’явилася розгубленість.
— Ну? — тихо сказала вона.
— Все не так…
— Я вже зрозуміла більше, ніж хотіла.
Наступного дня у двері постукали. Настирливо. З вимогою. Аліса відразу здогадалася, хто це.
— Алісо, нам треба поговорити, — сказала Зінаїда Борисівна, заходячи разом із Ксенією.
— Говоріть, — Аліса залишилася біля дверей.
— Тимур страждає, — втрутилася Ксенія. — Ти його ображаєш.
— Я? — коротко всміхнулася Аліса. — Це він вимагає мою квартиру.
— Не вимагає, а просить! — випрямилася свекруха. — Як чоловік має право!
— Покажіть мені цей закон, — спокійно відповіла Аліса.
— За законом сім’ї! У нормальній сім’ї все спільне!
— Справді? — вона подивилася на Ксенію. — У нормальній сім’ї ще й квартири не відбирають обманом.
— Він брехун! — вигукнула Зінаїда Борисівна.
— Ні. І я це бачила.
Аліса відчинила двері ширше.
— У мене є пропозиція. Справедлива. Ділимо все: я отримую частку у ваших квартирах — і ви у моїй.
— Що за нісенітниця?! — обурилася Ксенія.
— Чому ж? За вашою логікою — все спільне.
Тиша. Вони самі загнали себе в кут.
— А тепер — вихід там, — сказала Аліса. — І ключі залиште.
— Які ключі?
— Від МОЄЇ квартири.
Увечері Тимур повернувся напідпитку.
— Ти вигнала мою матір?! — сказав він.
— Я попросила піти. І повернути ключі.
— Це моя мати!
— І що? Це моя квартира.
— Наша! — він схопився за голову.
— Ні. Моя.
Він підскочив:
— Перепиши половину на мене — і все!
Він відступив, пішов на кухню, гримів посудом. Повернувся з пляшкою:
— Або переписуєш — або розлучення!
— Розлучення, — спокійно сказала Аліса.
— Що?..
— Роз-лу-чен-ня. Збирай речі.
За годину приїхала свекруха.
— Ти руйнуєш сім’ю! — кричала вона.
— Ні. Я рятую себе.
Аліса складала речі Тимура у сумку.
— Ти залишишся сама!
— Краще одна, ніж із шахраями.
— Ми не шахраї!
— Тоді куди поділася ваша квартира на вулиці Лесі Українки?
Тиша.
— Тимур не знає? — тихо сказала Аліса. — Ви її продали й віддали гроші Ксенії?
— Це не твоє діло!
— Тепер моє. Бо ви планували й мою забрати.
Вона різко показала на двері:
— Вийшли. Обоє.
Минув місяць.
Аліса закінчувала ремонт. Світлі стіни, нові меблі, повітря — вільне.
Прийшла подруга Анна.
— Як ти?
— Вперше — добре, — усміхнулася Аліса.
— А Тимур?
— Живе з мамою і сестрою. Втрьох у двокімнатній.
— Серйозно?..
— Свекруха продала свою квартиру. Думала — отримає половину моєї.
— І як вони?
— Сваряться щодня. Ксенія виганяє його. Він кричить. Мати проклинає всіх.
— Самі винні…
— Саме так. Хотіли чуже — втратили своє.
Муся застрибнула на диван.
— О, яка красуня!
— І найголовніше — не вимагає половину квартири за любов, — засміялася Аліса.
Того ж вечора Тимур сидів у тісній кухні.
— Це все через тебе! — кричала Ксенія.
— Через тебе! — казав він.
Він різко підвівся:
— Досить! Через вас я залишився ні з чим!
Грюкнув дверима.
— Куди ти?! — запитала мати.
— Куди завгодно! Тільки не з вами!
Двері грюкнули так, що задрижали стіни. А в квартирі залишилися дві жінки — і взаємні звинувачення. Аліса тим часом лежала у своїй спальні. Муся тихо муркотіла, згорнувшись клубочком у неї на ногах. Тиша. Спокій. І вперше за довгий час — відчуття дому.
