Здавалося, що вона читала чергову звісточку від сина, задрімала та й не прокинулася: “То виявляється, що всі ці листи вона сама собі писала? “

Ранок пробудив світ свіжістю заморозку. Галина, поспішаючи на роботу, за звичкою, вийшовши з будинку, поглянула на верхній ряд вікон своєї багатоповерхівки, що стояла поруч із магазином. «У Степанівни світло не горить. Дивно», – подумала і пригадала, що й учора в неї не світилося. «Ніби й не планувала бабця нікуди їхати. Не говорила ж нічого», – промайнула думка, та на зміну їй прийшли інші, пов’язані із власними турботами.

Пригадала про це лиш увечері, коли до неї забігла сусідка.

– Слухай, Галинко, щось нашої Степанівни не видно, – сказала між іншим.

– Ага. А вона нікуди не планувала їхати?

– Ніби ні. Мені про це не говорила.

Степанівна – бабуся, яка мешкала у двокімнатній квартирі поруч. Іноді ця старенька діставала молодих жінок, як кажуть, до самих печінок, бо набридала своєю допитливістю.

– Галю, а чого це ваші куми сьогодні повз наш будинок проходили, а в гості не забігли? – запитала якось сусідку.

– Які саме куми? – запитала Галина, хоча хотіла відповісти: «Вам то що до того?»

Знала ж стара, що сім’ї сильно посварилися через автомобіль.

Купив Галин чоловік торік у Севериненків (тих самих кумів) «Ланоса». Новенького. Нібито. А машина з місяць попрацювала і поламалася. Пішов Вітько до кума, щоб дізнатися, в чім проблема. Та дорогою зустрів сусіда Севериненків. Слово за слово – і розповів про свою проблему.

– Так Гришко її через те й продав. А ще кажуть, що він нові запчастини на старі поміняв. Тільки я тобі цього не говорив.

– Ага, – відповів Віктор, але кумові все виказав. І пішло-поїхало.

З того часу й не ходять у гості, не кумаються. Бабуся про все це знала, сто разів від людей чула, та й від самої Галини. Ні ж, треба ще раз за живе зачепити.

А то одного разу бачила, як Віктор підвозив на своїй машині якусь дівчину. Швидко «вуличне радіо» рознесло чергову новину.

– Дивися, Галю, відіб’є та дівка у тебе чоловіка, – тільки й торохтіла Степанівна. – Ти б не відкладала із дитям, а наpoдила б йому хлопчика, тоді додому поспішав би.

Галя розплакалася від почутого, бо то було болючим питанням.

Вже десять років вони живуть разом із Віктором. Спочатку не поспішали наpoджувати дітей. Коли чоловік про це заводив мову, відповідала:

– Ще встигнемо. Спершу для себе поживімо.

Пожили. А потім. Потім виявилося, що вже не все так просто це зробити. Тому в сім’ї більше цієї теми не торкалися. Так на тобі! Бабця її оживила.

– Не плач, дитино, я ж тільки добра тобі бажаю, – мовила, побачивши сльози на очах молодої сусідки.

– Та я знаю, – зітхнула Галя, бо любила і розуміла цю одиноку жінку.

Хоча не такою вже й одинокою та була. Мала сина. Військовий, він служив десь на кордоні. Там же і жив із сім’єю. Та до матері не приїжджав. Галя, скільки себе пам’ятає, ні разу його тут не бачила. А от листами від нього мати хвалилася. Показувала конверти. Якось одного навіть прочитала. Складно так про все написав.

Знала Степанівна всі новини: хто народився, хто одружився, розлучився, де який магазин новий відкрився, по чім картопля на якому ринку. Про неї так і говорили – «вуличне радіо». Та баба Валя не ображалася за це.

Коли ж Галина і третього дня не побачила світла у вікнах Степанівни, підняла на ноги всіх сусідів. Навіть міліцію сповістила.

Відчинили двері сусідської квартири разом із дільничним і побачили таку картину: старенька сиділа за столом. Здавалося, що вона читала чергову звісточку від сина, та, втомившись, опустила голову на стіл і задрімала. Та й не прокинулася. Поруч лежав конверт. З її адресою. Ручка. Аркуш паперу, на якому було написано: «Добрий день, матусю!»

– То виявляється, що всі ці листи вона сама собі писала? – запитав хтось із сусідів у Галини вже опісля.

– Виявляється, що так, – сумно констатувала жінка, і так гірко від цього на душі стало.

Читайте також: “Я на вокзалі вже третю добу живу, мені йти нікуди, чоловік з дому вигнав”

Біль проймав щоразу, коли, поспішаючи на роботу, за звичкою дивилася у темне вікно в надії побачити в ньому усміхнене обличчя бабусі. Вона ж завжди молоду сусідку проводжала таким чином на роботу.

Тільки чорна порожнеча визирала, нагадуючи про те, що тепер вона там господиня. А десь у кутку вікна сором’язливо із-за її плеча поглядала у великий світ байдужість. Порожнеча проганяла її, іноді вони навіть бійку затівали. Тоді вікно пускало сльозу.

Непрохана сльоза збігала невидимим силуетом старої жінки. Воно теж по-своєму сумувало за нею.

Автор – Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram