Аліна вела сімейний бюджет із точністю бухгалтера. У товстому зошиті, який вона ховала у шухляді письмового стола, була врахована кожна копійка: кожна витрата мала пояснення, кожна зекономлена гривня наближала їх до великої спільної мрії.
Мрія була цілком конкретною: трикімнатна квартира замість тісної двокімнатної. Дитяча кімната для шестирічного Дмитра й балкон, на якому Аліна розіб’є зимовий сад.
Вони з Антоном збирали на перший внесок чотири роки. Весь цей час відмовляли собі. Відпустка була тільки на дачі у батьків. Одяг — лише найнеобхідніше. Ресторани — на великі свята. Аліна не нарікала. Вона бачила мету й була готова на поступки. Жінка знала, що Антон теж старається: підробляє, відмовляється від посиденьок з друзями, зітхає, але мовчки їсть гречку замість улюблених стейків. Вони були командою, яка йшла до однієї мети.
Але в цій команді було слабке місце. Точніше, не місце, а чорна діра, яка з регулярністю поглинала їхні накопичені гроші. Її звали Віра, молодша сестра Антона.
Дівчина була чарівною, легкою, мов метелик, який пурхає життям й не знає слів «бюджет», «відповідальність» чи «наслідки». У її світі гроші мали з’являтися самі собою, просто тому, що вона є. А якщо не з’являлися, то для цього існував старший брат.
Антон обожнював сестру. З дитинства він був її опорою: носив за нею рюкзак, розв’язував проблеми в інституті. Подорослішавши, він просто продовжив допомагати сестрі, тільки вже фінансово.
Аліна була вражена поведінкою зовиці. Віра могла спустити всю зарплату за три дні на сукні й модні туфлі, а потім телефонувати братові й благати «позичити на їжу». Вона брала кредити на дорогі телефони, а коли настав час платити — зверталася до брата. І Антон, тяжко зітхаючи, закривав її борги.
— Антоне, так далі не може бути, — казала Аліна після чергового «порятунку». — Вона ж доросла жінка, їй тридцять років. Вона повинна навчитися жити самостійно.
— Аліно, ну чого ти знову починаєш? — втомлено відповів чоловік. — У неї складний період: з роботи “попросили”, з хлопцем розійшлася. Їй і так важко. Ну хто, як не рідний брат, підтримає?
«Складний період» у Віри був постійним станом. Вона змінювала роботи, бо «ставало нудно», розлучалася з чоловіками, бо вони були «недостатньо щедрими», і завжди знаходилися ті, хто були винні її проблемах.
З часом Аліна зрозуміла: сперечатися марно. Антон був непохитний. Його любов до сестри була схожою на батьківський інстинкт. Він бачив лише молодшу сестричку, якій потрібна допомога. Аліна змирилася, але наполягла на одному: фінансова допомога Вірі не повинна йти з їхньої «квартирної» скарбнички. Антон погодився й почав ховати свої витрати на сестру, беручи додаткові проєкти, про які не казав дружині. Аліна вдавала, ніби не помічає, аби зберегти крихкий мир у родині.
Але Віра була надто винахідлива. Вона зрозуміла, що прямо просити у брата стало складніше, й знайшла новий, витончений спосіб. Вона почала «забувати гаманець». Ця вистава розігрувалася з незмінною регулярністю і завжди — у присутності Аліни.
Спочатку — дрібниці. Зайшли у кав’ярню: Віра, поплескавши по кишенях, з невинною усмішкою сказала: «Ой, Аліночко, уявляєш, гаманець в іншій куртці залишила. Заплатиш за мене? Я завтра віддам». «Завтра» ніколи не наставало.
Потім ставки зросли. Йдемо з дитиною повз магазин іграшок: «Ой, Дмитрику, дивись, який конструктор! Тітка Віра тобі купить!» — входить вона до крамниці, а на касі — та сама історія, той же ошелешений погляд, та сама фраза про іншу куртку. Аліна, неспроможна відмовити синові, мусила платити.
Ввечері Антон, вислухавши її обурення, знизав плечима та сказав: «А що в цьому такого? Вона ж племіннику подарунок зробила. Я тобі поверну». І дійсно повертав — не з сімейного бюджету, а зі своїх додаткових доходів.
Аліна почувала себе у пастці. Вона розуміла, що це неправильно, проте будь-яке заперечення закінчувалося сваркою, у якій винною залишалася вона.
За останній місяць Віра «забула гаманець» вже четвертий раз: супермаркет, квитки у кіно, оплата таксі, ланч у кафе. Кожен раз обіцяла повернути — і кожен раз забувала. Аліна з гіркотою рахувала: за місяць через «забудькуватість» сестри вони втратили майже п’ять тисяч гривень — суму, яку вона кілька місяців відкладала у свою скарбничку, економлячи на всьому.
Жінка знову спробувала поговорити з Антоном.
— Вона робить це навмисно, — наполягала Аліна. — Це система. Вона знає: ти все одно покриєш її витрати. Це спосіб тягнути з нас гроші, не просячи прямо.
— Та що ти вигадуєш? — сердився він. — Всяке буває, людина забудькувата. Тепер через це не спілкуватись з сестрою? Ти все ускладнюєш.
І ось одного суботнього ранку, коли Аліна, втомлена після важкого робочого тижня, мріяла лише про спокійний домашній день, подзвонила Віра. Голос у неї був солодкий та лагідний.
— Аліночко, привіт! Що робиш?
— Нічого. Відпочиваю, — сухо відповіла Аліна.
— Слухай, у мене пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Поїдемо зі мною по магазинах? Мені треба вибрати сукню на весілля подруги. А то самій не дуже хочеться. Компанія потрібна, порада зі сторони. Посидимо потім у кафе, поспілкуємося.
Аліні хотілося відмовити. Але вона знала: Віра одразу зателефонує брату й поскаржиться, що «Аліна з нею не хоче спілкуватися». І ввечері її чекатиме нова неприємна розмова.
— Добре, — зважилася жінка зітхнувши. — Зрештою, що може статися? Я просто не буду за неї платити, — вирішила собі Аліна.
Вони зустрілися у центрі. Віра була в піднесеному настрої, щебетала без упину, водила Аліну від одного магазина до іншого. Сукню так і не вибрала — але приміряла десяток нарядів, позуючи перед дзеркалом й змушуючи Аліну фотографувати.
— Ой, дивись, який салон! — раптом вигукнула Віра, вказуючи на вітрину, що сяє. — Ходімо, просто глянемо. Я так люблю красиві речі.
Аліна покірно рушила за нею. У салоні пахло дорогими парфумами. Віра пурхала між вішаків, проводячи долонею по м’якому хутру.
— Дівчино, а можна ось цю приміряти? — звернулася вона до продавчині, показуючи на коротеньку норкову шубку перламутрово-сірого кольору.
Продавчиня, оцінивши дорогий вигляд Віри, пожвавішала.
— Звичайно. Це наша ексклюзивна модель. Італійський дизайн.
Віра накинула шубку на плечі й обернулася до дзеркала. Сиділа вона на ній ідеально. Жінка повела рукою, і хутро заграло у світлі ламп.
— Яка краса, — прошепотіла вона із захватом. — Аліно, справжнє диво, правда?
— Гарно, — погодилася та. — Але, мабуть, дуже дорого.
— Ах, живемо один раз! — розсміялася Віра. — Беру!
Аліна завмерла. Вона знала, що у Віри немає й десятої частини тієї суми, яка світилася на ціннику.
— Віро, ти що, серйозно? — прошепотіла вона, коли продавчиня відійшла. — Чим ти збираєшся платити?
— Не хвилюйся, — підморгнула та. — Все під контролем.
Віра впевнено попрямувала до каси, не знімаючи шуби. Продавчиня готувала чек. Аліна стояла осторонь, відчуваючи наближення театральної сцени. І не помилилася.
Коли озвучили суму, Віра зі здивування виглядом почала нишпорити у своїй маленькій, модній сумочці. Витрусила помаду, телефон, ключі. Гаманця там не було.
— Ой, як прикро! — Жінка схопилася за лице, очі її округлилися. — Дівчино, зачекайте хвилинку. Аліно! Аліно, йди сюди швидше!
Аліна неохоче підійшла.
— Уявляєш, яка неприємність! — прошепотіла Віра так, щоб чула продавчиня. — Виручай. Оплати шубку, брат не буде проти. Я знову гаманець в іншій сумці залишила.
Вона дивилася на Аліну своїми великими, «чесними» очима, й у них не було й тіні сумніву. Лише впевненість у тому, що їй не відмовлять.
— Віро, я не буду за тебе платити, — тихо, але твердо сказала Аліна. — У мене немає таких грошей. І навіть якби були — все одно не стала б.
— Як це «не станеш»? — щиро здивувалася Віра. — У тебе ж завжди картка з собою!
Продавчиня, відчувши щось недобре й запитала:
— Пані, ви будете оплачувати покупку?
Віра не відповіла. Нахилилася до Аліни й прошипіла:
— Оплати шубу, негайно! Я тобі все поверну.
— Ні, — заперечила Аліна.
— Ах, так? — Віра різко випросталася й на публіку заговорила з докором. — Тобто ти залишиш мене тут саму у такій незручній ситуації? Родичка називається! Я думала, ми сім’я, а ти…
Продавчиня ще чекала біля каси. Вона чекала на оплату. Аліна ще мить стояла, вдихаючи терпкий запах дорогого хутра. Потім спокійно повернулася до продавчині:
— А можна мені приміряти таку саму шубу, тільки на розмір більше?
Продавчиня кивнула й швидко принесла потрібну модель. Аліна накинула її на плечі, подивилася у дзеркало — і вперше за довгий час відчула себе не загнаною в кут, а жінкою, яка сама керує ситуацією.
— Беру, — сказала вона рівним голосом і без жодних вагань простягнула картку.
Віра обурилася, але Аліна навіть не подивилася в її бік. Вона вийшла із салону задоволена, несучи свій новий пакунок, і в душі відчувала дивне полегшення. Тоді вперше за чотири роки вона подумала про себе.
Ввечері вдома, коли вона показала обновку чоловіку, він зніяковів. Антон довго мовчав, розглядаючи дружину.
— Ти… ти ж розумієш, що це шалені гроші? — тихо вимовив він.
Аліна зняла шубу, акуратно повісила її на вішак й подивилася йому у вічі:
— Розумію. Але я втомилася рахувати копійки й відмовляти собі в усьому заради нашої мрії. Якщо твоя сестра може дозволяти собі такі покупки за нашим коштом, значить, і я теж можу хоч інколи зробити щось для себе.
Антон знітився, та водночас у його погляді промайнула іскорка поваги. Він ніби вперше побачив у своїй дружині силу, яку так довго недооцінював.
