Записки кухонної вар’ятки.
“Піти б туди, не знаю куди, та й там би залишитися, бо вертати назад нема ні сил, ні бажання, ні сенсу”, –
снували думки в голові, снували й штовхалися, вискакували, як дідько з скриньки одні наперед одних,
одні наперед одних, і кінця краю сьому розгардіяшу не було.
Пішла на кухню, зварила собі кави.
Пила гарячий напій не відчуваючи смаку, не помічаючи шкварчання на плиті збіглих рештків кави, що не вмістилася у філіжанку.
Дивилася у вікно та нічого там не бачила окрім сивого неба, сивого міста, сивих дерев.
Усе було сивим і тоскним. День почався кепсько, як і кількась там попередніх днів, що плавно переходили-перепливали з одного в інший нічим особливо не різнячись між собою.
«Ще один день, ще один… що ж нового ти приніс мені друже?
Ага, так він тобі й відповів, – майнула нова думка і ніби аж хіхікнула з тебе дивуватої, бо дожиласся до того, що вже балакаєш сама з собою».
Апатія, суцільна апатія до всього.
Хтось зронив фразу, що то обезсилення, сезонне.
От же ж смішне і недолуге якесь означеня – «сезонне обезсилення».
Сумніву не було жодного, сумнів був лише щодо слова «сезонна», бо тут би ліпше пасувало «постійна» чи «безкінечна».
(Із записів кухонної вар’ятки) ©В.С.
Передрук заборонений. Фото, Олександри. 2023 р.
